Такі задумливі... Чи не закохалися часом у кого?
— Так, закохався...
— А хто ж вона,та краля?
— Така, що не дає спокою ні вдень ні вночі, бо хвилює серце і тривожить душу...
— Як же її звати?
— Ще нема їй ім'я...
— Дивно... Без ім'я не можна...
Довго на самоті думав Іван Петрович. Поставала в уяві проста дівчина-полтавка, щира, добра, що любить матір.. Батька нема... Коханий давно пішов на заробітки, обіцяє повернутися... Сватається заможний пан... Мати вагається... І все це переплітається народними піснями. В таких роздумах відсуваються десь на другий план виплекані раніше образи козаків-троянців, їх заступає постать сердечної, ніжної, як пісня, Наталки Полтавки. Очевидно, так треба і назвати задуману п'єсу — "Наталка Полтавка".
Вранці, коли Семен зайшов у кімнату, Іван Петрович сказав:
— Ти запитував, як звати її?
— Так, запитував... Не можна закохуватись, не знаючи ім'я...
— Її ім'я Наталка Полтавка.
— Хороше ім'я... Щасти вам на все добре.
— Але це ж тільки в думках...
— Коли в думках, то може бути й на ділі. Так воно водиться...
Шукав тепер нагоду повести раніше обіцяну розмову з Преженковською. За останні роки вона, незважаючи на свою молодість, набула сценічного досвіду й популярності, встигла прославитись у харківських виступах разом з Щепкіним у трупі Штейна.
Нагода трапилась після однієї чергової репетиції. Іван Петрович запросив акторку послухати текст дій "Наталки Полтавки", в яких героїня виконує пісні. Тетяна Гнатівна була вражена зачитаним.
— Вважаю честю для себе виступити в такій ролі. Обіцяю вкласти в неї найсердечнішу щирість, — акторка нагородила автора приязною усмішкою.
— Спасибі, Тетяно Гнатівно... Прошу дозволу вести цю роль за моєю консультацією... Особливо треба подбати про костюм героїні. — У Котляревського промайнула думка про вбрання, що його у незабутні святкові дні одягала його подруга юності. Тож вона сама колись квітчала вбрання народними вишивками.
— Так... Для виступу на сцені багато важить вбрання акторки, — погоджувалась Преженковська. — Ваші поради в цьому виконуватиму.
— Треба, щоб це вбрання було художньо-народним. Адже в кожній вишивці й мережці проглядає душа народу... При вашій вроді це буде чарівно...
— Ой, не говоріть такого, Іване Петровичу, — зашарілась акторка й пройняла іскрами свого погляду співбесідника, простерши йому руку...
Під враженням розмови Іван Петрович прибув на виставу "Ябеды" Капніста. Серед глядачів був і автор п'єси. Починали виставу, за звичаєм, декламаціями. На цей раз Котляревський приготував для декламації вірш, який відповідав його настроям та роздумам, сам зачитав його. То була поезія Капніста "Разлука".
Лилися слова задушевної декламації. Зворушливо закінчував декламатор:
Ведь не смерть нас разлучила,
Возвратится милый друг.
І декламація, і вистава пройшли з успіхом. Задоволений Капніст запросив до себе на вечерю Івана Петровича, артистів та своїх друзів. Серед них були Новиков та Муравйов-Апостол.
Підіймаючи старечою рукою перший келих, Капніст промовив:
— За здоров'я служителів сценічного мистецтва! За успіхи артистів! За успішну виставу, що принесла нам сьогодні багато приємності. Схиляюся перед тими, хто своєю грою на сцені несе світ розуму і почуттів. Схиляюся перед мистецьким покликанням артиста! Хочу зараз домовитись і запросити всіх присутніх до себе в Обухівку після того, як відбудеться ще інша вистава з не меншим успіхом! А тепер прошу промовити слово Івана Петровича, якому ми вдячні за організацію вистави.
Котляревський несміливо підвівся:
— Дякую за добре визнання вистави. Я називаю першими винуватцями успіхів у цій виставі Михайла Семеновича Щепкіна і Тетяну Гнатівну. Вони принесли розквіт своїх сил на нашу полтавську сцену, освітили її життєвою силою. — Звернувши приязний погляд на Щепкіна, Іван Петрович мовив далі: — Хотілося б, щоб Михайло Семенович не тільки зі сцени, а й тут, у колі прихильників, сказав кілька слів, допоміг нам зрозуміти таємниці артистичного мистецтва.
— Просимо, Михайле Семеновичу! — загули голоси. З келихом у руці Щепкін виглядав не так артистично, як на сцені. Перед учасниками вечора стояв скромний, навіть сором'язливий молодий чоловік, в очах якого крився затамований смуток. Ніхто не звик таким бачити артиста, який потішав багатьох своїм сміхом.
— Правильно, що артист несе через сцену світло розуму й почуттів. А світло є завжди наслідком горіння. Навіть у трагедії, коли артист удає, як згорає пристрасний герой, сіється крізь пітьму умовності світ жорстокої правди. Артист, і ридаючи, і сміючись на сцені, навіть удаючи блазня, розкриває душу людини, що є прикрасою всіх прикрас на землі. Серце артиста завжди прагне до краси, до волі... І тоді, коли він сміється, а душа його ридає, і тоді, коли він читає урочисті оди, а гіркотою наповнене серце щемить... Артист може зносити і приниження, і образи. Від нього вимагають сміху і сліз... Прошу пробачення... Так думає і почуває артист-плебей...
З очей Михайла Семеновича бризнула сльоза і впала в келих, який він підніс до своїх уст.
Раптово обізвався Муравйов-Апостол.
