ж як?
— Повертаю на той бік гір, мене ждуть. У Лелесові тепер сиджу, мниських реформ ради.
Він вказав чернця, прихиленого в знемозі над столом, і засміявся без голосу, одною біллю чудових зубів.
Княгиня осміхнулася й собі та поклала золотий гріш під пальці Рафаїла, витрат ради...
Дощ стих, блимнуло сонце. Прояснилося через хвилю, ніби в день свята. Як далеко вслухатися в гомін поранку, щебетали чечітки, синиці. На болотечках, на бовтах тепло курилася вода, вона світила пасмугами проміння проміж незабудьки.
Втікачі повміщувалися у глибині воза, — на кедровій скриньчині, перевитій парчею, княгиня оперла малі ноги.
Аж тепер Аклан віднайшов себе знову, — він з насолодою ухопив віжки.
Вдарили з черездорожжя не на глітний Звенигород, тілько на Бужськ, куди потйхіше.
ДУЖЕВА ЧЕЛЯДЬ
XXVIII
"Видно того легіника
Кінець полонинки,
Як розчесав жовту косу
Аж до ременинки".
(з нар. пісень)
Буря вимила листя, вичесала трави. Зелень забіліла підбоєм уверх, ніби стружинами світла проти неба, глубокого як індиго. Дуж відітхнув з пільгою й наслухував, тоді розхилив кущі понад дебру, завалену трухлою тлінню ялиць.
Тічня супів скричала упротяж над тілом мертвої лані, відтак упала знову на свою ласу добичу і роздирала її з диким лопотом крил. Над ними кружляв орел короткопазур з груддю, сплямленою соком афин, мов живою кров'ю.
Він вимарав пір'я, мабуть, тоді, коли падав на ящірки й вужі в гущавині, або коли шарпав тетерю, ситу афинами, як хлібом. Мутний зір стервників осунувся у жорстокій радости глубоко під повіки, з носових ям струїлася слизь. Червона суконка лані лежала під ударами клювів от як лахміття.
У цей раз нутро землі згомоніло стоголосом, горами стряс грім. Праворуч Дужа покотився в дебру цикльопічний бльок каменю і вкрив собою і супів, і ланю. Тілько ярко-червона пляма на обриві скелі засвічувала лісову трагедію.
Аж тепер Дуж відчув, як невимовне сумно й суворо вкруг нього. Він пустився уверх ходом легким як танок.
Гори, на яких чорні смереки виборювали собі з розпукою місце для життя, двигались оперідь юнака, як скам'янілий похід градових хмар.
Ще далі дерева зникли з овиду: один тілько червоний бук ліз невсипуще вгору й сік мечами коріння сіро-жовті зірвиска скель.
Висоту слідно було по чудово легкім повітрю, по дивних лініях цвіток...
Ховзькі стежки обсновував жереп. Де-не-де перехрещувалися сліди вепрів, медведів та рисів, як лісове письмо, доступне вибранцям. Дуж розумів його, і коли глядів на зміст знаків проміж коріння, розгорювалося його серце: він бачив гибкі ноги звірові, ікли з хижим виблиском на кругловині, очі п'яні з жаху й ненависти, живий карніоль посеред тьми.
Ще смакував насолоду повних споминів, коли знічев'я дрогнув і став, — на відшибі торчало фантастичне марево, ні, вежа з костей, вишліфованих до білої іскри, як дзеркало. Хтось двигнув її в чолобиття кровожадному ідолу старовини? Ставив як забороло щезникові у жертву, нікому не зрозумілу?
Дуж глядів: крізь ребра й щелепи мерехтів лазур і світло. Плутаниця перлистих росохів завершувала цей несамовитий ставник ніби варварська тіяра. Йому бракувало тілько крил, для того, щоби уявити з себе кам'яних грифів, які стають дуба на церковному архитраві.
