Ось уже його, наче молодого на весіллі, перев'язують жінки рушником, аж до землі довгим, вишиваним, з найтоншого, на липневих сонцях вибіленого полотна. Однак перев'язують хлопця не для шани та красування, міцним рушником тим ув'язано Олексі за спину й величезний хрест, ковалями куте залізо, що ваги йому буде, либонь, пудів сто. Наостанку мати Олексина підносить синові до уст маленьку іконку з богоматір'ю на ній — благословляє всіма попами виклятого юнака перед його дорогою в небеса.
Олекса, наче опоений якимось трунком, стояв урочистий та задуманий перед тією височінню, що її належало здолати. Не озираючись, ждав, доки за спиною чиїсь дівочі руки лагідно поправляють па ньому вишиваний рушник, яким уподовж хребта туго прикручено, вузлом завузловапо стопудове, позолотою вкрите залізо, той кутий озерянами хрест, що за плечима сторчма стоїть, вищий за Олексу. І ми, малі, бувши там, намагаючись крізь натовп дівчат протиснутись до Олекси найближче, в якусь хвилю помітили, що герой наш шукає когось поглядом серед людей, помітили, як раптом щось радісне йому промайнуло по зблідлому і якомусь святковому обличчю, не інакше, побачив, кого шукав, — без сумніву, Надьчине смагляве лице змигнуло йому навстріч, змигнуло й зникло серед дівчат у стрічках та вінках! Та, видно, це враз додало йому сили і певності, зміцнило дух відваги, бо аж випроставсь паш Олекса і, ледь усміхнувшись до людей, рушив: була не була!..
— Каскадер, а все тому, що Надьку любив, — втрутилось у наші роздуми дівча, а ми лиш здивовано перезирнулись і промовчали.
Мабуть, так ваговите й значливе рушають тепер космонавти до своїх ракет, закуті в скафандри, як рушав тоді він під вагою своєї залізної ноші, такої нелюдськи тяжкої, що аж земля вгиналась під Олексою при кожному його повільному, обережному кроці.
Довжелезна драбина вже чекала його, приставлена до цегляної стіни, а де перша драбина кінчалась, там ждала сміливця ув'язана канатами друга, а за нею — уступами — третя, четверта, і так до самого купола, до найвищого вершечка.
Завмерли люди, ніхто не дихав на майдані, всі стежили за тією людиною, перев'язаною рушником, яка зі схрещеним залізом за плечима щабель по щаблю підіймалась вище та вище, туди, де тільки небо сяяло блакиттю, сяяла височінь. Хто знає, може, й трепетна мрія майбутнього льотчика якраз тієї миті саме тут з чиєїсь дитячої душі вперше проглянула в небо, запрагнувши крил? Дедалі меншим ставав той наш безстрашний Олекса, що з баламута став майстром сьогодні, і всі ми відчували, як йому щораз важче дається кожен щабель, і кому знати, чи не пошкодував він, що згодився взяти на себе таку ношу, залізну, страшну, хоча ж і не кожному випадає звершувати в житті, ось так на виднолюдді, свій майстровий соколиний труд!.. Вже Олекси нам ніби й не видно, вже тільки птахом у небі біліє його сорочка, та в'ється чистий рушник, та розтопленим снопом золота іскриться в сонячному промінні те, що юнак возносить до самого вістря націленого в небо шпиля. А хвиля по хвилі вже ніби й сам він тане-розтає у сліпучім промінні, якимось мерехтінням стає наш Олекса-майстер, і вже здається нам, що ніби саме лише проміння золотим снопом вихриться від тієї людини, що від нас, перестрашених на землі, даленіє, у небі зника... "Була не була!.."
А потім — не знаем, що сталось... Тільки Олекса вже долі, в пилюці лежить, все тим же рушником перев'язаний. Горілиць розпроставсь па своїм згубнім залізі, що аж у землю вгрузло. Люди обступили його, а ми, дрібнота, крізь частокіл ніг теж прозираємо на його обличчя, а воно, таке бліде, таке біле, біліше за те горюче вапно, що, вибухаючи десь тут, пляшки розривало... І такий вродливий лежить він, паш Олекса, ніколи таким не бачили його. Крапельки поту росою блищать на високім чолі, брови, як намальовані, чорніють на смертельній блідизні такого спокійного-спокійного обличчя. Розпластаний у пилюці, повержений, але тепер чимось ніби значніший, він з-під приплющених вій так умиротворено дивився кудись у високість, де озерянське небо зосталось тепер без нього порожнє, лише із сонця золотим снопом. А нам, дітворі, страшно, нам аж морозно стає, хоч спека палила над Озерами і в тисняві можна було зомліти. І все ж, затис-нуті серед лісу чобіт та босих ніг, ми, малі, очей не могли від Олекси відвести. Дивно, але те, що сталось, чомусь не сприймалось як Олексина поразка, падіння десь звідти ніяк не принизило для нас Олексу, більше того, це трагічне падіння якось аж піднесло його в наших очах... Ні, не баламут, а Майстер на землі перед нами лежить! Уже ні розбишацтва, ні буйнощів, тільки спокій великий та трудова втома завмерли в отій долоні, що спочиває в пилюці, де й козельська ікона валяється припорошена, зі страху випавши в когось із рук... Не вберегла, не захистила й вона!
Тяглася безконечно хвиля загальної очманілості, всі були такі вражені, такі ошелешені падінням Олекси, що не одразу зважились і підступитись до нього, аж поки звідкись мати випірнула і, тихо зойкнувши, впала синові на груди, занурилась змученим обличчям в той чистий-пречистий рушник. Сподівалась, може, останнім зусиллям вдихнути сипові життя? Чи, може, побачила тут його ще таким, як був у колисці?
