— Тільки ж погано буде без рамки.
— Так це дрібниця, — заспокоїв Зозуля. — Ольго Петрівно, дошки, гадаю, у вас є?
— Та чого доброго, — відповіла Косачева. — Тільки навіщо вам самим? Кароль...
— Ні-ні, — заперечив Зозуля. — До столярської роботи я звичний.
— Як знаєте, — мовила Ольга Петрівна, — бо я пішла: ще пиріжки підгорять. — Вона поспішила на кухню, де разом з Федоською готувала на вечір страви.
Зозуля швидко обміряв портрет і теж вийшов — до майстерні.
— Час уже й нам до діла, — звернулася Леся до подруг. — Варко, неси хутко вінки.
Варка вітром вискочила до комірчини і внесла кілька сплетених із житнього колосся та сухих квіток вінків.
Почалося прибирання: одні підмітали, інші розставляли стільці, витирали вікна.
Повернувся зі служби Петро Антонович, і теж не з порожніми руками — приніс різних цукерок: і простих, і в кольорових обгортках та розмальованих коробках.
Нарешті приготування скінчилось. Леся гостинно розчинила двері вітальні.
Першими зайшли батьки й Зозуля.
Трохи згодом заглянув Йосип, Варчин батько.
— Добривечір вам у хату, — привітався. — А чи тут мої?
— Тут, тут, заходьте, Йосипе, — запросила Ольга Петрівна.
— Та спасибі, — він ніяково топтався на місці, не знаючи, куди приткнути свою облізлу заячу шапку та й самого себе.
— Сідайте, — запропонував Петро Антонович. Йосип криво посміхнувся, а таки пройшов, сів на краєчок чистенької табуретки.
Не встигли чоловіки й зав'язати розмови, як у сінях зачовгали ногами, зашкряботіли в двері, шукаючи клямку, — зайшло кілька жінок. У дворі заторохтів віз, запирхали коні.
— Оце вже Микола Федорович приїхав. Підемо зустрінемо, Олю, — підвівся Петро Антонович.
Господарі вийшли, а Леся заходилася садовити гостей. Незабаром двері широко розчинилися і на порозі став невисокий чоловік у гарному, фабричного сукна пальті, сивій смушковій шапці, що за кілька років, видно, добре обсиділася на господаревій лисині.
— Добривечір, люди добрі, — голосно привітався Ко-роткевич. — А я ото їду та й гадаю: в кого воно і чого так ясно світиться? Придивився — у вас. Дай, думаю, заверну, бо твій, Ольго Петрівно, чоловік не шанує сусіда, ні, не шанує. Щоб ото заїхати запросити на чарку — ніколи. Певне, скисла вже? — Він підморгнув Петрові Антоновичу і, не перестаючи сипати дотепами, почав роздягатися. — А оце вам гостинець. — Подав Ользі Петрівні маленьку поштову картку. — Здається, з Софії.
— Невже од Михайла? — зраділа Косачева. — Справді!.. Лесю! Дядько Михайло здоровить нас із роковинами.
Листи від Драгоманова надходили рідко, тому кожному його рядку Косачі щиро раділи.
— Просимо вас, дядьку, до вітальні, на Шевченків вечір, — низько вдарила чолом Леся.
— Спасибі, дочко, спасибі... Най тобі бог дає здоров-ля міцного та щастя рясного. — Короткевич поздоровкався з селянами. — Та й гарно ж у вас!
Вітальня справді мала врочистий вигляд. Попід стінами стояли стільці й табуретки, а між вікнами, на невеличкому столику, зап'ятому донизу занавісками, прибраний барвінком і колосками портрет Тараса Григоровича.
В кутку, на своєму постійному місці, стояло відкрите фортепіано.
Коли всі повсідалися, Леся розставила співаків, востаннє щось шепнула їм настановчо і повернулася до гостей.
