Листок закопати — не пустить пагінця. В качані теж насіння немає. Гм..
— Розкажіть, Валентино Михайлівно, бо так мені за них соромно перед вами, що аж-аж…
— А мені, думаєте, не соромно? — мовила вчителька і звернулася до учнів: — Ану згадайте, які бувають рослини за тривалістю свого життя? Ви вчили про це…
Учні майже разом почали вигукувати:
— Однорічні!
— Дворічні!
— Багаторічні!
— Правильно, — підтвердила Валентина Михайлівна. — А капуста до яких належить?
— До дворічних, — перша сказала Світлана Коломієць.
— І це правильно, — ствердно кивнула вчителька. — Висадіть весною у землю качан капусти з коренем. Із качана виростуть стебла з дрібненьким листям і китицями жовтеньких квітів. Оті квіти дадуть плоди — довгі стручки із насінниками. Коли висіяти їх, вони проростуть — ось і буде вам розсада.
Валентина Михайлівна розповіла цілу історію про капусту. Знали цю рослину ще стародавні єгиптяни. Відварну капусту вони подавали як солодку страву на закуску і вважали її цілющим засобом при різних захворюваннях. Здавна її вирощували наші пращури — слов’яни. Варили з неї юшку, пекли пироги, квасили. В дикому вигляді вона росте на скелястих берегах Європейського материка. Тільки в тієї немає качана, бо листя не згортається в головку. А городня капуста вирощена людиною протягом тисячоліть. Є багато сортів капусти: качанна, цвітна, брюссельська, кольрабі, савойська та інші.
Учні наче іншими очима глянули на звичайнісіньку капусту, яку вони майже щодня бачили, їли.
Після того оглянули великі ділянки буряків, моркви, цибулі, огірків, помідорів. Валентина Михайлівна з бригадиркою по черзі розповідали про ці городні культури, ще й про кожну з них згадували якусь цікаву історію.
Виявляється, що й морква буває не лише жовта, як у їхньому селі, а й рожева, біла, навіть фіолетова. Цибулю, як і капусту, теж здавна вирощували слов’яни, та ще давніше — китайці, індійці і єгиптяни. В арміях Стародавньої Греції і Риму солдатам давали багато цибулі, бо гадали, що вона збуджує силу й хоробрість.
Як оглядали ділянку синіх баклажанів, Віктор Троць запримітив на листочку якогось жука. Піймав його, показав тітці Марії.
— Дивіться — шкідник?
— То листогриз, — випередив матір Микола.
— Ні, це колорадський жук, — заперечив Олег.
— Приходьте у нашу лабораторію, — сказала тітка Марія, — там є колекція городніх шкідників, подивитесь. А це таки й справді листогриз.
— І не тільки городніх, — тепер уже втрутилася Шинкаренко Оля, мати якої завідувала колгоспною лабораторією. — Є і злакових, і садових.
— Дякуємо, Маріє Василівно. Ми колись і лабораторію відвідаємо, — пообіцяла Валентина Михайлівна. — А ще краще буде, коли зробимо свої колекції. Вони дуже нам знадобляться. Згодні? Троць, Антонюк, Шморгун?..
— Згодні, — без помітного ентузіазму відповіли хлопці.
Небо затяглося хмарами. Збиралося на дощ. Тітка Марія заквапилась.
— Ви мені пробачте. Сходіть уже самі на наші дослідні ділянки. Он вони біля річки. Пробуємо вирощувати болгарський перець, патисони та земляний горіх. А я піду допоможу дівчатам садити картоплю.
Учителька щось шепнула Тихону Федоровичу. Той кивнув головою.
— Допоможемо? — спитала Валентина Михайлівна учнів. — Нас ого скільки, в одну мить висадимо.
— Звичайно, допоможемо!..
— А їсти не захотіли? — посміхнулася тітка Марія.
— Ні! — загукали школярі. — Ми на цілий день понаїдалися.
— Гаразд. Тоді ходімо, — згодилась бригадирка.
Дівчата набрали повні відра картоплі, хлопці взяли лопати, поставали рядочком.
За якусь годину разом із городницями висадили всю картоплю.
Незабаром мав приїхати за колгоспницями автобус. Тітка Марія запропонувала і школярів підвезти в село. Всі захотіли їхати. Тільки Тихін Федорович не залишився чекати, пішов додому пішки.
