"Щирість", — пролунало напуття Громограя. "Щирість", — ласкаво примружилися очі діда Василя.
Вона пересилила себе, ясним поглядом обвела клас. Голос її став спокійним.
— Тихо, діти… Я відповім. Сідай, дівчинко. Справді, я втекла з дому. Не втекла, а пішла. Від нікчемного й пустого життя. В широкий світ. Я пішла до вас, туди, де я потрібна, де мені гарно й любо. Щоб дивитися, ось як тепер, у ваші очі, щоб передавати вам найкращі скарби землі — знання й любов. Я знаю, є лише один правильний шлях у житті. Ви нічого не зробите доброго, нічого цінного, якщо уникнете його. Той шлях — щирість. Перед самим собою, перед іншими.
Клас мовчав, слухав. Уважні, серйозні личка, блискучі очі, а в них — дружнє співчуття… Душа юної вчительки співала, розквітала. Вони — її друзі й союзники. Вона го-ворила далі — щиро, натхненно, і відчувала, що між нею й дитячими серцями виникають невидимі перші ниточки дружби. Хай діти ще не все розуміють, але вони вже відчувають велику щирість, яка назавжди зв’яже їх непідробним довір’ям.
ВЕСНЯНА ОСІНЬ
Сповнені роботою, мріями, планами, збігали дні. Якось у вересні неждано приїхала Оленчина мати. Вона примирилася з одруженням дочки, привезла їй одежу, подарунки. При-губивши чарку, вона навіть розчулилася, поцілувала Миколу й схлипнула:
— Живіть. Я нічого… Тільки не заривайте себе в цій ямі. Ви ж, Миколо, можете вису-нутися. Я чула, що ваш оркестр і хор гримлять. У Києві про нього знають. Це добре. Зробіть ім’я, а потім — у місто. Дадуть квартиру, про діток можна буде подумати. Заживете, як лю-ди.
— Тут теж люди, свахо, — докірливо на це їй Миколина мати.
Оленка гарячкувала:
— Як не соромно, мамо? Що ти пропонуєш Миколі? Використати село, як драбину, щоб вилізти вище? Та люди тоді плюнуть на нас!
— Люди, люди, — буркотіла Оленчина мати. — Що там люди? Надійся на свої сили. Люди — вони тільки й ждуть, щоб ногу підставити.
Микола ледве стримувався. Зрештою, хай виговориться. Переконувати її словами — марна справа. Не вийде. Вона сформувалася давно й назавжди. Все, що не підходить під штамп її уявлень, буде химерним, неприродним, незбагненним.
Марія Іванівна прощалася з дітьми розчулено. Запрошувала в гості. Сідаючи в кабіну машини, кричала:
— Дивіться, щоб дітей не було, доки не переїдете" Київ. Одержите квартиру — тоді хоч десятеро!
Коли вона поїхала, дочка полегшено зітхнула. Все-таки це була єдина тінь на її серці — розрив з батьками. Які б вони не були, а забути не можна того, що по-своєму, як могли, мати й батько плекали її, пестили, мріяли про її щастя. Вона пішла іншим шляхом, — але, може, в цьому й їхня заслуга. Часто люди діють від протилежного. Життя складне, його не можна розрахувати наперед.
Золота була осінь. Інколи після роботи Микола з Оленкою йшли в ліс, збирали гриби. Втомившись, лягали на товстий пружний мох, слухали симфонію осіннього дня. Над верхів’ями дерев метався прохолодний вітер, у глибині неба розтріпувалися кошлаті хмари, а Микола, схилившись над Оленкою, заглядав у її очі, імпровізував вірші та пісні про своє нев’януче кохання.
— Ой, Миколо, дивися, перехвалиш мене, — щасливо сміялася Оленка, в пориві ніжності притягуючи його до себе на груди. Він охоплював її сильними руками, завмирав від щастя, шалено цілував покриті золотавим пушком руки. А в хвилини найбільшої близькості вони забували світ — здавалося, що їхні тіла й душі зливаються з дрімаючою осінньою зем-лею, а серця — з неосяжним прозорим небом, де заклично кричали журавлі, відлітаючн у вирій.