— Розпочинаємо вечір, присвячений роковинам з дня народження Тараса Григоровича Шевченка, — оголосила вона. — "Жалібний марш", написав Микола Віталійович Лисенко. — Вона повернулася, сіла за фортепіано, ще раз глянула на співаків, що аж зіп'ялися навшпиньки, і плавко вдарила по клавішах.
Всі слухали стоячи. Багато незлагодженого було в тому співі, але кожного він брав за серце.
Гей! Браття милі!
Батько наш в могилі,
Та на Україні
Слава його не загине!
Бо зостались вічні
Думки ті величні...
Навіть Микола Федорович, у кутиках уст якого весь час блукала ледь помітна посмішка, посерйознішав — стояв, низько опустивши голову.
А спів то дужчав, то затихав, і кожен промовляв серцем:
Звідки ж тебе виглядати?
Чи по степах, чи по лугах шукати?
Чи сокола послати?
Батечку ж наш!
Та вернись до нас!
Та порадь же ти, батьку, нас,
Як без тебе в світі жити Україні
При лихій годині?
...Останній акорд. Леся встала і разом з хором низько вклонилась присутнім.
Петро Антонович приголубив дочку. В очах його блищали сльозинки.
Потім проспівали "Садок вишневий коло хати" та ще кілька пісень, і хористи розійшлися — хто підсів до батьків, хто на вільні стільці.
Почалася декламація.
Читали "Тополю", "Мені тринадцятий минало...". Найбільше зворушив усіх Варчин виступ. Вона вийшла на середину кімнати, обсмикнула спідничку і почала:
Єсть на світі воля,
Та хто й знав?
Єсть на світі доля,
Та хто її мав?..
Лесі, що сиділа біля фортепіано, було добре видно кімнату й гостей. Он Йосип, а біля нього Федоська, за ними Килина Гетьманчукова, а там, у самісінькому кутку, причаїлися сільський парубок Левко, дід Мартин, який завжди першим приходить на Лесині читання, і ще чимало інших селян. Одні слухають, дивуючись, як-то таки можна вивчити такого довгого вірша, інші понуро опустили голови, вражені глибокою правдою Шевченкових слів.
Коли Варка проказала останні рядки, всі разом підняли голови, дивилися на неї, ніби чекали, що ж вона скаже далі, де ж, зрештою, тая правда і чи довго ще шукатимуть її люди? Дід Мартин навіть головою киває— видно, збіглися з його думками Кобзареві слова, зачепили у серці хлібороба найвразливіші струни. Бо сидів, сидів та й упустив непрохану сльозу, сам не помітивши, коли і як вона викотилась. Підхопив сльозу витертим сукняним рукавом, кинув очима туди-сюди — чи, бува, не бачили. І першим обізвався:
— От ніби поговорив з нами Тарас Григорович. Кажете, по Волині він мандрував? То-то й видно, бо ж геть усі наші гадки та жалі списав.
— Так вони, діду, всюди однакові, — обізвалася на його слова Ольга Петрівна, — що на Волині, що на Поділлі чи Слобожанщині.
— Е-е, однакові то однакові, а проте всякий пан ще й по-свойому норовить укусити. Шкода, що мені не привелося здибатися з Шевченком, шкода, а то б ми з ним...
Дід Мартин так і не доказав, бо враз підвівся Микола Федорович і артистично мовив:
— А серед нас же є свідок Шевченкового похорону. — Всі повернулися до нього. — Ольго Петрівно, чого ж ти мовчиш? Анумо, не одставай, — він навіть узяв Ольгу Петрівну за плечі і ніби підняв її. Ніхто цьому не здивувався, бо всім відома була широка приятельська натура Короткевича, його простота й щирість у стосунках.
Ольга Петрівна задумалась.
— То тяжкі були дні. З Петербурга привезли до Києва труну Тарасову і понесли через усе місто... Ольга Петрівна часто зупиняється, добираючи найвиразнішого слова, а перед слухачами постає весняний Київ, невеличка біла церковка над самісіньким Дніпром, біля підніжжя Володимирської гірки, де перепочивав Тарас після тяжкої останньої своєї подорожі рідною Вкраїною.