Дуж підбіг великими скоками, — перед ним білів дивогляд уже без тайни. Глубоко трагічний, завмерлий рух образу вчинив юнака будьте очевидцем давно минулої події: два велетні-олені вдарили на себе гиллям рогів, закарлючками старих корон і заплентали їх в бою без ратунку. Місто йти вперед, для того, щоби увільнити себе зі злощасних пут, звірі шарпалися все на бік, чи всп'ять і так погибли з голоду, оперті об себе грудьми в останнім зусиллю утечі.
А небо пекло: страховинна гірська тишина царила на висотах і Дужеве серце, змалку годоване самотою, помертвіло від вражіння. Він не йшов вже, тілько біг до своєї таємної мети, а за його п'ятами сипалися кудись у бердо тріски каміння й чорний, вулканічний пісок. Задума-полудниця з блідими від спраги губами зачіпала руки у срібних серпанках об юнакове плече, осотувала добичу, осотувала...
Дуж окликнув далеч зриваним голосом і незагодя з глибини просторів прибіг такий самий оклик, веселий до дна душі. Він влив у довгих перегуках понад пустиню, як вітхненно простий привіт. То юнак чорнобривець скочив униз гей козел і біг йому назустріч одними пучками пальців, увесь замінений в ухо.
Краєвид, мов обернений лист книги, виявляв тепер зовсім нове обличчя: глибоко унизу сліпуче зеленіла полонина, одним боком сперта об химерні чотирогранй скель, яких площини вкриті були фігуральною орнаментикою, ніби намогильне каміння, або чолові стіни розваленого чертога оліґархів. Може це було колись гніздо заточенця в горностаях, вождя рабівницьких чет, голови многолюдної задруги, звідки напротязі століть вийшов рід князів-пастухів? І вони пасли тепер маргу на спохиллях свойого родового гнізда?
Може тут були криївки втікачів, що попалили свої хати, готових дружитися з чорною землею, з зеленою муравою? І мабуть вони в розшуці за дорогами до слави й смерти чеканили слід своїх дужань з судьбою в камінню і стародреві?
Тепер ватаг, коли штрикав край потоків на доли, до челядини, каменю й дереву доручував сторожу над пастушим таланом.
Он він, пізний нащадок дикого витязя, стоїть проміж чорних смерек, біля першої з черги колиби, звідки по цвітах пливе лай пса. Засмолений, як крук, жовтокосий, у широкій мазанці, зі закоченими уверх рукавами, з піднятою над чолом долонею, з якої ще капотить жентиця. Будз виплескав, білий, як місяць, кругленький...
— Здоров, брате Ждане!
— Гаразд, Дуже, як ти?
Обнялися, Ждан вів гостя в колибу, стелив манту поверх чатиння, клав на миску пражуху й сметану, жовту, гей перстенець.
Дуж сміявся:
— Будеш самий не ївши, — ти також не маєш поля, й не садиш, як і я...
— Звір коли ходить, то їсть по лісові, що назначене, і ми так само.
За шатром весело розмовляли. Дуж глядів, як на царинці плиска миче слухняній овечці смушок із голівки, слухав проміж їжу:
— З медведями, як із людьми, — однаковісінько... Є тут такий, у Прокши на Ігреці сидить... Наметав раз цей медвідь колоддя на зимівлю, ляг. Навесні, ще зарано, пішли вівці скубти порохня, то пастухи найшли медведя, а він зі сну такий слабий, з вітром валиться. Взяли його за підбоки, вбрали в холошні, в петак, ведуть. Привели під колибу, він зачув воду, замугикав, а ватаг у крик:
— Не давайте води, бо силу дістане, овець душитиме!
Подумав, змилосердився:
— Будеш, місю, вівці красти?
Цей крутить головою: ні!
Відтоді йдуть вівці з кошари, він за турмою, — вертають і він гей пес вертає, — вже до тої кошари сім літ ні інший медвідь, ні вовк не приступив...
У той раз із утла колиби принісся стогін, забіліла рука повійках:
— Води!
— Молодик якийсь нездужає?