Чекаючи автобуса, дівчата рвали на обніжках весняні квіти. Хлопці подалися на пагорб до давно покинутого вітряка.
— Це буде мій вертоліт! Вертоліт! — ще здалека загукав Сашко, якому видався вітряк схожим на металевого птаха, що ним прилітає дядько Дмитро. — Цур, я пілот!
По крилу хлопці вилізли на самісінький дах, повсідалися на ньому. Сашко "завів мотор", увімкнув "важелі" на зліт — і наче полинули вони над городом, луками та річкою у високості.
Побачивши хлопців на вітряку, Валентина Михайлівна захвилювалась — ще зірветься котрийсь:
— Злізьте! Зараз же злізьте! — помахала рукою.
Довелося пілотові робити "вимушену посадку" і разом із "пасажирами" сходити на землю.
Вчителька заспокоїлась і покликала до себе дівчат:
— Покажіть, яких це ви квітів назбирали? Учениці зійшлися до неї, кожна з букетиком.
— Знаєте, як ця називається? — висмикнула з букетика маленьку жовту квіточку.
— Жовтець.
— А ця?
— Гусячі лапки.
Раптом од млина пролунало пронизливе:
— А-а-а-а!..
Всі здригнулися, повернули голови на крик.
"Ой лелечко! Падає хтось… — затерпла вся Валентина Михайлівна. — Синя сорочка, чорні штани… Петренко…"
Учителька, випустивши з рук букетика, першою зірвалася з місця й помчала до вітряка. Слідом за нею кинулися дівчата.
Здалека вгледіла — лежав на землі нерухомо.
"Вбився…" — шугнула в голові думка.
Підбігла до хлопця, намірилася припасти до нього і… заціпеніла.
Опудало!.. Солом’яне опудало!..
— Га-га-га-га! — вибігли з-за вітряка хлопці, наче зграя гусей, а Микола попереду всіх, у майці і трусах.
Раді, що їм удався жарт: зв’язали поясом напхані соломою сорочку й штани, скинули з даху.
Але чому не сміється вчителька? Чому тремтять у неї губи?
Постояла непорушно довгу хвилю, далі, все ще ніби скована, ступила до Миколи крок, другий.
— Негіднику!.. — видихнула вона, затулила обличчя руками й знесилено присіла на кам’яне жорно, що лежало поруч у спориші.
— Плаче… — прошепотіла Оля Шинкаренко.
— Петренко, підійди і попроси пробачення, — загомоніли дівчата. Хоча б ворухнувся. Стояв — розгублений, вкрай наляканий.
— А ви чого стовбичите? — повернулась Оля до хлопців. Ті, збившись у купку, принишкли біля вітряка.
Тоді дівчата самі несміливо підступили до своєї вчительки.
— Валентино Михайлівно… — хотіли було її втішити.
— Не треба… Не треба, дівчата… — мовила стиха, витираючи хусточкою очі. — Ідіть усі на город. Я зараз… — І раптом наче щось згадала, рвучко підвела голову: — Петренко!.. Де він?..
Миколи вже не було біля вітряка. Згорблений, він брів навмання до села.
— Миколо! — погукала Валентина Михайлівна, підхопившись із жорна. — Вернись!
Навіть не оглянувся.
— Як це я… — міцно стиснула вчителька вуста, опустила додолу очі. Вгледіла опудало. — Хлопці, віднесіть йому одяг.
Сашко і Віктор витрусили з сорочки й штанів солому, побігли наздоганяти Миколу.
Решта учнів разом з Валентиною Михайлівною повернулися на город.
Ясно, тепер вона нічого йому не пробачить. Треба неодмінно кудись тікати з дому, з села. Тікати негайно, поки не пізно.
Грошей трохи в нього знайдеться. Забере в Сашка ті, що дав на транзистори і батарейки для саморобного радіоприймача: йому він тепер ні до чого, той приймач. І в матері попросить. Скаже, на зошити. Візьме торбу харчів — хліба, сала, цукру, цибулі. Напише записку: "Не шукайте мене, бо все одно не знайдете, сам колись повернуся". І бувайте здорові!
Так, сьогодні субота, завтра неділя. От завтра і треба зібратися в дорогу, щоб у понеділок раненько — на станцію.
