Селяни не скорилися навіть перед військом. "Надходить слушний час!" — гукали нескоримі. Прибув туди сам губернатор Татіщев. Не вплинула на селян ні його імпозантна зовнішність з довжелезними вусами, ні грубезний владний голос. Губернатор наказав відбирати з кожного десятка селян одного, роздягати голим і катувати різками. Екзекуцію провадили солдати. Мене здивувало те, що старики мовчки лягали на закривавлені лави і мовчки підіймалися, наче відбували повинність. А в молодих виривалися вигуки проклять. Очі їх горіли вогнем гніву, готового розлитися помстою. Губернатор сидів, закручував свої вуса, посміхався так, мовби він нагороджував благодійністю селян. А повертався так урочисто, задоволене, ніби виконав важливу державну справу...
— Ганьба! Варварство! Пригадую слова Шевченка: "Народ замучений мовчить..."
— Мовчить, бо що ж робити?
— Робити є що. "Розкуються незабаром заковані люди, настане суд!" — Панас Якович стиснув кулак, ледве не вдарив по столу, та опам'ятався, що може стривожити дружину в сусідній кімнаті. Тихіше звернувся до Горленка. — Прошу не розповідати про цю прикрість у присутності Олександри Михайлівни. Це ж події відбулися недалеко від Карлівки, з якою в'яжуть її спогади дитинства...
До вітальні зайшла Олександра Михайлівна.
— Вітя нагулявся і заснув, — лагідно мовила. — Залишила біля нього няню, а сама до вас. Ти стривожений чимось, Панасе?
— Нічого особливого. Це ми з Василем Петровичем розмовляємо про те, чим увійде в історію цей 1892 рік...
— Чим же? Народженням нашого Віктора.
— Правильно. Це подія! — приязно посміхався Гор-ленко.
Почувся дзвоник. Панас Якович вийшов у сіни і незабаром повернувся з двома гостями. Середній на зріст чоловік з розкошланим цупким темним волоссям на голові, увійшовши до вітальні, вклонився. Він тримав у руці мармуровий бюст Чайковського. З приємною усмішкою, що найвиразніше вигравала в його примружених очах, він підійшов до Олександри Михайлівни і подарував їй бюст композитора.
— Цей подарунок мені до душі, — мовила Олександра.
— Це наш скульптор. Леонід Володимирович Позен, — відрекомендував Панас Якович.
— Виходить, що й серед юристів бувають митці, — докинув жартома Горленко.
— Леонід Володимирович прославив себе більше в скульптурі, ніж у юриспруденції, — пояснив Панас Якович. — А цього бурлаку всі знаєте? Натхненник опішнянських майстрів полив'яних виробів!
— О, рада вас бачити, Вікторе Івановичу, — Олександра Михайлівна ступила назустріч до Василенка. Він подарував їй розмальований квітами полив'яний глечик. — Цей подарунок теж мені до душі. — Убгала в глечик принесені Горленком квіти і поставила на стіл поруч з скульптурою Чайковського.
— Сідаймо до столу, друзі, — запросив Панас Якович. — Я хотів бачити вас, Леоніде Володимировичу, у важливій справі. Час нам подбати про скульптуру пам'яті нашого земляка Івана Котляревського.
Тісним колом сіли до столу.
* * *
Інтереси культурного життя міста в'язали Панаса Яковича з корифеями української сцени. Не минав жодної нагоди зустрічатися з прибулими діячами мистецтва, а дружба з Марією Заньковецькою сягнула творчого співробітництва. І створення драми "Лимерівна", й сценічна її історія надихані ентузіазмом талановитої акторки. Випробовуючи свої драматургічні сили, письменник знайшов у її особі друга і порадника. На знак глибокої поваги до неї він подарував рукописний примірник драми з написом: "Високоталановитій артистці Марії Костянтинівні Заньковецькій присвячує здивований автор, не знаючи, як і чим дякувати за ті незабутні години, які довелося звідати від її чарівної гри. 14 листопада 1890 року".
Цей примірник Заньковецька, не знімаючи дарчого напису, подала до цензури, щоб добути дозвіл на виставу драми. А тим часом акторка не тільки готувалася до виступу на сцені в ролі Лимерівни, а й набралася сміливості переробити окремі сцени. Звістка про такий намір збентежила Панаса Яковича. Однак, детально ознайомившись з доопрацьованим текстом, він писав до Марії Костянтинівни:
"...Прочитавши переробку, я, на велику свою радість, повинен признатися, що дарма я мав ревниве почуття, знаючи, в чиїх руках перебуває моє дитя, і що такою переробкою 5-го акту, яку зробили Ви, п'єсі надана більша сценічність, а розв'язці — трагічний кінець: самовбивство у несвідомому стані може викликати лише безвихідну тугу глядача, а свідоме і героїчне самовбивство, повне докорів і відчаю, — примусить його здригнутися всім єством.
9 лютого 1892 р.,
Полтава"
Цим не вичерпувались творчі зв'язки з акторкою. Завжди користувався письменник нагодою захоплюватись її сценічною грою. Тоді з глибоких джерел психологічного відтворення жіночого безталання черпав письменник мотиви для характеристики героїнь своїх прозових творів і насамперед для "Повії".
Дочекався часу, коли вистражданий спільно з акторкою образ Лимерівни принесла Заньковецька на полтавську сцену, пройшовши з ним значний творчий шлях, виступаючи не тільки на Україні, а й у Росії...
Коли прибула трупа в Полтаву, Садовський насамперед мав погодити вистави з губернатором. Це була тяжка місія. її виконав Микола Карпович, користуючись порадами Мирного, який знав усі губернаторські повадки, включаючи й генеральське самодурство.