...Гойдається на руках оббита червоною китайкою труна, все більше збирається за нею люду, і ось уже процесія заповнила вулицю, пливе і пливе древнім містом. Старі і малі проводять в останню дорогу свого Кобзаря, свого захисника. Лунають траурні мелодії, жалобні марші, в які вплітаються полум'яні рядки "Заповіту":
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте...
Шаліють жандарми — не передбачали такого, думали — забула Україна сина свого. Не розганяти ж кіньми та шаблями похоронну процесію!
Так і витали до самісінького вечора над Києвом невмирущі Шевченкові думи.
...Пізно, вже густа безмолодикова темрява оповила село, сховала від ока людські злидні, проте ніхто не поспішає. За декламаціями — спогади, за ними — пісні, потім читання і ще читання. Вже вкотре читала Леся ту "Катерину", а ще просять, і вона дістає з шафи і врочисто кладе на столі невеличкий, подарований Комаровим томик Шевченкових поезій, розгортає його, і така знайома вже розповідь про долю обдуреної москалем сільської дівчини знову й знову бентежить серце.
Щойно годинник пробив десяту, Леся знову зібрала своїх співаків. "Заповіт"!
Це була якась незнайома мелодія. Ольга Петрівна пригадала, як дочка годинами просиджувала біля фортепіано, награючи її. Думала — нову якусь пісню розучує... Що ж, непогано як для першого разу. Всі заслухались, ніхто й не догадується, що це тільки спроба покласти на музику "Заповіт".
Роздумувала над цим, певне, сама лиш Ольга Петрівна, бо інші, хоч і знали вже слова "Заповіту", були вражені нездоланною силою пророчих слів. І коли скінчили співати, всі почувалися напружено, ніби готові от зараз піти і "вражою злою кров'ю волю окропити".
— "...В сім'ї вольній, новій", — промовив хтось у задумі, і ніби луна прокотилась кімнатою.
— Коли-то ще воно буде, людоньки? Це, здається, зітхнула Федоська. Чи Килина. І Леся, не чекаючи, поки озветься хтось із старших, відповіла:
— Буде! Може, й за нашої пам'яті. Вона помітно хвилювалася, і Ольга Петрівна поспішила змінити тему.
— Ну, Лесенько, — обізвалась, — будемо вважати офіційну частину закінченою. Тепер я порядкуватиму.
Посеред кімнати поставили стола, накрили великим білим обрусом і почали подавати. За кілька хвилин з'явилось малинове варення, яке Ольга Петрівна щороку тримала спеціально на свята, у полив'яних хлібницях — пиріжки з грушами, різне печиво. Розпочиналася традиційна вечеря...
V
Генерал Новицький мав рацію: невдовзі йому, хоч і не зовсім точно, стали відомі організатори університетського заворушення. Переглядаючи поданий список, він не без подиву натрапив, на прізвище Косача. Колись десь він уже з ним зустрічався. Але де, з якої нагоди? Заклавши руки за спину, генерал став біля вікна і довго дивився на безлюдний Думський майдан, потім пройшовся по новенькому килиму, що рівною стежкою стелився од столу через увесь просторий кабінет, і зрештою, так нічого певного й не пригадавши, теленькнув дзвіночком.
— Підполковника Євецького, — наказав і, коли той з'явився, запитав: — Ти не пригадуєш, — генерал звертався до підлеглих тільки на "ти", — такого прізвища? — Він підкреслив і ткнув олівцем.
Худорлявий, довгий Євецький перегнувся через стіл:
— Косач?
Генерал запитливо подивився на підполковника.
— А чи не той часом, що замішаний у справі Петро вського?
Новицький наказав негайно принести справу політемігранта Петровського.
— Так і є, — констатував, переглянувши список осіб, причетних до справи Петровського.