А в жертву на вогонь поклала дохлого пса. Я гадала, що богам однаково, який прах нюхати. І те й те смердить, чадить. Я не знала, що старший жрець дізнається про це... Мене схопили й кинули у в'язницю. А тепер... О горе мені! Я сама буду жертвою...
— Радій, дитя моє,— весело сказав старий в'язень, прослухавши розповідь.— Ти пожаліла невинне створіння. Ти відчула закон єдності. За те скоротиться стежка твого страждання в майбутніх життях... Мужньою будь, дитя моє!..
Жрець скінчив співати гімни, щось гукнув. До приречених підступив один з катів, смикнув старого за руку, повів на поміст. Той покірно йшов за катом. Жрець зірвав з приреченого шмат полотна, яким той обгортав своє нужденне тіло. Другий кат приступив до краю помосту, закричав:
— За кощунство над богами, за відмову назвати ім'я своє, за те, що ставив себе вище Пір'ястого Змія, єдиного володаря землі й неба,— призначено цього відступника в жертву. Хай твориться воля Пір'ястого Змія!
Натовп захоплено заревів. Дівчина притулилася до Вайвасвати, заплющила очі. Жрець, тримаючи ніж і чашу, ступив до приреченого. Той поглянув на сонце, на людей, закричав:
— Егей, брати мої! Я люблю вас, бідні брати мої! Ви — це я! Це ж себе ви приносите в жертву!
— Крові! Крові! — завила юрба, скаженіючи.
Кати схопили в'язня за руки. Жрець замахнувся ножем. Приречений спокійно дивився на вбивцю. Він встиг ще сказати:
— І ти, мій брате,— це я!
Тихо, як підтята билина, впав старий раб від удару. Приголомшений Вайвасвата, мов крізь туман, бачив, як жрець розтинав йому груди, як вийняв тріпотливе серце, показав людям, як кинув його в огонь.
Чаділо жертвенне багаття, сморід паленого м'яса плив над майданом, над храмом, над натовпом, дим закривав сонце.
— Ех, нема меча,— в безсилій люті шепотів Вайвасвата.— Дорого б віддав я вам своє серце, підлі вбивці! О мій мертвий, мій ніжний брате! Вогнем треба палити страшне злочинство! Беззбройне добро вміє лише вмирати...
Знову з помосту зійшли кати, схопили дівчину. Вона вже заклякла від жаху й навіть не пручалася. Лише шепотіла поблідлими губами якісь молитви. Вайвасвата опустив голову, заплющив очі. Перед його внутрішнім зором виникла Маруіра. Він благословив її в думці, посилаючи свою любов, своє останнє вітання...
НА СМЕРТНІЙ ГРАНІ
Маруіра зупинилася перед батьком — на ній був чорний саван, обличчя покрите червоною запоною. Ранатака стояв спиною до неї, дивився на жовтогарячий вогник у посудині з білої глини, де курилися якісь пахучі трави. Поворушився, зітхнув тяжко і, не обертаючись, понуро запитав:
— Чого тобі? Маруіра мовчала.
Тоді Володар обернувся до неї. Оглянув з голови до ніг. Вражено скрикнув:
— Що ти дієш? Для чого одягла покров мертвого?
— Бо я йду вмирати,— згаслим голосом мовила донька.
— Безумна,— сказав Ранатака.— Що ти вигадала? Я не допущу цього. Я кину тебе у в'язницю!
— Не зможеш перешкодити,— пролунала спокійна відповідь.— Я знаю древнє закляття. Мене навчила мати. Я вмію покинути тіло. Твоя погроза не страшна...
Обличчя Володаря посіріло. Він збагнув, що донька не жартує. Ступивши до неї, схопив її за руку, намагався заглянути в закриті запоною очі.
— Тоді кажи, кажи! Що хочеш? Для чого прийшла терзати мене?
— Звільни Вайвасвату...
— Ні! — крикнув Володар. Його очі загорілися мстивим вогнем.— Він зганьбив мою честь. Він хотів зганьбити тебе!..
