В'язниця є в'язниця, нехай вона й не замкнена. Ішов, а серце бралось тугою, а очі повнилися йому сльозами, а думка билась, ніби орел у клітці... Гори мої зелені, і мій Дніпро, і Київ мій золотоглавий, і милий степ!.. Новий знайомий Федір зустрів його, як брата рідного.
— А це Сергій Левицький, також земляк, — підвів до нього русого молодика.
— Яке це щастя!.. — радісно схопив його долоню і стис легенько, ніби вона була з кришталю чи порцеляни.
— Щастя моє лишилось, друже, на Україні, — сказав Тарас.
— Пробачте... Я мав на увазі лише себе... що бачу вас... — геть розгубився хлопець. — Я знаю вас ще з Києва, де вчився в університеті...
— Ми зустрічалися?
— На жаль... — розвів руками.
— Сідайте. Зараз ми щось придумаємо... Ну, молодець Матвєєв!.. — заметушився Федір.
— Юхим Матвійович? То я оце від нього. Покликав сам, поговорив і навіть дав твою адресу.
— То чоловік! Із козаків уральських. Знає, почому лихо.
— Не думав я і не гадав, що й тут знайду співзвучні, рідні душі. Спасибі вам! — сказав Тарас розчулено.
— Все ваш "Кобзар" та "Гайдамаки", — признався щиро Федір. — Як прочитав-то ніби мені-розвиднілося, немовби я лише тоді став зрячим...
— А я не міг повірити, що є таке, що можуть бути вірші, які отак беруть за душу, — додав Сергій.
— Ну, хлопці, годі, годі!.. — спинив Тарас. — Захвалите, і стану дерти носа...
— А він і так у вас кирпатий, — пирснув зненацька Федір.
— Справді? — підтримав жарт. — Він був прямий... Це вже в дорозі вигнувся, бо везли, наче генерала, — аж заганяли коней.
— Судив сам цар? — спитав Сергій серйозно.
— Ні, граф Орлов. А цар лише погодився і ще додав, як кажуть, рукою власною: "Под строжайший надзор й с запрещением писать й рисовать". Ось так, панове молодці... Прошу любити і жалувати!..
— За що ж вас так? — скривився Федір, ніби хотів заплакати. — За ваш "Кобзар"?
— Ні. Інші вірші тому виною, що не друковані. Поеми "Сон", "Кавказ", "І мертвим, і живим..."
— Поглянути б хоч краєм ока! — вигукнув Сергій півголосом.
А Федір взяв його за лікоть і показав на двері, де хтось міг їх підслухати.
— А що, якби ви, хлопці, мене вгостили чаєм? — гукнув Тарас. — Та ще б коли до чаю якусь закусію!..
Після вечері зняли матраци з ліжок, поклали їх на підлозі та й полягали покотом: Сергій, Тарас і Федір. В будинку тихо-тихо. І з вулиці не долітало й звуку...
— Як у могилі!..
— Рано лягають спати... — сказав Сергій.
— Разом з курми, — озвався Федір.
— От би хоч щось почути із тих поем! — не міг Сергій лати свою цікавість.
— Далеко сплять хазяїни?
— Аж в іншому крилі будинку, — шепнув Сергій.
Тоді чого ж ми шепчемося, мов неофіти у катакомбах? А й справді, — мовив Федір і засміявся.
— Дещо я розкажу по пам'яті... Але дивіться, хлопці, аби ніде нікому!.. Бо вам ще гірше буде. Мені вже й так, як кажуть, по саму зав'язку...
— А смертна кара? — глухо спитав Сергій.
— Мій вирок — гірший смерті. Повільна смерть страшніша кулі й шибениці...
В незрушній, мертвій тиші Тарас почав неголосно поему "Сон":
У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирав,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирав
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка, підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки, —
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка...