Артисти зупинились у готелі Воробйової. Сюди прибув вітати гостей Панас Якович з Василенком і Горленком. Зовнішнім виглядом вони доповнювали один одного. Василенко Віктор Іванович — високий на зріст, смаглявий. В ньому відчувалася твердість характеру, впевненість у своїй силі, властива для подвижників. На суворому лиці рідко з'являлась усмішка. Навпаки, Горленко Василь Петрович — невисокого зросту, рухливий, говіркий, з блідуватим, ледь припухлим лицем, яке при розмові розпливалося в усмішці. Можливо, таку повадку він запозичив від парижан, коли ще навчався в Сорбонні. Василь Петрович багато читав і завжди чимось захоплювався. Він обіймами зустрів Заньковецьку й Садовського.
Микола Карпович з усією артистичною вправністю розповідав про відвідування губернатора. Розмова Садовського захоплювала друзів. Він був майстром не тільки сценічної гри, а й розповіді. Виточено-рівний ніс, чутливі губи, наче грайливо оздоблені густими чорними вусами, високе чоло додавали мужньої осанки артистові, який здавався втіленням духовної моці, нездоланності характеру.
У розмові Садовського чувся голос не тільки талановитого артиста, а й гумориста. Він гостро висміював газету "Киевлянин", називаючи її "піхновсько-шульгінським голосом вседержавного мракобісся та войовничого православія". Навіть напам'ять зачитував сенсаційні повідомлення "Киевлянина" про пошесть холери.
Артисти голосно сміялися, перекидаючись дотепами. Лише Марія Заньковецька мовчала. Очі її світилися кришталевою чистотою і жіночою ніжністю. Своєю вродою вона не тільки гармонійно доповнювала все те привабливе, що було в Миколи Карповича, а й вносила у товариське коло задушевність, щирість взаємин, духовного єднання.
Її вигляд полонив увагу чулого до краси Панаса Яковича. Він наблизився до неї, маючи намір вимовити щось незвичайне. Але не знаходив слів. Першою заговорила Заньковецька.
— Це, Панасе Яковичу, ми знову зустрілися, щоб продовжити розмови.
— З приємністю порозмовляємо про мистецтво театральної гри.
— З вами приємно навіть посперечатися. У моїй уяві ви завжди постаєте Мирним, — великі очі артистки, обрамлені густими довгими віями, випромінювали щиру приязнь до Панаса Яковича.
— Панас Якович не дуже мирний. Ви, Маріє Костянтинівно, його ще не знаєте, — докинув Горленко.
— Ні, знаю, — твердо відповіла Заньковецька. — Вивчаючи роль Лимерівни, я пізнала в ній і серце автора.
— Хай закінчить Панас Якович свою "Повію" і напише за нею драму, тоді ви насправді пізнаєте його серце.
— Ви, Василю Петровичу, мій давній друг. Не можу не вірити вам.
— І друг, і поклонник таланту!
— Не знаю, як назвати мою любов до сцени. Запрошували мене до столичного театру, обіцяли славу, почесті. Але я зобов'язана своїми успіхами таким друзям, як Михайло Петрович Старицький, Марко Лукич Кропивницький та наш драматург Карпенко-Карий. Дякую і вам, Панасе Яковичу. Ваші твори допомагають мені розуміти душу людини і нести її болі до глядачів, — у словах артистки звучала тиха радість і смуток. У кожному її слові Панас Якович уловлював зворушливу принаду.
— Така вона й на сцені, як бачите. Самісінько така. За сотні і тисячі верст я їжджу, щоб побачити на сцені Марію Костянтинівну, — Горленко поцілував краєчок хустки артистки. — Цією хусточкою Марія Костянтинівна витирає справжні свої сльози, коли грає наймичку Харитину.
— Мої сльози — то голос моєї душі. Де те джерело, звідки вони линуть? Скажу словами нашого дорогого Мирного, якими він сердечно привітав Миколу Лисенка:
На широких степах, по зелених гаях,
Серед сел, хоч і людних, та вбогих,
Зародилась вона — наша пісня сумна —
На утіху сіром тих безродних,
Що в далекі краї, на широкі лани
Від гіркої втікали неволі,
Що з собою вони тільки сльози несли
Та надію до кращої долі.
Слова артистки зачарували присутніх. Василенко, який весь час мовчав, слухав розмови, раптово вигукнув:
— Чудово! Панасе! Ніколи я не сприймав так твоїх віршів, як зараз. Чудово!
— Не сподівався, що моє скромне привітання в день ювілею Лисенка переллється в уста нашої славетної артистки, — Мирний не зводив очей з Марії Костянтинівни.
— Що я вам говорив? Не моя правда? — кинув Горленко до Мирного.
— Правда... Правда... Велика правда, як сонце на небі.
Прощаючись, друзі умовились зустрічатися на кожній виставі...
На виставу "Лимерівни" зарані були розпродані всі квитки. Приміщення літнього театру переповнене глядачами.
Піднімається завіса. Перед очима — широкий краєвид: левада, далі ліс. Розважаються, співають дівчата. Та ось з'являється п'яна Лимериха — гуляє з багатієм Шкандибенком, дочку Наталю продає — пропиває. А тим часом Наталя Лимерівна зустрілася з коханим Василем.
Заньковецька увіходить в роль, перевтілюється в сільську, вродливу, добру і пристрасну дівчину. В її голосі звучать то ноти дружби до Василя, то смуток, то протест проти лиходійства. Здається, сама природа рідного краю, чарівні пісні, зоряні вечори і прозорі ранки випестили душу артистки, вклали в її уста хвилюючий голос, сповнений непідробленої ніжності, щирості та життєвої жаги.