— Що ти говориш, батьку й Володарю? — з гіркотою промовила Маруіра.— Про яку ганьбу мовиш? Ти хотів віддати мене Гану — нікчемному, бридкому чаклунові! То була ганьба! Ти хотів, щоб сім'я хтивого й мерзенного діда влилося до лона доньки Володаря Атлантіса! Яких дітей, а тобі онуків я народила б від такої гидотної спілки? Скажи — яких? Невже можна порівняти його з Вайвасватою? Вайвасвата — герой і вояк! Вій мужній і безстрашний! Він — прекрасний і добрий! Де твої очі?
— Він — раб! — нахмурився Ранатака.— Я підняв його з рабства і поставив воєводою. І ось вдячність!
— Рабство в душі людини, а не в становищі, батьку! Він був вільний! Твої, вояки захопили його. Але він не зігнувся в неволі, а зберіг мужність і честь! Хіба не він врятував мене в бурю? Згадай!
— До чого ведені, Маруіро? — грізно запитав Володар.— Невже б ти хотіла, щоб Вайвасвата став батьком твоїх дітей?
— Він став ним.
— Що?!
— Я сказала. Я несу в лоні дитя від нього. Батьку, я люблю його. Він — радість мого серця. Його повели на страту. Я бачила у Всевидючому Оці. Батьку, як тільки впаде його голова, я теж умру. Ти хочеш лишитись сам? У тебе кам'яне серце! Ім'ям матері я заклинаю тебе!
Як скеля, стояв Ранатака. Не поворухнеться. Хмара нависла над чолом, очі сховались під бровами. Важка думка гризе серце. Справді, поспішив він. Ще тоді, коли домовився з молодим воєводою про похід. Кого тепер послати? Кому довірити?
Він рішуче знімає з голови вінець з блискучими крильми Пір'ястого Змія. Дає в руки доньці.
— Поспішай. Лети на вімана. Цей знак зупинить страту. Тільки пам'ятай — Вайвасвата мусить довести свою відданість. Лише похід дасть йому право ввійти в мій палац молодшим володарем! Ти чуєш?
Та Маруіра вже не чула нічого. Вона схопила вінець, прудко, як антилопа, метнулася до виходу. Скоріше, скоріше, скоріше! Спіральними сходами вгору, до ніші, де заховані вімана. Хутчіше, хутчіш! О як важко відчиняються двері! Маруіра сідає в сріблястий вімана, натискує важіль пуску...
Дрижить легкий пристрій, здіймається в повітря. Мчить над палацом. Маруіра соколом поривається в небо, пролітає над містом, над каналами, над вулицями, над юрмищами народу. Вона прямує до храму над берегом моря, де має бути страчений Вайвасвата.
— Мати моя, зупини! Богине долі Калауро, змилуйся! Не допусти страшного злочинства!
У вухах свистить холодний вітер, січе обличчя, вихрить червону запону. Маруіра скидає її, рве з голови, викидає геть. Вона вже бачить широкий майдан, бурхливу юрбу, дим біля помосту. Вімана падає вниз, прямо до жерця, який готується вбити приреченого. Кого? Якусь дівчину. А поряд — Вайвасвата. Живий! О радість! Встигла! Вона падає з вімана на землю, потім зривається на ноги, не відчуваючи болю. Юрба хвилюється, вражено замовкає.
Маруіра кричить:
— Ім'ям Пір'ястого Змія — зупиніть страту! — І піднімає вгору вінець Чорного Володаря. Ніж, занесений над тілом дівчини, тремтить у руці жерця, поблискує на сонці, Очі катів злобно світяться в прорізах машкари.
— Жертви! — вигукує хтось в юрбі.
— Крові! — підхоплює натовп.
— Кого милує Пір'ястий Змій? — вороже запитує жрець, невдоволено дивлячись на блискучий вінець.— Чоловіка чи жінку?
— Її теж,— шепоче Вайвасвата.— Обох...
— Чоловіка й жінку! — владно каже Маруіра.— Одпустіть її, вона піде зі мною.
Дівчина, ридаючи від радості й страху, впала до ніг Маруіри. Вайвасвата мовчазно дивився на худе, змарніле обличчя коханої, і губи його тремтіли від нездоланного хвилювання. А в просторі пролунало чутне лише йому:
— Я жду воїна!