— Ці, йно лісна приходить ніччю, зове... Дівчину оставив на долах, збанував, думав тільки за неї, але чим далі відчинилася йому гадка. Ця до ворожки, — знову його ймило. Хотів себе забути, — ходім, каже, у верхи, — де лячно... А вийшов, млів, так було страшно! Над головою хмари женуть, а внизу вода люта, аж синя... Ніччю приходить лісна, в любу дівчину перекинулася, зове... Руку в огонь кинув, збоявся іти, обпік. От вчера чую, всю ніч говорять зі собою, — з ким говориш? — мовчить. Пільнув я з пращі до нявки...
Дуж з кривим осміхом хитав головою:
— От на що пропадає людська сила, тоді, коли кожне дерево в Карпатах повинно славитися тим, що за ним ратівник рідній країні!
Ждан зам'явся:
— Сталося що?
— З Києва наїздник суне, пожарами дорогу мітить! Декілька день стало між ним і Галичем, здержують над Серетом, опівшляху... Вас треба мені, як хліба! Піхотинне чорнолюддя є, та кіннотців дасть Біг... Запорайте по горах, щоби в той дух йшли... А то колись мете говорити: була ватра, гріла, тай потахла, нумо у попелі буком гребти, іскри шукати!
— Гаразд! — весело уловів Ждан. — Нехай легіні трохи по долах бескидують!
Він з охоти затягнув пісню, якої метр, ритм та напів пригадували журчання потока. Йому через хвилю відповіли чітко з другого, третого, четвертого верха...
Пісня дзвонила, гей скок водопаду. Видно було, як співці кладуть сіно в пластинки, вершать, а тоді стоять чорними сильветами проти неба, ніби велетні, що ждуть чогось...
А Ждан не гаявся, зібрав хворост у три могили, осторонь одна одної, виняв із-за череса, зашпинькуваного міддю, невідступне кресало й векелию, піджог. Кур повз по травах, сивів, а тоді стрілив під теплий сумерк, як трираменний огневий сигнал.
— Під Галичем є урочище, Відун, туди текти на конях з луками, з бардою, корж у тайстру, буката будза, годі. Проче у мене на руках. Подумав:
— На Купайла відай поспієте у свояси.
Ще говорив, як праворуч, там, де шафір розчолин розв'язувався в лагідних спохиллях, заграла огнями потрійна ватра, червоний пал облетів царини, став.
Ждан осміхнувся суворо:
— Улас.
В цю мить зачервоніло далеко ліворуч, іскри жузжали там, як чмелі.
Ждан уловів удруге:
— Скакун.
Ватри горіли одна по одній, широким вінцем вкруг гір, а Ждан вичислював чимраз скоріше:
— Чудин.
— Мовчан.
— Забор.
— Поглод.
— Стривігор.
Повернув і'д Дужові смажне лице, мідь:
— Завтра, поки сонце здійметься он там, над Білою Кобилою, прийдуть по моє слово. Не токмо що в твоє Бідунове урочище, — до самого Пекуна в гості відповідні... Хлопці до набутку!
Дуж облеплено приляг, підпер голову на розчепіреній долоні і сказав з їддю вглиб колиби:
— А того там.. заберіть зі собою!
В тій хвилі з купки ялиць вкруг овечої кошари сховзнулася хмарка, випрямила перед себе обрис рамен, плила. На грудях, зрожевілих наскрізь, паліла низка світлушок, семикрапчаток, скрипаків, приспаних блекотом і пряним пахом вовчих черешень.
У якийсь раз звид обігнувся бедрами, як п'ядун верх вориння, заморгав смарагдовими віями, мов проміж теплих сліз, і щось крилате, шурпате вшелеснулося в ялівець з головою, ніби в кубельце.
... В глубоку ніч Дужем кинуло з лігва, він провергся в радісній чуйности душі, від вражіння сили, націленої до мети.
Чув себе на верхах гір і на верхах життя. Тоя? Розумів, що її не потребує. Один раз, коли сумнівався, там біля хати вдівця, у прочуттю майбутньої обиди шукав опори її плечей. А вон