Ось тоді й зомліла Надька в натовпі серед дівчат. Видно було, як голова її знеможено лежить серед стрічок на чиємусь дівочому плечі, блідизна її смаглих щік була для пас такою незвичною, ось-ось, здавалось, впаде, і тільки руки подруг не дали їй, зомлілій, упасти.
Давня історія, але чомусь для пас важливо й це зараз з'ясувати: чому Надька тоді зомліла? Може, відчула перед Олексою свою непоправну тепер провину за те, що відмовила йому в коханні? Що не зуміла раніше розгледіти в Олексі те, що відкрилось їй ось тут, у день його возно-сінпя? Коли замість розбишаки й волоцюги побачила в ньому, хай і ненадовго, хай і поверженого, але ж таки Майстра, того, хто здатен виявився на щось незвичайне, соколине, — хіба ж не таким лежав він тоді перед нею, перев'язаний рушником, у пилюці...
Те, що, здавалось, повинно б уже й забудь-травою порости, раптом наздоганяє пас на чужій цій дорозі, і ось ми ніби вдруге переживаємо пережите, відчуваючи на собі той вічно юний, нерозвитий світ, звідки все на тебе дихає повнотою життя, силою пристрастей...
"Перекажіть Надьці, що я сміявсь!"
Перемовляємось із Заболотним про ту давню подію, з'ясовуєм подробиці, які чомусь досі не вивітрились із пам'яті, хоча, здавалось би, навіщо, навіщо нам зараз серед цього шаленства хайвею уява знову виносить десь із глибини душі ту мовби раніш і забуту сагу дитячих літ, сагу ярмаркової, назавжди відшумілої України?
XI
Пропливають мимо нас фрески чийогось життя, рябіють у вічу все інші та інші скопища реклам, що лізуть на дахи і навіть вище дахів, зависають у небі й чимось зваблюють вас, умовляють, перекопують, обіцяють вам просто раювання земне, потім знов набігає польовий ландшафт, вдалині на пологих пагорбах срібляться величезні якісь резервуари, біліють вежі невідомого призначення, зведені в мовби мавританському стилі, на декотрих сферичні покриття голубіють яскраво, небесно.
— Загадковістю віє? — завваживши мою цікавість, каже Заболотний.
— З відстані ота найвища з веж нагадує своєю голубою банею мавзолей Тамерлана в Самарканді.
— А то всього лиш силосна башта, — друг мій усміхається. — По курсу ж ліворуч блищать винесені за місто шопіпг-центри, сказати б, сучасні ярмарки: ей, миряни, городяни, коновали, шаповали, налітай, налітай!.. Ну, а далі, па обрії, знов, як бачиш, пішла урбаністика, труби, дими... Володіння ентеерівські, і серед них влетимо ми, бентежні, мов бджоли, що шукають цвітоноспих лугів", кінець цитати...
Ліду траса, здається, заколисує, русява голівка опущена, та ось, звівши очі на водія, дівчинка запитує, як завжди несподівано:
— Кириле Петровичу, ми сентиментальний народ?
Заболотний вдає з себе іронічно здивованого.
— Ти звідки взяла?
— Ні, ви відповідайте по суті: сентиментальніш?
— Мабуть, що так, надто ж коли ти маєш на увазі оцих ось двох своїх супутників... Нас як наслухаєшся... А, по-твоєму, бути сентиментальним — це великий мінус?
— Я цього не сказала. Просто цікаво знати вашу думку.
— Хоча таки, мабуть, це вада, — розмірковує Заболотний. — Дорослі люди, мужчини, а раз у раз поринають у свої сентименти, розчулено десь витають усю дорогу... Тобі, певне, надокучило слухати нас?
— З чого ви взяли? Побувати там, де стільки сонця, де ночі зоряні... де ночами люди літають...
— А про сентиментальний народ — це в тебе звідки? Батечко просвіщав?
— Не має значення хто, — каже Ліда твердо. — До того ж у мене на це своя точка зору. По-моєму, краще бути сентиментальним, аніж черствим та бездушним.
— Я теж такої думки, — згоджується Заболотний.
— І татко, якщо й казав щось подібне, то зовсім не в осуд вам. А мама взагалі вважає, що сентиментальність не вада — це скорше ніжність душі, пам'ять, любов... Як і мені, їй теж подобається, коли ви з тьотею Сонею щось згадуєте або в два голоси заспіваєте оту вашу "Із-за гори світ біленький"...
— О, тобі вона теж подобається? — чути цей відгук про пісеньку Заболотному, видно, приємно. — Акварельна, пелюсткова річ, а от чомусь з естради її ніколи не виконують...
— Будь ласка, розкажіть, — просить після мовчанки Ліда, — що далі з Надькою буде.
— Всьому свій час, Лідо, — відповідає Заболотний, — а зараз послухаймо, що Верховний Коментатор нам заспіва... В нашім становищі, друзі, нам не слід відриватися від реальності. — І він знову вмикає приймач.
Вирушаючи в дорогу, сподівались ми одним ривком вихопитись з кола буденних клопотів, здавалось, усі зв'язки біжучого сьогодення обірвуться враз і поза ними, в дорозі, набудеться щось схоже на абсолютну вільність. Та й хіба не досягли ми, бодай частково, такого стану — стану позачасовості, чогось майже схожого на існування понадбуденпе, перенесене в зовсім інші умовини, інші виміри? І все це чи по завдяки жвавим отим пастушатам, що, невідлучно супроводячи нас, понад хайвеєм на крильцях летять і летять! Зовсім мов янголята, тільки що за-мурзані дужо та з виразками па зранених, побитих стернею ногах... Ось кого не перегнати, ось хто ніде нас не покине, не зрадить...