Молодиця відчувала його сильні гарячі долоні на своїх плечах, чула безтямний шепіт, що впливав на неї, ще дужче зачаровував.
— Як я скучив за тобою... Як я шукав отакої зустрічі. Зіню, мила моя, хороша моя... Жити без тебе не можу. Всі думи мої з тобою. Чуєш?
— Чую... Чую...— вимовляла вона, заплющивши очі й підставляючи вуста для поцілунків.
А далі наче пітьма окутала все.
Розсипались горіхи з фартуха, сильніше запахла трава...
Шуміли верхів'ями дуби, клени й сірокорі осики. Десь жалібно кричала іволга, десь стукав у кору дятел, і линуло далеко по лісу мрійливе й приємне туркотіння горлиць.
Чутка про мандрівних акробатів облетіла слободу з дивовижною швидкістю. Чоловіки не збиралися, як завжди у недільний день, під дворами, а жінки не розміщувались у холодку під тином чи па колодах, лузаючи смажене насіння, а всі поспішали до базарного майдану, де було вивішено афішу. Біля неї стояли юрбою люди, і одразу кілька чоловік читали вголос:
— "Сьогодні рівно о другій годині дня на майдані Революції буде показано ряд виступів кращих циркових артистів-акро-батів.
Спортсмен і силач Кальницький на відстані двадцяти п'яти верст випереджає будь-якого коня. Пропонує заклад. Той, хто програє,— виплачує сто карбованців".
Багатьох особливо зацікавив сплач Кальницький, і навколо нього найбільше точилося різних балачок та припущень:
— Як же він коня випереджатиме? Та у нашій слободі у баришників є коні мов змії. Хіба їх доженеш?
— Еге... Спробуй догнати Шумейкову Метелицю. Це не кобила — це вихор.
— Об заклад іде, чув? Написано — хто програє, той гроші платить.
— Про нього сказано — силач. Що ж він, гирі підійматиме?
— Може, й гирі. Подивимось.
Немов у ярмарковий день —така сила народу зібралася па майдані. Тут і старе й мале, бо кожному ж кортіло подивитися на не бувале досі у слободі видовище.
У центрі майдану білів парусиновий намет, і люди з цікавістю розглядали його. Поблизу намету стояли два вози з розпряженими кіньми. Вози були накриті парусиновими халабудами, які часто можна бачити на ярмарках у"циган-баришників.
Та зараз біля намету в яскраво-голубих сорочках і чорних шароварах походжали акробати, байдуже оглядаючи слободян. Очевидно, не вперше їм отак виступати на майданах, і вони вже до цього звикли.
Ось з намету вийшов силач Кальницький у червоній сорочці й синіх шароварах. На голові в нього біла шапочка. Обличчя кругле, ніс кирпатий, губи повні, очі, може, карі, може, чорні,— не добереш, а сам — середнього зросту, кремезний чоловік, широкоплечий, років тридцяти п'яти. На ньому червоні сап'янові чоботи. Рухався він легко. Навіть крізь сорочку було помітно, як випинались його натреновані м'язи.
Підійшовши до Карпа Нехльоди, силач попросив дістати великого стола, довгих залізних прутів, кілька стовпів.
Карпо Нехльода не розпитував, для чого те все потрібно, а віддав наказ своїм підлеглим: ті негайно доставили все, що треба, і поскладали біля намету, викликаючи цим іще більшу зацікавленість слободян.
— Чи паркан городитиме? — дивувались люди, намагаючись розгадати наміри силача.
— А що він з тим залізом робитиме?
— Побачимо. Для чогось же воно йому потрібне.
— Швидше б уже починали.
— Щось іще хоче просити силач.
Та на цей раз Кальницький уже нічого не просив, а вийшов наперед, оглянувши величезний натовп людей, оголосив:
— Акробат Аркатов у своєму репертуарі. Загудів майдан:
— У чому буде той чоловік?
— Не добрав.
— В якомусь репертуарі.
— А що воно таке?
— Та побачимо.