— Підношу келих і закликаю до звільнення артиста від кріпацтва! Кладу на це святе діло золоту табакерку, що одержав разом з нагородами у Вітчизняній війні.
В залі на мить запанувала тиша, лише покотився дзенькіт келихів. Іван Петрович нахилився до артиста. Капніст звівся, промовив:
— Ваш учинок, Матвію Івановичу, гідний похвали і підтримки.
37
Збори масонської ложі "Любов до істини" відбувалися в Писарівці — маєтку Новикових. Тут зустрівся Котляревський з давнім своїм знайомим Василем Лукашевичем, якого знав як організатора козацького полку в Переяславському повіті. Він був активним членом товариства "вільних каменярів". Прибули на збори С. Ф. Левенець, Л. М. Дяков та інші масони.
Управитель масонської ложі Новиков підготував до зборів— уривки біблійних текстів, які могла бути використані для поширення протестантських настроїв.
У затемненій завісами кімнаті на столі, застеленому чорним покривалом, мерехтів синій вогник лампадки, кидаючи мляві одблиски на присутніх, що сиділи, вдягнені в традиційні для "вільних каменярів" мантії. На столі лежала біблія. Все це надавало підкресленої таємничості.
Спершу Новиков повідомив, що уряд посилено переслідує зібрання масонських лож. На це Лукашевич, з властивим для нього гумором, зауважив словами "Енеїди", поглянувши на Котляревського:
Коли кого міх налякає,
То послі торба спать не дасть.
Іван Петрович нічого не відповів. Він уже тримав у руках біблію і, виконуючи обов'язки "витії каменярів", почав зачитувати помічені в ній Новиковим місця.
Помірно, виразно і урочисто лилися слова "витії":
— "А хто зробить шкоду ближньому своєму, тому треба зробити те саме, що він учинив. Перелом за перелом, око за око..."
Пауза... Роздуми...
— "Не вливають вина нового в міхи старі; а то прорвуться міхи, і вино повитікає, і міхи пропадуть". Пауза... Меркне вогник лампадки.
— "На ріках вавілонських, там сиділи ми і плакали, згадуючи про Сіон..." Пауза... Тихий шепіт...
— "Ти віддав нас на погорду сусідам нашим, на посміховисько й наругу тим, хто живе навколо нас. Зробив нас притчею в народів, предметом покивання головою для чужинців..."
Пауза...
Блимнув, затріщав вогник лампадки...
— "Ви сіль землі. Якщо ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною? Вона не потрібна ні на що, її тільки викинути геть на попрання людям".
Пауза... Роздуми...
— "Усьому свій час, і кожна річ має пору під небом".
Далі зачитувалися біблійні епізоди з життя Соломона, Давида, Саула. Ізраїльтяни обирають царем Саула, який кує із золота престол і множить бідність, безчестя в країні.
— Древня мудрість завжди оновлюється, — пояснював Новиков. — Ми понесем древню мудрість, наповнюючи її новими ідеалами.
Роздуми обривалися тихими речами. Блимав млявий вогник лампадки.
— Ми не тільки "вільні каменярі", а й грабарі, що прокладають шляхи через небезпечну трясовину, — вів далі Новиков. — Наша масонська ложа повинна мати вплив у всіх галузях життя. Зараз розвивається торгівля, зароджується промисловість. Знайшлися і в нашій країні мастаки, що побудували пароплав. Стає до ладу парова машина, яка несе зміни в господарському житті. Тепер на дерев'яному ралі кріпака далеко не поїдеш. А відкриття нових портів вимагає пшениці.
— То давайте наші шляхи освітлювати не цими лампа-дочками масонськими, а смолоскипами, — зауважив Іван Петрович, закрив оздоблену кованим сріблом біблію, від чого захитався вогненний язичок у лампадці, відриваючись від ґнота. Ще мить — і він погас.
Стривожені масони замовкли. Обізвався Котляревський:
— Витії належить говорити і в пітьмі... Жодна пітьма не згасить світла совісті. Адже найтемніше буває перед світанком, — з цими словами розчинив вікно.
Війнуло свіже повітря, і в кімнату влетіла пташка. Від несподіванки масони загомоніли. Пташка попурхала і сіла на біблію.
— Це символічно, — обізвався Новиков. — Пташка символізує чистоту людських душ. Провидіння підказує нам ширити братерство.
— Нема нічого несподіваного в тому, що до нас завітала пташка. Очевидно, яструб її загнав сюди, — зауважив Котляревський.
— Коли так, то це ще знаменніше. Пташка знайшла спасіння від яструба...
— А буває так, що пташки гуртом і яструба поскубуть та попатрають.
Розмови набували практичного змісту, масони скидали з себе дивовижні мантії і сідали в тісніше коло.
Закриваючи збори масонської ложі, Новиков говорив:
— Через наше братерство переможе дух істини...
— А в яку клітку доведеться потрапити тому духу істини?
— Ви, Іване Петровичу, невиправний гуморист.
— Я хочу конкретно уявити той дух істини, — продовжував сперечатися Котляревський.
— Поняття це визначить історія...
— Всяка буває історія і різні історики. Біблію теж можна по-різному пояснювати або й заперечувати.
— А що ви наважитесь заперечити, що вам не подобається в ній?
— Не подобається, що бог створив людину по своїй подобі. Мені здається, що без цієї подоби людина була б сміливішою, веселішою і не так би лякалася пекла...
Після зборів "вільних каменярів" Новиков, Муравйов-Апостол, Лукашевич, Котляревський мали ще окрему бесіду.
Потім він завітав до Щепкіна, розповів йому про масонське зібрання.
38
На другий день Щепкін запросив Івана Петровича піти разом на ярмарок.