Дмитро Іванович Яворницький збирав до музею все, що зроблено руками трудівників, що було в їх ужитку — одяг, взуття, усякі хатні речі, цебто: миски, ложки, кочерги, чаплії, заслінки, скрині, різні інструменти шевців, ткачів, ковалів, шаповалів, старовинні вози, плуги, борони, опріч того — неводи, риболовні сітки, рагелі, хватки, верші.
В селах Дніпропетровщини дівчата та молодиці любили розмальовувати сухими фарбами комини, сволоки, слухові вікна, скрині тощо. Робилося це дуже виразно й барвисте. Частіше малювали квіти, трави, деревця, рідше птахів та людей. Слід сказати, що малюнки ці були дуже вдалі. До 1923 року їх налічувалося в музеї понад тисячу.
Дмитро Іванович казав, що раніш українські етнографи не звертали на це уваги і не збирали такого матеріалу. Не було таких зразків малювання навіть у столичних музеях.
Зібрав Дмитро Іванович і виставив у музеї багато глиняних, полив'яних та просто розмальованих мисок, полумисків, глечиків та кухликів. Коло цього посуду стояв український весільний стіл, на якому лежали коровай, шишки, а зверху — уткнуте в глечик гільце, без якого не буває весілля. Трохи далі від весільного столу — ціла колекція писанок з різними малюнками: бочечками, ялинками, гребельками, гарбузовим цвітом, рум'янком — аж сорок вісім різновидів.
Писанки — теж дуже коштовний матеріал, для того, хто цікавиться творчістю народних умільців. Коли пильно придивляєшся до малюнків, зроблених на писанках, то мимоволі почуваєш, як тебе вражає художній смак і велика різноманітність мотивів, які ведуть свій початок ще з давніх часів.
Орнаментика писанок привертала до себе увагу різних учених — українських, російських, чужоземних; етнографи написали вже про неї багато наукових розвідок, хоч усе це ще далеко не останнє слово науки про писанки.
Дмитро Іванович перший на Катеринославщині зібрав велику колекцію української народної вишивки XIX—XX сторіч. Це в основному плахти, сорочки, рушники, хустки, килими, верхній одяг. Особливо вражає багата колекція петриківських орнаментів XX сторіччя.
Яворницький був частим гостем у петриківців. Він знав там усіх майстрів, що славилися своїми художніми малюнками, зібрав у них найрізноманітніші варіанти декоративного розпису й виставив усе те в музеї.
Десь 1923 року Тетяна Якимівна Пата одержала від Д. І. Яворницького теплого листа. Він щиро просив її відкласти все й прибути до нього в дуже важливій справі. Другого дня Пата прибула до Яворницького додому.
Вчений тепло зустрів гостю.
— Коли я був у Петриківці,— почав Дмитро Іванович,— і побачив ваші розписи, я стояв мов зачарований. Ви, безперечно, талановита людина. Ваші золоті руки, голубко, треба цілувати.
— І видумаєте таке, порепані руки цілувати! Хіба я пані?
Яворницький нахмурився. Він уважно слухав просту селянку-трудівницю.
— Що правда, то правда — ви не пані, ви більше за пані: руки багатьох панянок не варті вашого мізинця. От що. Краса рук не в ніжності, а в тому, на що вони здатні, що вони можуть створити для людини. Отож, Тетяно Якимівно, бережіть свої руки. їх шанобливо будуть цілувати. Запам'ятайте це!
Після теплої розмови Дмитро Іванович запросив гостю випити з дороги чаю. Потім пішли в музей. Яворницький познайомив Пату з експонатами, повів до етнографічного залу.
— Ану, гляньте своїм свіжим оком, чого тут не вистачає?
— Мабуть, петриківських розписів! — усміхаючись, нерішуче сказала Пата.
— Ви вгадали. За цим я вас і привів сюди. Дуже прошу, Тетяно Якимівно, розмалюйте нам стіни цього залу.
— Добре. Тільки чи догоджу? Не знаю, як воно вийде...
— А ви зробіть так, як умієте.
Через кілька днів стіни етнографічного відділу музею зацвіли чарами — квітами, від яких ніби повіяло степом.
Як тільки Дмитро Іванович заходив у музей, він перш за все прямував у цей відділ, довго милувався неповторними розписами. А потім одного разу викликав художника Василя Степановича Соляника і попросив його скомпонувати з цих малюнків панно. Художник охоче погодився. 1929 року фото цього панно було опубліковане в першому томі збірника Дніпропетровського крайового історично-археологічного музею.
Колекція різноманітних малюнків петриківських майстрів і нині зберігається в фондах музею. А 1960 року в Дніпропетровському музеї було відкрито виставку праць народних майстрів села Петриківки, присвячену декаді української літератури й мистецтва в Москві.
Мистецтво петриківських народних умільців — це гордість нашого краю. В їх композиціях часом можна побачити химерні, фантастичні форми рослин, квітів, ягід, овочів, метеликів. У великих панно трапляються зображення птахів, яких немає в природі.
Найстарішим майстром у селі Петриківці була Тетяна Якимівна Пата, яка прожила 95 років і виховала ціле покоління майстрів декоративного малювання, їй надано звання заслуженого майстра народної творчості УРСР і нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
Праці Т. Я. Пати та її учнів відомі всій країні. Приємно відзначити, що панно та фризи її роботи прикрашають стіни музеїв Москви, Ленінграда, Києва, Львова й Дніпропетровська. А коли була організована Всесоюзна сільськогосподарська виставка в Москві, то петриківські майстри на чолі з Т. Я. Патою розмалювали спеціалізовану крамницю кустарних виробів у павільйоні Української РСР.