Добре було б умовити і Сашка, разом все-таки краще. Але де там, не захоче залишати батька свого. І Кудлая, на жаль, не візьмеш з собою.
Згадав про Кудлая, а він мовби відчув те:
Гав, гав, гав! — знадвору.
Ого який дощ чеше! Ага, ясно, на кого гавкає — учні з городу біжать. Мабуть, так і не дочекалися автобуса… Змокли до нитки… Он і вона з ними. Диви, завертає сюди. Сашко і Олег теж. Як тепер він дивитиметься їй у вічі?!.
Зупинилася, сказала щось хлопцям. Ті побігли далі, сама попрямувала у двір. Чого їй треба?!
"Не пущу!" — відскочив Микола од вікна, вилетів у сіни. Хотів защепнути на гачок двері, але не зробив того. Повернувся до кімнати, схопив зі столу книжку, сів на канапу.
Рипнула сінешніми дверима, постукала в хатні.
Микола — нічичирк.
— Можна? — просунула в кімнату розкошлану мокру голову.
— Можна… — буркнув під ніс, не відриваючись од книжки. Пройшлася по кімнаті, зазирнула в дзеркало, поправила зачіску, обсмикнула зелений светр.
— Ох і полив, як з відра! — мовила роблено веселим голосом. — Автобуса все нема й нема…
Вчительці, мабуть, як і Миколі, було ніяково. Догадувався: хотіла щось інше сказати.
— Миколо, хіба можна так зло жартувати? — нарешті мовила вона й глибоко зітхнула.
— Я… я не хотів… — розгублено пробелькотів Микола.
— Гаразд, давай домовимось. — Учителька присіла поруч на канапу. — Завтра ти вибачишся перед класом і забудьмо про всі наші незгоди.
Микола, похнюпившись, сидів непорушно.
— Згоден зі мною? — поклала йому на плече руку.
— Угу, — кивнув Микола.
ГРОШІ НА ТРАНЗИСТОРИ І БАТАРЕЙКИ
Сашко ще з вулиці почув крик із свого двору. Здригнувся і, наче ошпарений, побіг додому.
За ним поспішили і хлопці — Микола, Віктор, Олег.
Батько, у випущеній сорочці, без картуза, сидів, похнюпившись, під хатою, а тітка Марія, вимахуючи руками, докоряла йому з-за дротяної огорожі, що розмежовувала їхні дворища.
— …Безчесний, безсовісний ти, Павле! Дитина голодна, обірвана, як старченя ходить, сам на людину не схожий, а знай буряківку, смердючу оту, жлуктиш. Дожлуктишся, поки гичка на голові виросте. Ой, Павле, Павле, коли вже ти за розум візьмешся? Жінка власна відцуралася. Згадаєш мене — і син кине…
Батько підвів голову, побачив Сашка з друзями, махнув їм рукою, щоб ішли геть.
Сашко забрав хлопців і повів до хати. Йому також не хотілося, щоб вони чули, як тітка Марія лає батька. Але її чути було і в хаті.
— Давайте порахуємо, скільки в нас є грошей, — запропонував, аби відвернути їхню увагу від того, що робиться надворі.
Засунув руку під мисник, дістав пошарпану книгу, на якій ледве можна було розібрати напис "Довідник рибного інспектора", і невеличкий, але важкий вузлик. Витяг з-за палітурки карбованці.
— Тут ось дев’ять, а дрібних, — забряжчав вузликом, — повинно бути вісімдесят вісім копійок.
Цокнула клямка, хлопці сховали гроші. У хату зайшов батько, насуплений, сердитий.
Спідлоба поглянув на Сашка і його гостей, пройшовся по кімнаті.
Хлопці поза спиною віддали гроші Сашкові, забрали свої сумки і рушили до порога.
Як тільки за ними зачинилися двері, батько запитав суворо:
— Що то в тебе?
— Це ми збираємо на транзистори і батарейки для приймача, — відповів Сашко, розгладжуючи на коліні пом’яті карбованці.
— Де ви їх узяли?
— Миколі тітка Марія три карбованці дала, Олег випросив у матері, Віктор п’ять разів не пішов у кіно…
— Дивись мені!
— Дивлюсь, — буркнув Сашко і сховав гроші до бокової кишені піджака.
Батько помовчав трохи, потім знову:
— Дурне ви діло затіяли з цим приймачем.