Стояв мов чужий перед чужим. Ніби вперше переступив поріг цього закладу й зупинився в пониклій неприязні.
— Сідай, сідай, буде розмова.
Кульбака в нерішучості пристояв, потім знехотя сів на край стільця, руки під стіл, відкрита голова з свіжою ґулею втягнута в кістляві плечі. Було щось жалюгідне й беззахисне в його маленькій зіщуленій постаті.
З коридора хтось зазирнув, згораючи від цікавості, наче привезли сюди якогось знаменитого розбійника. Валерій Іванович змушений був взяти двері на ключ.
— Ось так буде краще, — сказав, повертаючись на місце. — А то твоя особа зараз викликає аж надто велике зацікавлення.
Залишились віч-на-віч. Антиподи. Ти старший, наділений правами вихователя, наставника, певний своєї правоти. Навпроти тебе маленька вперта людина, затерпла в своїй насторозі, з голодом втраченого раю в очах. Мав і втратив. Вмієм цінувати, лише коли втрачаємо, — так уже, мабуть, влаштована психіка людська... Ти, директор, почуваєш зараз свою правоту, але ж і він, цей комишанський волелюб, певен, що правда на його боці і що його сьогодні тяжко покривджено. Всім очужілим виглядом, гіркою нахмуреністю хлопець дає відчути, що твої напучення та нотації зараз його не проймуть, що між вами стіна. Неподоланний мур образи й завданого йому приниження. Шлях від серця до серця — найдовший шлях, і ти зараз при самім його початку. Перед цією злощасною втечею відчував, що якісь ниточки взаємних контактів між вами — між педагогом і вихованцем — уже снувалися, ниточки тонюсінькі, як павутинка, а зараз і їх нема. Розлетілись, порвались десь у тій бурі ловитви...
Запитань: "Куди тікав? З якою метою?" —ніби й не почув.
— А далі як житимеш? Знов тікатимеш? По-твоєму, в нас нема інших клопотів, як тільки за тобою ганятись?
Мовчить, закутий у свою відчуженість.
— Вважаєш, певне, що лише тобі свобода й дорога, а ми всі проти неї? Запевняю, нам вона не менш дорога, ніж тобі. Дорожчого за неї, може, нічого й на світі нема... Тільки я, скажімо, ніяк не можу втямити, що ж то за свобода, коли вона обертається маминими сльозами, мучить і старить її дочасно. Дехто розуміє свободу як необмежену можливість задовольняти будь-які свої примхи, забаганки, врубі й примітивні бажання. Нап'юсь, поб'юсь, покажу всім, який я герой... Ну, а далі що? Розваги, байдикування, насолоди — хіба це було б не пусто-цвітне життя? Личило б воно синові матері-трударки? Звичайно, можна жити абияк, догоджати лише слабкостям своїм, темним інстинктам, що часом гірші за звірині й можуть хоч кого отваринити, — тільки подумай, яка це свобода? Скоріш це неволя, бо людина якраз тут і .потрапляє в ярмо свого егоїзму, в рабство власної розбещеності та різних примх... Себелюбцем, рабом своїх забаганок, черстводухом жорстоким — хотів би ти стати таким?
— Ні.
— Для мене один з найпрекрасніших виявів свободи є свобода мислити. Можливість вглядатися —в себе і в інших. Самому дошукувадися якихось важливих істин у житті... Мабуть, тобі таке теж знайоме. Раніш чи пізніш і для дітей підліткового віку настає момент, коли доводиться усвідомити, що в житті існує не тільки "хочу", а й "треба". І доки не усвідомиш оцього "треба", школа з її .розпорядком, буде для тебе тільки тягарем, каторгою... На жаль, ти поки що не можеш прийняти наших правил, обмежень, вважаєш, що тут посягають на твої права, що тобі в нас мало свободи...
— А то багато?
