Каже, грунт гарний, дрібний камінь.
— Ану, скажи, хай іде паралельно Мухіну, — наказав старшина, звертаючись до зв'язкового. Потім повернувся до професора і образно пояснив свій задум: — Ми бухту прочешемо, як гребінцем.
— Єсть, товаришу командир, — відповів зв'язковий і гукнув у телефон: — Соловей, іди паралельно Мухіну.
Водолази старанно оглядали кожен камінь на дні, зазирали в кожну щілину між камінням, що зрідка траплялося там, обшукували кожен кущ у морських водоростях, сподіваючись під ними надибати когось з утоплених. Минула година, вже обшукали мало не третину бухти. Баркас повільно пересувався з місця на місце, слідом за водолазами. Розшуки не давали ніяких наслідків.
За годину до баркаса підійшла шлюпка командира "Буревісника". Перейшовши на баркас, він спитав, що чути, а потім сказав:
— Довго ви копаєтесь, дорогі мої. Ану, товаришу Варивода, давайте і ви у воду. Так буде швидше.
— Єсть, товаришу командир. Дозвольте у рейдовій масці.
— Можна.
Водолазний старшина роздягся, натяг на обличчя водолазну маску, що прикривала тільки ніс, очі та вуха, і пішов у воду. В такій масці в теплу воду легко можна спускатися на глибину до сорока метрів. Варивода пішов у воду, а капітан-лейтенант сів до телефону. Одну трубку він дав професорові, щоб той слухав, що говоритиме водолаз.
— Водолаз на грунті, — почув професор у телефон. Це Варивода повідомляв, що він іде по дну.
— Що видно? — спитав Трофімов.
— Пісок, на піску два краби, в піску камбала. Дно чисте, першорядний пляж, коли б його підняти.
— Видимість?
— Вода прозора, мов скло.
Професор вслухався в цю розмову з надією, що водолази нічого не знайдуть. Він хотів вірити командирові "Буревісника", що безвісти зникли — ще не значить мертві.
— Товаришу командир, — обернувся до капітан-лейтенанта зв'язковий. — Соловей знайшов на дні затоплений човен.
— Помітив щось темне праворуч, — раптом почувся в телефон голос Вариводи. — Підходжу.
— Так, так, давай, давай! — відповів Трофімов, одночасно звертаючись до обох. Потім узяв телефонну трубку у зв'язкового і гукнув:
— Соловей, який човен? Старий? Рибальський каюк? Так. Добре. Зачекай, ми його піднімемо. Варивода, роздивіться. Так, так. Що? Рибальський каюк? Добре, добре. Ми його теж піднімем.
Командир звернувся до професора:
— Мені казали, що, коли втопилися інспектор та рибалка, їхні каюки зникли. Можливо, це вони. Ми зараз витягнемо їх і подивимось, а потім продовжимо розшуки.
Обидва затоплені каюки швидко витягли. Для цього не довелося застосовувати понтонів та іншої складної техніки суднопідіймальної справи. Тонким тросом закріпили один кінець човна, і досить було добре потягти, щоб човен сплив догори дном на поверхню. Справді, один з цих каюків належав новому інспекторові, а другий — Тимошеві Бойчуку. Потоплення човнів було досить дивне. Здавалося, їх навмисне хтось затопив, наповнивши водою.
Лежали човни близько один біля одного, і це свідчило, що з інспектором та рибалкою нещастя сталося майже в одному й тому ж місці. Червонофлотці запевняли, що й "Альбатрос" вони знайшли в цьому самому районі. Трофімов наказав водолазам особливо пильно обшукати ті квадрати бухти, де лежали каюки.
Години з півтори ще тривали розшуки, але більше нічого водолази не знайшли. Капітан-лейтенант дав наказ водолазному баркасу повертатися на корабель. Сам він разом з професором Ананьєвим на своїй шлюпці теж рушив туди.