Вставали з предковічної постелі, йшли по барвистому килиму жовтіючих трав. Микола зупинявся біля тонкої білокорої берізки, що вже струшувала на землю жовтогаряче листя, прихилявся до стовбура, читав:
Вже у гості йде барвиста
Осінь золота,
Наче книгу жовтолисту
Тихо розгорта.
Я ходжу по тих сторінках
В темному гаю
І зову і кличу дзвінко
Суджену мою.
Де ти, мріє, озовися?
Може, міцно спиш?
Чи між хмарами у висі
Журавлем летиш?
Чи сховалася між віти
В пишному саду,
Що тебе я в цілім світі,
Мила, не знайду?!
Та нема її і досі,
Все не приліта…
Не пускає, мабуть, осінь,
Осінь золота…
Оленка, удавано гніваючись, тупала ніжкою.
— Як це так, Миколо? Хіба ж я не твоя суджена? Виходить, ти ще когось чекаєш?
— Та ні, ні! — захищався Микола. — Це ж не я. Це — ліричний герой. Абстрактний…
— Я тобі дам абстрактного героя! — сварилася кулачком Оленка. — Зараз же перероб-ляй закінчення. А то — розлюблю!
— Слухаю, королево моя! Іди туди, сховайся за дубом. Уявимо, що я тебе вперше бачу, зустрівши в лісі. Ось так. Готово! Є нові рядки. Читаю…
— Ти не там її шукаєш, —
Мовить далина.
І дівочим сміхом в гаї
Рознеслась луна.
На галявину широку
Вийшла з-за дубів
Дівчинонька синьоока
З кошиком грибів.
Це ж тебе душа бажала,
Дівчино проста.
Це ж любов мені послала
Осінь золота…
— О, тепер добре! Я вже не гніваюсь, любий. Поцілуй мене!
Оленка завмирала в обіймах Миколи, шепотіла:
— А ти знаєш — я теж перевіряла себе…
— Як, Оленко?
— Одходила вбік. Дивилася, як ти виходиш з-за кущів. Уявляла, що вперше бачу тебе. Думала — чи вдруге полюбила б?
— І що ж?
— Кожен раз полюбила б! — раділа Оленка. — Тисячу разів зустріла б — і все одно! Тільки тебе! Тільки тебе!
Зливалися воєдино промінці сірих і блакитних очей, вмикалися трепетні руки довкола стану. А осінь сипала згори багряне й золоте листя, ніби дякуючи їм за невмирущу весняну любов.
Мелодія сьома
ЗАПОВІТ ГОВЕРЛИ
(З щоденника Громограя)
"…Кому ці мої записи, роздуми? Хто їх прочитає? Може, пустотливий вітер погортає ці сторінки десь на пустирі та й пригорне піском у рівчаку? А може, зітліють ці рядки на горищі чи згорять у грубі? Яке це має значення? Мені приємно думати, писати про моїх дітей, моїх маленьких друзів. Бо що я без них? Навіщо я?
Якщо принагідно якийсь учитель прочитає цю мою писанину, то ось кілька дружніх за-стережень: друже, колеґо, все, що тут написано, — болить мені! Не торкайся записів, якщо серце твоє б’ється байдуже, якщо воно не пройнялося болем за тих юних, котрі вручені тобі. Вірю, що й ти горітимеш любов’ю, що й ти нестимеш естафету великого пошуку у формуванні нових духовних світів дитячого племені.