— Твоїй свободі не хочеться ноги щовечора мити, вона ніяк не звикне до відбою, підйому... До регулярних занять, до ранкових та вечірніх лінійок, їй подобається інший стиль: іду, біжу, цілюсь в ліве око...
— Коли то було! А зате тільки й чуєш: хуліган, себелюбець...
— Я не хотів тебе образити. Просто треба навчитись розрізняти свободу і псевдосвободу. Для одного тільки й існує що свобода розбещеності, гультяйства, для іншого ж... Ось дідусь твій відважний був солдат, фронтовик. Я певен, він знав, яку свободу в боях відстоював... А юні герої, скільки їх було. Знав я дітей, Порфире, що в твоєму віці нарівні з дорослими снаряди носили до фронту;
І ніхто не змушував, самі зголошувались: по грязюці невилазній за кільканадцять кілометрів!.. А батьки в повен зріст в атаку йшли... Людина, яка здатна на таке, по-моєму, якраз і є справді вільна людина...
— Моя мама теж снаряди носила й міни протитанкові...
— Так то ж мама...
— А я теж носив би.
Вчитель через стіл пильно вдивлявся хлопцеві в вічі, і той не відвів погляду.
— Як будемо в таборі, попросимо тебе, Порфире, щоб про свого дідуся біля вогнища розповів. Бо ж не кожен дві "Слави" мав...
— Була б і третя, якби не поранило.
— Отож і розкажеш товариству...
Про дідуся хлопець щовечора ладен їм розповідати. Адже таким дідусем кожен би гордився! І на Дніпровськім плацдармі відзначивсь, і коли був бригадиром-виноградарем — теж... Триста різних сортів було в нього в колекції і з-поміж них — "чорна брила", дуже рідкісний сорт, що його тільки вводили та все з ним ховались, оберігали... І юку, спеціальну таку нитчасту траву, що йде на підв'язування винограду, дідусь у себе на відділку перший посіяв! Цвіте, як півники, і листям на півники схожа. Шпагату нема — біжи, Порфире, юки наріж! Дехто з переселенців аж не вірив: бур'яном в'язати? А. ти спробуй, воно міцніше за капрон...
А то ще міг би розповісти Порфір, як умів дідусь варити бекмес, — хлопці, мабуть, і не чули, що це воно таке! Не знають, що можна варити мед з кавунів! Цілий день кипить біля куреня у мідному казані цей бекмес, і, коли кавунячий сироп стане густим, аж тягнеться, — тоді доливай молока! І то буде найкращий для тебе від дідуся шоколад, найсолодший у житті... А найохочіше розповість біля вогнища про те, як дідусь підібрав десь підраненого орлика і той жив у нього на курені, зовсім звикнувши до людини... Коли дідусь, бувало, вирушає велосипедом до контори чи до аптеки, орлик аж на шляху дожене і, хоч як його відганяй, таки сяде дідусеві на плече, вчепиться кігтями в піджак і теж їде, — ще один велосипедист... Так і жили до останнього літа: людина в курені, а птах на курені, зіркоокий впередзорець на чатах...
Уже звечоріло, сутінки виповнювали кімнату, і Валерій Іванович, вставши з-за столу, ввімкнув світло. Мимохідь кинув погляд на Кульбаку і відзначив, як змінилось обличчя вихованця: рознапружилось, відтануло мовби, теплом було повите, теплом якогось спогаду... "Навряд чи це наслідок твоїх повчань", — усміхнувся сам до себе директор і звелів вихованцеві:
— Гаразд, іди.
Кульбака підвівся:
— В карцер?
Знав-бо, що за втечу належить відсидіти, такий тут порядок... Одначе цього разу Валерій Іванович чомусь відступився від правила:
— Йди на те місце, звідки втік. Тільки не дуже бравуй там своєю втечею. Нема чим вихвалятись. Колись ще соромно буде...