VII. ЗНАХІДКА НА "АЛЬБАТРОСІ"
Коли Трофімов повернувся на "Буревісник", там його ждали радіограми з штабу. Капітан-лейтенант зайшов у каюту, запросивши туди і професора. Зняв кашкет, поклавши його денцем на стіл, і, сівши в гвинтове крісло, переглянув радіограми. Одна особливо затримала його увагу. Відклавши її набік, командир звернувся до професора:
— Це відповідь на моє донесення про тутешні події. — Він показав на радіограму, що лежала на столі. — Штаб доручив мені провадити розслідування до прибуття представників слідчої влади. "Буревісник" поки що залишається біля Лебединого острова.
— Але що ж тут розслідувати, коли фактично нема жодних слідів, жодних натяків, які пояснювали б, що тут сталося, — схвильовано промовив професор.
В цей час у двері постукали.
В каюту зайшов комісар есмінця, молодий моряк Драган.
Командир попросив його сісти і подав йому одержані з штабу радіограми. Комісар уважно перечитав їх, а потім, повернувши, сказав:
— Я хотів показати вам одну річ. — Він витяг з кишені і поклав на стіл перед командиром чорний металевий ґудзик.
Семен Іванович узяв його й почав розглядати. На ґудзику було витиснено якийсь малюнок. З тильного боку у вушку стирчав маленький клаптик сукна. Ґудзик, як кажуть, був вирваний з м'ясом.
— Так, так, — протягнув командир. — Де ви його взяли?
— А ви впізнали малюнок, Семене Івановичу?
— Впізнав, впізнав, але відкіля він у вас?
— Червонофлотець, одливаючи воду з "Альбатроса", знайшов цей ґудзик на дні човна. Зацікавившись малюнком, він став розпитувати товаришів, а тут якраз боцман побачив і впізнав, що це. Одразу ж вони передали його мені.
Професор слухав ту розмову, не розуміючи, в чім справа. Командир, помітивши зацікавленість Ананьєва, подав йому ґудзик і спитав:
— Скажіть, будь ласка, вам доводилось бачити отакі ґудзики?
Професор розвів руками. Він не пам'ятає, але цей малюнок… Це ж герб відомої агресивної держави!
— О, малюнок. Безперечно. Але чи міг цей ґудзик належати кому-небудь з рибалок на "Колумбі"?
— Я думаю, поки "Колумба" тут нема, можливо, про це скаже хтось із жителів Соколиного висілка, — сказав професор.
— Ви праві, — промовив капітан-лейтенант, одсуваючи від себе попільничку. — Доведеться, поїхати зараз на берег і розпитати про це соколинців. Тоді перевіримо. Поїхали, товаришу комісар.
О п'ятій годині дня командирська шлюпка підійшла до причалу, і Трофімов з Драганом та професором піднялись у виселок. Вони зайшли до хати небіжчика Тимоша Бойчука. Туди ж покликали кількох сусід. Капітан-лейтенант показував кожному знайдений на
"Альбатросі" ґудзик і питав, чи не бачив хто такого ґудзика у когось з колумбійців. Кілька чоловік сказали, що не бачили, але ось одна жінка згадала, що саме такий ґудзик знайшли затиснутим у кулак Тимоша Бойчука, і назвала молодого рибалку, що забрав тоді його. Виявилось, що рибалка дома, його негайно покликали.
— Скажіть, будь ласка, — спитав його комісар, — де той ґудзик, що ви вийняли з кулака в Тимоша Бойчука?
— У мене його взяла Яся Знайда.
— Навіщо?
— Вона побачила його в мене і дуже просила дати їй на пам'ять про Тимоша. Я спершу хотів був собі залишити, але потім віддав.
— Це він? — спитав капітан-лейтенант, показуючи ґудзик.
— Він, — швидко глянувши, впевнено відповів рибалка.
— Значить, на "Альбатросі" його залишила Яся, — задумливо промовив Ананьєв.