З намету вийшов високий, хворобливо блідий юнак у білому одязі, гостроносий, білобровий, з стиснутими губами й тонкими ногами. У руках, довгих і на диво рухливих, тримав він кленові трісочки. Без слів підвів догори руки, показуючи глядачам ті трісочки, і в натовпі засміялись:
— Оцей парубок і до дзвіниці б, певне, дістав.
— Мабуть, здоров'ям плохенький, бідолаха, бо дуже блідий. ■— Може, він од сонця стережеться.
— А може, й намащений чимсь.
Аркатов пройшовся по колу, потім зупинився біля стола, засвітив усі тріски, і коли вони розгорілися найяскравіше, він несподівано почав підносити полум'я до рота й ковтати його.
Завмерли люди, спостерігаючи за небувалим видовищем.
— Вогонь їсть!.. Невже справді їсть?
— Хіба не бачиш? Горить — значить, вогонь...
— Боже! Стільки літ прожила, а таке диво вперше на світі бачу. Та як же він, сердешний, собі рота не обпалить?
— Практика. Не вперше йому... Тому, мабуть, він такий блідий, що вогнем себе нівечить.
— Отакого б до пожежної команди. Цей куди завгодно полізе й не обпечеться.
— Цитьте!
Заніміли люди, стоять, як зачаровані. Ще дві трісочки горять, але й з тих він злизав вогонь, і вони погасли.
Та що це він робить? Всі трісочки стримлять у нього між довгими пальцями... Аркатов перегинається на спину так, що русяве довге волосся звисає в нього пасмами. Потім рвучко випростовується, набирає повні груди повітря, різко видихає його з себе, і — о диво! — всі тріски загоряються знову жарким невгасним полум'ям, акробат встромляє їх потім у заздалегідь приготовлений пісок, а Кальницький, взявши металеву мисочку, йде по колу:
— Граждани, жертвуйте, хто скільки може. Зацокотіли об металеве денце трудові мідяки.
Як тільки збір пожертвувань закінчився, той же блідий юнак Аркатов підійшов до столу, стомленими очима обвів натовп, потім з дивовижною легкістю й спритністю вискочив на край стола і, поклавши голубу хусточку між ступнями ніг, почав перегинатися.
— Ой матінко! — почувся з натовпу тривожний крик якоїсь молодиці.— Та він же хребта собі переломить.
— Не бійся. Він у нього звичний до цього діла,— озвався чоловічий голос, а ще хтось роздратовано сказав:
— Та мовчіть уже ви!
Люди й без того нагадування замовкли, бо те, що вони зараз бачили, вражало їх настільки, що вони, затаївши подих, не відривали од юнака своїх здивованих і водночас жаліючих очей.
"Дістане хусточку чи зірветься?"
Юнак гнувся все дужче. Бліде обличчя трохи зарожевіло, а по тому, як ледь помітно тремтіли в нього м'язи на ногах, було ясно для всіх, що нелегко ту хусточку дістати.
І все-таки дістав її зубами, розігнувся, і над майданом пронеслося полегшене зітхання.
— Коли б хтось розказував про таке, ніколи б у світі не повірив, а тепер сам це диво бачу.
— Певне, змалечку обучався цьому.
— Не тільки обучався, а ще, кажуть, і в молоці його маленького купали. Від молока кістки стають гнучкі, як гума.
— І ото ж такі люди на світі живуть.
— Практика... На все практика потрібна. Без неї такого не зробиш.
Молодь захоплено оглядала акробата, плескала в долоні, а бабусі хрестилися, вбачаючи в цьому вражу, сатанинську силу.
— Хорошу людину отак не зігне. Певне, безвірник якийсь, бузувір.
І знову бряжчали, падаючи в металеву мисочку, мідяки. На цьому виступ акробата закінчився, і його місце заступив сам Калмицький. Він скинув шовкову сорочку, і всі побачили йогр широкі сильні груди, тугі, чітко окреслені м'язи.