Для мене діти, мов таємничі неждані, але бажані гості. Вже давно придивляюся я до них і бачу, що минуле мало навчило дорослих розуміти суть і значення маленької істоти, яка приходить до них крізь браму любові й муки. Більшість людей дивляться на цю істоту, як на свого спадкоємця, котрого треба виліпити (якнайскоріше!) по своїй подобі. О, ця сваволя деміурга! Але хто й коли подумав про те, щоб уподібнитись дитині, щоб зробити її взірцем для наслідування? Віками люди передавали дітям практично лише вади свої, бо що могла сформувати з них забобонна реліґійна традиція або прагматична, ще Досі непевна себе, нау-ка, котра блукала в хащах зачаклованого світу? Наука, котра не відала, звідки й куди? Блу-каючи в хаосі вірувань та упереджень, люди самі з гордістю передавали спадкоємцям свої блукання. І лише нині ми почали руйнувати прадавні заборола, почали придивлятися до тих, кого нам вручає доля для виховання. І починаємо розуміти, що перш за все діти повинні бути нашими вчителями… вчителями щирості й любові. Відзначимо хоча б головне: для дітей нема расових, національних, суспільних критеріїв при спілкуванні. Дитя має лише один критерій — радісної довіри й доброзичливості. Це те, до чого дорослі приходять лише в результаті тяжкого вікового досвіду.
Друже, колеґо, пам’ятай, що це особливий вік — до п’ятнадцяти років! Розум підлітка кипить стихійністю сприйняття, ще всі вузли юної істоти у формотворчій динаміці, ще мож-на окрилити нову душу або обкарнати крилатість, — це вражаючий еволюційний пункт, про який педаґоґ повинен думати якнайвідповідальніше. Але для цього треба самому зберегти вічну юність і крилатість! Чи сам я володію цим? Хто мені скаже? Лише вони, мої любі діти. Лише їхні очі — дзеркала непідкупних душ!
Вечір. Я знову беруся за перо.
Настає осіння ніч. Тихо, елегійно. У відчинене вікно бачу ясний вогник Юпітера, імлистий Чумацький Шлях, зоряний полум’яний вир, що невтомно кружляє у високості, не-сучи кораблик нашої планети у невідомість.
Ледве чутно дихає дрімаюча земля. Ніжиться під поглядом тисячоокого Урана-неба. Стихають дівочі пісні на вигоні, закохані пари розходяться додому, над селом спадає мудра тиша.
Так гарно, неповторно — одпустити свій розум на волю. Та ні… Не можу розпрягти невгамовну мисль від болісних турбот. Думаю про них… про дітей моїх. Особливо про най-старших, котрі останній рік під моїм крилом.
Радосте моя, болю мій! Моя втіхо й тривого! Сім років я вів вас кам’янистими стежи-нами пізнання й життя. Передавав не лише інформацію про світ, про науку, не лише приви-вав любов до праці й творчості. Переливав вам, наскільки вмів, частку самого себе, свого розуміння людства й сенсу його буття.
Разом з тим доводилося ламати й опір консервативних учителів-критиканів. Деяким людям не до душі пошук нового, прагнення до пластичності, динамічності. Пригадуються бесіди з учителями, коли дитбудинок прийняв першу партію осиротілих дітей. Я доводив, що суть освіти — не просто інформування юного розуму про те, то зробив той чи писав цей, а саме — освітлення розуму, аби дати змогу молодій людині рости самотуж, розкрити своє джерело… Шукати в своєму предметі чудо, тайну, вражаюче, романтичне — ось завдання педаґоґа.
— Життя — це, перш за все, рутина, сіра робота, — сухо сказав тоді завпед Григорій Семенович, непривітний математик.
— Дурниці, — різко відповів я. — Сіра душа — сіра й робота. Для райдужної думки будь-яке діло райдужне. Погляньте на простих селянок: як вони причепурюють хату до свят! Ввійдеш у світлицю під стріхою — наче в храм. Хіба можна назвати таку роботу сірою? Чи плекання саду? Чи сіяння хліба? Чи будування житла? Чи мандри вчителя разом з учнями в царство пригод — у країни географії, літератури, фізики, астрономії?
— Демаґоґія, — буркнув тоді завпед.
Його ніхто відкрито не підтримав. А згодом і сам він покинув наш дитбудинок. У наступні роки пощастило згуртувати непоганий колектив, який чутливо відгукується на всі нові почини. Жаль тільки, що не вдалося відстояти старого Василя Сміяна.