Декоративне мистецтво по-справжньому розвивається після Великого Жовтня. 1936 року в селі Петриківці була відкрита школа декоративно-прикладного мистецтва. Там викладала Т. Я. Пата, яка підготувала десятки чудових майстрів декоративного розпису. Серед них — Ф. С. Панко, В. І. Соколенке, сестри Віра й Галина Павленко та інші. Праці багатьох з них виставлені в музеях Канади, Чехосло-ваччини, США, Франції, Югославії, Бельгії, Індії, експонувалися на Всесвітній виставці в Брюсселі 1958 року.
Починаючи з 1958 року у Петриківці працює фабрика сувенірних виробів "Дружба". Тут під керівництвом відомого художника, учня Т. Я. Пати, Ф. С. Панка (заслуженого майстра народної творчості УРСР) працюють представники старшого покоління Г. І. Ісаєва, Г. Я. Прудник, Т. Ф. Завгородній, М. Г. Шишацька, С. Я. Клюпа та молоді художники Н. І. Шишацька-Турчина, Н. М. Шулик, М. Т. Шишацька та інші.
В тому ж 1958 році тут відкрився філіал дитячої художньої школи. Всі 16 випускників — учні Ф. С. Панка — мають високу кваліфікацію по розпису. Багато з них нині — в художніх училищах країни. Серед художників-петриківців дев'ять майстрів є членами Спілки художників УРСР .
Група майстрів петриківського розпису за оформлення Будинку художників у Києві, ресторану "Маяк" в Дніпропетровську та інші великі праці була удостоєна звання лауреатів Республіканської комсомольської премії ім. М. Островського.
В 1970 році при фабриці відкрився експериментальний цех Дніпропетровського художньо-виробничого комбінату, де працюють майстри художнього розпису.
Приємно відзначити ще одну деталь. Життя творчого колективу петриківчан останнім часом відображено на кіноекрані. За сценарієм місцевої поетеси Н. П. Нікуліної та режисера А. П. Стафідова створено два кінофільми: "Дивоцвіт" і "Всі барви життя". Хоч фільми й мають одну й ту ж адресу, одначе вони не повторюють один одного. Якщо кінотвір "Усі барви життя" присвячено художньо-поетичному дослідженню витоків талановитості цілого краю, то "Дивоцвіт" простежує народження гармонії в душі митця, художнього таланту. Поява цих фільмів, які вийшли на республіканський екран, промовисто свідчить, що петриківський розпис став своєрідною візитною карткою Дніпропетровщини у багатьох куточках нашої Вітчизни.
Повертаючись одного разу з роботи, знайомий професора Яворницького Дмитро Захарович Стрекозов зупинився біля трамвая, що проходить поблизу парку Шевченка. Дивиться, а з трамвая виходить Дмитро Іванович і щось тримає під пахвою. Він був у синіх окулярах і помацки підходив до вихідних дверей. Знаючи про те, що Дмитро Іванович на старість погано бачив, Стрекозов швидко підбіг, підхопив його під руку.
— А, це ви, Дмитре Захаровичу! Що ви тут поробляєте?
— Йду додому. А що це у вас за пакунок?
— Присядьмо на лавці, я покажу вам коштовну річ. Тут, недалеко від трамвайної колії, вони й присіли на лавці. Дмитро Іванович обережно розпакував свою ношу.
— Бачите, що я добув? — з радістю і веселою усмішкою хвалився він.
— Що ж то за штука?
— Це керсетка, українська жіноча кофточка без рукавів. Річ старовинна й дуже коштовна,— пояснював Дмитро Іванович.
— Де ж ви її добули?
— Добув у Чечелівці. Ви розумієте, тричі вже їздив до клятої баби. Ну й бісова ж баба, такої скупердяги за все
Життя не бачив. Вона з мене загадила таку ціну, що розумній людині і на думку не спаде.
— Скільки ж вона запросила?
— Двісті карбованців!
— А за скільки ж ви взяли цю керсетку?
— За сто тридцять карбованців. Дмитро Іванович акуратно склав свою покупку, погладив рукою, мов щось живе, і знову запакував, щоб другого дня виставити в музеї.
— Все несіть до музею.
Ці слова можна було часто почути від Дмитра Івановича. Він звертався з ними до селян, робітників, учителів — просто як до своїх найкращих друзів. І вони йшли до музею, приносили рідкісні речі, слухали його розповіді про історію рідного краю, про історію цікавих знахідок.
До музею приймали не тільки ті речі, що відображали минуле нашого краю, але й окремі оригінальні експонати, що характеризували кмітливість і винахідливість сучасників — народних умільців.
Якось до музею зайшов слюсар Брянського заводу Архип
Сергійович Кологривенко. Йому дуже хотілося познайомитися з професором і подарувати крутиголовку.
Крутиголовка справді була цікава.
У звичайній півлітровій пляшці — модель цебра. Як же вона потрапила туди, коли її денце в кілька разів ширше від шийки півлітрової пляшки?
А це зробив слюсар так: клепки, денце, дерев'яні обручки і ще двадцять п'ять окремих частин він припасовував одну до одної "на волі". Коли цебер був уже готовий, кмітливий слюсар розібрав його й усі частини поодинці опустив у пляшку.
Спочатку зібрав денце, потім навколо нього кріпилися
бічні клепки, на них надівалися обручі і, нарешті, було Прикріплено дужку. Все це зроблено за допомогою пінцета, гачків та інших інструментів.
Цю крутиголовку А. С.