Рибалка взяв ґудзик і став пильно розглядати його, очевидно, зацікавившись вушком. Брови у нього то підіймалися, то сходились, він чомусь дивувався.
— Той самий ґудзик? — повторив своє запитання командир есмінця, спостерігаючи обличчя рибалки.
— Той самий, тільки його вже пришивано.
— Тобто?
— Я добре пам'ятаю, що тоді на ґудзику сукна не було.
— Не було?
Очі всіх вп'ялися в молодого рибалку.
— Тоді вушко було чисте. Я пам'ятаю добре.
Всі мовчали. Трофімов узяв у рибалка ґудзик і став допитливо розглядати вушко.
— Цей ґудзик вшивали міцно, — нарешті задумливо промовив він.
Дальші розпитування нічого не дали. Командир хмурився, він не міг збагнути цієї таємниці.
— Пора на корабель, — звернувся Трофімов до комісара.
Всі, хто був у хаті, пішли за ними в двір. Тільки вийшли, як почули металічне бриніння. З моря йшов літак. Він знизився, облетів коло над бухтою і пішов на посадку. Сівши в центрі бухти, літак рушив водою в напрямі до висілка й зупинився метрів за сто від причалу. На борту його червонів напис "Розвідувач риби".
В літаку поралося двоє людей. Ось обидва, залишивши машину на якорі, попливли надувним гумовим човном до берега. Такого човна соколинці ще ніколи не бачили. Одним з них він нагадував попсований м'яч, другим калошу, третім рятівний корковий круг. Рибалки дивувалися з човника, але коли він пристав до причалу і з нього вийшла людина в шкіряному шоломі, то тут уже здивувалися і військові моряки. Безумовно, то був льотчик, але замість лівої ноги у нього була дерев'янка.
VIII. ШУКАЧІ РИБИ
Це трапилось за кілька років перед тим, як мали відбутися події, згадувані в цій книзі. Однієї весняної ночі, коли в глибокій прірві безхмарного неба яскраво замигтіли зорі, з ангарів беззвучно викотились літаки. Ніжні подихи вітру доносили до аеродрому пряні пахощі черемхи, аромат бузку та ще якихось незнаних квітів. В цей час у небі з'явилися перші рухливі зорі. Вони світили то червоним, то білим, то зеленим світлом, і швидкістю та напрямом руху здивували б астрономів, коли б потрапили в об'єктиви їхніх телескопів. На аеродромі з цього не дивувалися. Там знали: то світили бортовими і хвостовими вогнями літаки, що вилетіли у нічні тренувальні польоти.
В густу темряву злітали бойові кораблі. Вони вирушали на учбове тренувальне бомбардування. Орієнтуючись по зорях і компасу, літаки мусили знайти полігон, розглядіти мішень і скинути запас бомб, влучаючи в ціль.
Ось кораблі вже в повітрі, вони зникли в темряві. З аеродрому ще видно їхні вогні, але минають хвилини, і око аеродромного спостерігача вже загубило їхні сліди. Стежачи за приладами, пілоти прокладають курс на полігон. Та ось вони над ним. Льотчик-спостерігач натискує важіль, і стальні гостинці падають додолу, влучаючи в ціль, і освітлюють землю вогненними спалахами.
Скинуто всі бомби. Залишилася остання. І раптом гримнув вибух. Невідомо з яких причин під машиною розірвалась бомба. Повітряний корабель здригнувся від страшного удару. Льотчики з інших машин думкою прощалися з бойовими товаришами.
Тієї ж ночі пошкоджений літак спустився на своєму аеродромі. Осколками бомби в нього було пробито фюзеляж, крила, обидва рулі, але рульові прилади залишились цілими, і це дало можливість пілотові втримати літак у повітрі. Екіпаж був урятований. Дістав поранення лише пілот, його винесли з кабіни всього скривавленого, з перебитими ногами і важкою раною на голові.
Звався льотчик Петро Петрович Бариль.