Читав усе, що пам'ятав, що збереглось у вирі, який його викручував останнім часом, і сам немовби знов повертався у ті роки й години, коли писалися оці рядки любові й гніву, коли він зносився на крилах муз, сягав вершин людського духу й радо вів за собою інших, тих, що дрімали довго й попрокидалися, почувши дзвін його душі. Не бачив лиць, а тільки чув німу співзвучність хлопців, а може, й страх за нього й власну долю. Стишував до краю голос і пропускав місця найбільш крамольні, та все ж було й від тих, невинних, моторошно... Облишив "Сон", узяв з "Кавказу" місце, яке немов написане й про ці краї:
...Читаєм божії глаголи!..
І од глибокої тюрми
Та до високого престола —
Усі ми в золоті і голі.
До нас в науку! ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християне; храми, школи,
Усе добро, сам бог у нас!
Нам тільки сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам,
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці!..
— Там ходить хтось, — сказав тихенько Федір і доторкнувся його руки. Прислухався... І справді ніби ходить, рипить підлога.
— Тарасе, ви зійшли до нас із неба!.. — прошепотів Сергій Левицький.
— Коли б то, — тихо зітхнув Тарас. — З Фонтанки я, із казематів Третього відділу "зійшов" сюди.
— А ще раніш, до того?
— З кріпацьких злиднів. Хлопці, я чверть століття був кріпаком!..
— Жахливо...
— Злочин!..
— Нині в неволі знову... Завтра вдягнуть мундир!.. Лежали довго в тиші. Не стало чути кроків у коридорі.
Щоб не заплакать при земляках, Тарас почав улюбленої своєї пісні:
Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя!
Ой і вийди, вийди, дівчинонько моя вірная...
Не зміг співати далі, бо та зоря, та дівчина і та земля тепер йому явитись можуть хіба вві сні...
Здолавши тугу, тихо завів іще сумнішої, бо всю дорогу від Петербурга в душі його вилися лише пісні печалі й горя:
Та забіліли сніги, забіліли білі,
Ще й дібровонька, ще й дібровонька.
Заболіло тіло, бурлацькеє біле,
Ще й головонька, ще й головонька.
Ніхто не заплаче по білому тілу,
По бурлацькому, по бурлацькому;
Ні отець, ні мати, ні брат, ні сестриця,
Ні жона його, ні жона його...
Сергій підтримав — гарним, високим голосом, пішов за ним по пісні, мов по житті. І Федір вторив баском, крізь сльози; бо всі вони були тут, мов ті бурлаки, без матерів, дружин, дітей...
В чужій землі, й самі чужі...
Раненько прибіг солдат, розгублено оглянув їх, не бачачи між них військового, і мовив, дивлячись собі під ноги:
— Шевченко, до каптенармуса!
— Ну, от і все, — сказав Тарас. — Прощайте, други! Маю уже призначення. Фортеця Орська, п'ятий батальйон... Коли-то ще побачимося!..
— Гора з горою, кажуть... — почав Сергій було втішати, але замовк.
— Чим зможем, допомагатимемо, — сказав похмуро Федір і відвернуся, дістав хустину.
— Піду вже, мабуть, браття...
Обняв по черзі, поцілував і швидко вийшов.
Невдовзі його ввели в якусь похмуру кам'яницю, і чоловічок з хитрим, як у кота, обличчям недбало глянув, змірявши його очима, узяв мундир, штани, шинель і кинув йому на груди.
— Міряй! — сказав так, ніби Тарас просив у нього собі обнови.
— Що, прямо тут? — оглянувся. — А як зайде хто-небудь?
— Не бійся — дами тут не бувають! — оскалив зуби пан каптенармус.
Солдат також всміхнувся. Підвів до лавки й спритно стягнув сюртук. Подав мундир.
— Вдягайте.
— Воно ж тісне...
— Так треба. Солдат повинен бути неначе лялечка!
— Штани також?
— Звичайно... Тепер шинель...
— Як влито! — в долоні ляпнув каптенармус і підкрутив котячі вуса. — А ти казав...