Він підійшов до довгих залізних йрутів, взяв один з них, обвів поглядом людей, посміхнувся й оголосив:
— Дамський перстень. У натовпі загомоніли:
— Невже гнутиме залізо?
— Чорта лисого! Ковалі слобідські, щоб обкувати колесо, отаке залізо на горні розжарюють.
Та подібні розмови урвалися одразу, коли люди побачили, як на руках у силача напружились м'язи, а на шиї набрякли жили.
— Ой людоньки! — скрикнула мимоволі якась молодиця, дивуючись тій силі.— Згинається воно вже, згинається! — І справді — навколо лівої руки силача утворювались кільця. Аж три отаких персні скрутив і кинув Кальницький на зелений спориш.
Місцеві ковалі намагалися розігнути, та це їм ніяк не вдавалося.
Потім Кальницький підійшов до дубового столу,— а стіл був величезний,— узяв зубами за край, підняв його й почав крутити, мов карусель, тримаючи руки за спиною. Та на цьому ще не скінчився виступ силача.
Він став у середину кола і, звертаючись до найміцніших чоловіків, запитав:
— Є серед вас ковалі?
— Є! — озвалися з гурту. Мені потрібно двох.
У натовпі загомоніли:
— Нехай Іван іде з Грицьком.
— Іван, правда, міцний, а Грицько слабіший.
— Та ви Семена візьміть!
— Семена! Семена! — загукали чоловіки й жінки. І ось з юрби вийшло їх двоє: Іван з Семеном — статні, сильні й молоді ковалі, яких добре знали всі слободяни.
Вони трохи торопіли перед людьми, обсмикували великими руками сорочки, ніяково посміхалися.
■— То що ж нам робити? — запитав Іван.
Силач Кальницький глянув на нього, наче прицілявся оком, чи можна парубкам довіритись, і, вирішивши, що можна, оголосив народові:
— Зараз, громадяни, оцей шмат заліза ковалі куватимуть на моїх грудях.
Люди заніміли одразу. Завагався Іван, глянув на Семена і, махнувши рукою, сказав:
— Я не хочу брати гріха на душу,— і хотів було піти на своє місце, та його наздогнав Кальницький, взяв за лікоть.
— Що з тобою, парубче! Куди це ти? А чи молотом не вмієш бити?
— Молотом умію, та боюся...
— Чого боїшся?
— Уб'ю.
Кальницький засміявся:
— Уже такі молодці, як ти, робили це не раз, і бачиш, я живий, здоровий. Не бійся. Ти покажи людям свою силу і вміння. Бачу я — з вигляду бравий молодець. Ну ходімо ж, ходімо до роботи.
Іван несміливо рушив за силачем. А народ гудів, мов бджолиний рій.
— Та куди ж він його повів? — скрикнула дівчина, яка чула розмову.— На гріх повів. Людську душу загубить. Іване,— гукнула вона до свого милого,— Іване, опам'ятайся!
— Хіба людина може витримати їхні молоти?
— Та вони як гахнуть раз, то вже ребра пропали.
— Дивіться, дивіться, люди! Я думав, він жартує...
Силач розіслав на спориші ряднину. На груди йому поставили ковадло й поклали залізну штабу.
— Починайте! — скомандував Кальницький.
— Іване! — знову долинув тривожний дівочий крик. Парубок глянув у той бік, зблід чомусь, але взяв у руки
важкий молот, підійшов до ковадла і несміливо, потихеньку вдарив ним по залізі.
— Бий дужче, бо як так працюватимеш молотом, то мені до вечора доведеться лежати. Сміливо бий, як у себе в кузні!
Ковалі стали бити сильніше.
— Дужче! — заохочував їх досвідчений силач.— 3 усього розмаху. Не бійтеся! Витримаю! Веселіше, хлопці, веселіше давай!
Розпалилися парубки. І, мабуть, у цю хвилину забули вони про людину, що на її грудях стояло ковадло. Вони бачили тільки штабу, що, нагріваючись від ударів, поволі змінювала свою форму.