У ПОХІД!
Вайвасвата і Маруіра зупинилися на плоскій покрівлі палацу. Недалеко від них, схилившись над письмовою дошкою, сидів учитель Нгала. Обличчя в нього понуре, тривожне. Він неспокійно гортав листи старовинної книги. Відчувши, що хтось дивиться на нього, Нгала підняв голову. У вузьких очах з'явився вираз радості. І одразу ж погас.
— Вайвасвата прийшов попрощатися,— сказала Маруіра.— Учителю, він летить у похід...
Нгала оглянув високу постать воєводи, його золотистий шолом з чорним пером, розкішний гаптований плащ. Відзначив напружений дивний вираз його очей. Глухо мовив:
— Знаю... Летить... Знаю, Маруіро! А куди летить? Куди?
— Це таємниця,—тихо сказав Вайвасвата, винувато опустивши погляд донизу.— Таємниця Ранатаки. Він не велів розповідати.
Нгала прудко скочив на ноги, підійшов до воєводи, різко й з докором сказав:
— Таємниця, кажеш? А я днями й ночами сидів над планами земного круга, складаючи їх на веління Володаря. І найбільше цікавить його одне місце на сході. На сході! Ти чуєш? Його цікавить Швета-Двипа, священний острів...
Голос Нгала упав до свистячого шепоту, в очах скакали іскри обурення. Вайвасвата вражено перезирнувся з Маруірою.
— Я не чекав цього від тебе, Вайвасвато,— гірко промовив учитель.— Ти ведеш страшну лавину на Швета-Двипа! Адже тобі передано плани земного круга. Ранатака хоче знищити острів. О боги! Яке безумство!
— Учителю,— тихо відповів Вайвасвата, блідий і рішучий,— мій любий учителю! Все сплелося так, що не повернеш назад. Я хочу знати істину! Я мушу знати...
— Істину! — спалахнув Нгала.— Ти летиш нищити її, Вайвасвато...
— Що ти кажеш, Нгало?
— Те, що почув! Я мовчав раніше. Тепер скажу. Швета-Двипа — то надія земного круга. То батьки нашого знання. То — наші друзі з далеких планетних кругів. О доле! Що ти натворила! Лише вони, чуєш, лише вони стримують дику силу земних деспотів! І ще скажу тобі, Вайвасвато,— запам'ятай це добре — сила Швета-Двипа незміряна. Безумство Володаря — я не боюся сказати нині цього! — не хоче збагнути, супроти чого воно повстає! О Вайвасвато, краще тобі загинути, ніж летіти в такий похід...
— Учителю! — скрикнула Маруіра, і сльози заблищали в її очах.— Учителю, що ти кажеш?
— Дівчино моя,— жалісно відповів Нгала.— Що ж робити?
Вайвасвата поклав свою сильну руку на плече Нгали. Дивлячись ясним поглядом в обличчя вчителю, сказав:
— Нгало... Те, що ти мовив, я передчував... в глибині серця... Нгало, даючи згоду летіти, я знав, що того не буде, чого ти боїшся...
— Як не буде? — скрикнув Нгала.— Ранатака сам хвалився. Ти ведеш страшне воїнство штучних людей на схід, а інша когорта нападе на Елладу. Володар мріє одним ударом завоювати планетний круг. Ти хочеш перехитрити Ранатаку? О мале дитя!
— Ні, ні, Нгало,— спокійно заперечив Вайвасвата.— Не слід боятися. Швета-Двипа не беззахисна. Ти сам сказав. І я все зроблю, щоб...
— Тихо, Вайвасвато,— перебила Маруіра.— Тихо, коханий... Замкни думку. Вона звучить у просторі...
Нгала пильно поглянув на Вайвасвату, на Маруіру. Тяжко зітхнув.
— Страшне сплетіння,— прошепотів він.— Та відчуваю — це недарма. Надлюдська сила веде тебе, Вайвасвато! Іди. І бережи себе, хлопчику. Бережи... І коли будеш там... коли очі твої побачать її... поклонись від старого Нгали тій землі...
Вайвасвата розчулено обняв учителя.