Тарас стояв і слухав, як кров йому поволі холоне в жилах. Ось та страшна, пекельна мить, що відокремить його від світу волі, від того, чим він жив останні дев'ять років і що зробило з нього людину, вільну серцем, і правдослова гноблених!.. Кати людські, сатрапи царя-тирана, цербери!..
Щосили зціпив зуби, щоб зупинити сльози, які уже душили горло й ось-ось могли йому заслати очі. Повинен бути кременем, бо це лише початок, бо попереду ще довгий-довгий незнаний шлях по муках, тернистий шлях!..
...Перше, що він побачив в Орській, — це каторжан, які понуро лагодили розбитий шлях, та муштру (своє тяжке прийдешнє!) біля казарми. Він так уп'явсь очима в це богомерзьке дійство, що й не помітив, коли спинились коні й поручик По-чешев гукнув йому чи сам собі:
— Приїхали!
Стрибнувши з воза, Тарас ступив крок-другий за офіцером і знову глянув на всипаний жорствою плац.
— Подобається? — спитав поручик. — Завтра і ти почнеш отак "виходити в люди". Ти ж з правом вислуги? — перепитав.
— Еге... А іншого шляху немає?
— Для конфірмованих, — та ще самим! — підніс рудий від тютюну великий палець, — є тільки цей. Ать-два, ать-два — і в унтерах! Ну, як?
— Це поки сонце зійде, то роса очі виїсть... — зітхнув Тарас.
— Тут не столиця, і плац, на жаль, не бальний зал... — . всміхнувся.
Хотів йому сказати, що він з людей, а не з панів, та не сказав: хай думають собі, що хочуть.
— Зажди отут, — звелів поручик строго, коли ввійшли у сіни чи коридор. Сам одчинив неоковирні й скошені соснові двері, виструнчився і увійшов таким же кроком, як ходять ті горопашні там, на плацу. Невдовзі, правда, почувся сміх, вітальні дружні вигуки. Як кажуть, ворон воронові ока не виклює... А з вулиці через прочинені надвірні двері чулися різкі команди, гупання важких чобіт і брязкіт зброї. "Тягни носо-ок! Тягни носо-ок!" — "співав" якийсь служака з таким натхненням, що нагадав Тарасові весняний стогін горлиці.
Ховаючи папір, — розписку, певно, — поручик вийшов швидко і наказав:
— Марш представлятись батальйонному! Потому, вже тихіше, можливо, навіть із співчуттям, промовив людські слова:
— Прощай, солдат. Моя тобі порада: як гнуть, то гнись, викручуйся; інакше — геть зламають... Ну, будь здоров!
Пригнувшись, — двері були низькі, — шмигнув мерщій на вулицю. Той батальйонний, видно, не з тих, із ким поручики запанібрата...
— Заходь! — гукнули басом із кабінету. Тарас поставив ранець, поклав шинель на нього й, осмикавши, як фрак, мундир, ступив у двері.
— Здрастуйте... — сказав несміло, вгледівши похмурий вид батальйонного, що возсідав гранітне якось, монументально за невеликим легким столом.
— Шевченко? — звів на прибулого бровасті чорні очі. Тарас кивнув.
— Ще не служив?
— Бог милував.
— Не до душі військова служба? — скривив м'ясисті губи. — Художник я.
— А вскочив за написання віршів!.. — узяв папір і знову поклав на стіл.
— І вірші також пишу...
— Писав! — підніс гранітний палець. — Знаєш, що заборонено тобі писати і малювати? Гляди мені, Шевченко! Щоб був як штик! Просили тут за тебе... — примружив гостро очі. — То я візьмусь, при змозі, сам і вимуштрую такого унтер-офіцера, що рідна мати тебе впізнать не зможе!
— Вони просили, певно...
— Мовчати! — встав. — Віднині ти повинен знати одне лиш слово "слухаюсь"! Ну, ще хіба "так точно!"...
— Так точно! Слухаюсь! — хтозна-чому гукнув Тарас.
— Отак-то, — вже спокійніше сказав гранітний капітан.