XVII
Не було ні фанфар, ні вітань, якими зустрічають переможців, прибулих із походу. Був холодний осудливий погляд чергового по коридору Григорія Микитовича, застебнутого на всі ґудзики вусатого чепуруна, що, як і Порфирів дідусь, теж свого часу брав участь у форсуванні Дніпра і, може, саме через це й до малого Кульбаки поставився був прихильно, розпитував при нагоді і про дідуся, і які сорти винограду вирощує мати та яке добриво кладе, крім комишанського торфу...
Але це було до втечі, а зараз він ніби не впізнав хлопця, при появі Порфира зірко настороживсь, наче мимо нього проходив якийсь небезпечний тип. Обшукувати не став, але поглядом обмацав хлопцеві кишені: чи не проносить там бомбу або кинджал.
— Годують, зодягають, вчать його, а воно ще й тікає, — кинув услід. — Само не зна, чого хоче...
— Не знає, чого хоче, зате знає, чого не хоче, — визираючи із спальні, з усмішкою підкинув Гайцан, командир відділення восьмикласників.
Коли відважний комишанець з'явився на порозі спальні, стрижена гвардія теж не зустріла його криком "ура", як, здавалось би, належало вітати героя. Колективна неприязна мовчанка була йому зустріччю. Обступили, оглядали невдаху-втікача то зверхньо, то з недоброю цікавістю, потім хтось в'їдливо запитав, чому ж до Курилів не добіг...
— Прописати б тобі оце гарячих припарок, — сказав Юрко-циган, командир загону. — Хіба не знаєш, що за твою втечу всім нам тепер оцінки знизять?
— Та ще куди тікав — до маминої пазухи, — презирливо скривився Бугор. — Першу втікацьку заповідь порушив... Підійди, я тобі за це по кумполу дам.
Порфирове ліжко, коли він наблизився до нього, вже виявилось зайнятим: сиділа на ньому велика, до вух усміхнена лялька, вирізана з картону, з того самого, що з нього в майстернях школярчата роблять коробки для тортів. Сиділа як іронічний двійник самого Кульбаки і отим своїм усміхом мовби запитувала: "Ну що, досхочу набігавсь? Чи ще закортить?"
Єдиний, хто цього вечора виявив Порфирові співчуття й розуміння в його невдачах, розділив із ним гіркоту поразки, був Гена Буткевич, хлопець з сусіднього ліжка. Тихенький, начитаний, з культурної сім'ї, аж дивина бере, як він сюди, в це кишло, й потрапив. І тут тримається скромно, малопримітно, тільки після відбою, коли інші поснули, він пошептом озвавсь до Порфира:
— Я тобі просто заздрю, Кульбако, що ти такий сміливець... Тоді он товстуна Синьйора Помідора потовк, тепер ось на таке відваживсь... Невже ти зовсім не почував страху?
Порфирові згадалось дідусеве прислів'я: "Відвага мед п'є!"— хотів навіть повторити його, але скромність щодо своєї особи стримала від похвальби.
— А чого боятися? — сказав Гені. — Ти б теж не забоявся, якби твердо вирішив, якби отак поклав собі: піду на все!
— О Hi! Мені бракує сміливості. Ось навіть Бугрові відмовити не можу, коли він вимагав, щоб я листи за нього дівчатам писав...
Десь є в Ізмаїлі дівчина, симпатія Бугрова, старша за нього, але оскільки сам він їй до ладу написати не вмів, то писаря собі знайшов; і цей ось інтелігентний, безвідмовний Гена такі ніжні посланія складав тій незнайомці від імені грубої Бугрової душі.
— А ти не піддавайся йому, — радить Порфир. — Скажи: не буду, і край. Хай сам дряпає, коли вже така там у нього любов. На мені він не поїде...
— Бути безстрашним — це просто здорово, — шепоче в темряві Гена. — Без вагань, без сумнівів: вирішив — зробив.
— Відвага мед п'є, — таки не втримався Порфир.
Ніхто вже не перешіптувався по кутках, поснуло товариство, лише до цих двох не йде ще сон.