А Катерина не могла. Насамперед рішила лікувати.
— Буду ходити по всіх бабах, по всіх ворожках, може, натраплю на таку, що —й вилікує.
І ходила. Носила останні яєчка, курочки. Ворожки шептали, плювали, зливали, але нічого не помагало.
Тоді Катерина рішила лікувати сама. Зверталася до кожного по раду і кожне радило, як уміло.
— Ви, кумочко, найдіть зілля, що ото називається щ е ц ь. Воно як цвіте, так між кільцями головок збирається вода дощова — так отою водою мити очі.
Катерина шукала зілля щець, знаходила якесь підходяще (мо’, це й не воно зовсім), ходила туди в дощ, збирала ту воду в пляшечку, мазала дитині очі, але помочі не було.
Та що той щезь чи щець? То таке... А от є зілля дев’ятосилник. Якби його на дев’яти утренях освятив — так ото! Помагає проти всього!
Проти всього... Се цікавило Катерину менше, їй треба було ліків спеціально до очей. Раджено їй смалець із мнюха.
— Мнюх — він у норах живе. Ото, лазючи під землею, як натрапить де на воду, то попливе-попливе тою водою і вирне десь у такій криниці, що ніхто тої криниці не знає. Отам його зловити, зарізати й повісити на сонці. З нього потече смалець. Так отой смалець, кажуть, дуже помага на очі. Це ви, ма’ть, шили коли у п’ятницю, кумко, та й зашили дитині очі.
І таких порад було без числа. Були й такі, що добре треба подумати, перше ніж зважитись примінити.
— Ніщо, я вам кажу, не помога так від очей, як моч людська.
— Як же то? Де ж її брати?
— Та не брати, а прямо ...ну, прямо зробити на очі.
— Ой Бо-же ж мій!.. Та я-ак же це?.. Та це ж і в ротик можна дитині налляти.
— Ротик затулити.
— Та все ж... Це ж як, скажім, я... так і дитину всю обіллєш...
Та це лучне мужикові робити. Він може куди хоче направити, може помаленьку пустити, аби очі промилися.
Катерина задумалася. Очевидно, для цієї маніпуляції треба ужити Григорія
— бо кого ж більше? Але як йому сказати?
Довго вагалася — і не надаремне: Григорій як почув, то навіть розсердився.
— Чи ти здуріла, жінко, на старості літ? Навіщо ти слухаєш отих дурних бабів? Ну що воно зна, як ото тільки й дороги їй, що від печі до корови, а від корови до печі? А отже береться ще й людям радити. Ти знаєш, що було у Вільшаній одному пастушкові? Отак теж послухав бабського розговору та й попросив товариша — мо’, ка’, поправляться. А тому що? Взяв та й налив. А він був заражоний, отой товариш. Та як прикинулося тому бідному парубкові так вилізли очі зовсім. Боже спаси, це робити!
— Так ти ж наче здоровий, наче в тебе нічого нема.
— Так поки що Бог милував, а тільки хіба ми знаємо? Хіба ти знаєш або я? Ні, стара! Кинь краще оті бабські дурощі та здайся на волю Божу. Як захоче Господь — верне зрєніє, ти й сама не помітиш коли, а як не захоче, то й сто баб тобі не поможуть. І не сахайсь ти вже до них, хай їм усячина.
Але Катерина не піддавалася й все шукала "средствія". Порадили їй ще одно, але це треба ждати дуже довго. На Великдень освятити сире яйце й Сховати. І держати доти, аж білок у ньому затвердіє, як шкло. Так оце шкло й помагає.
— Чи буде більмо у худоби чи у людини — все одно. Настругати того шкла в порошок, набрати до пера трошки і вдмухнути в більмове око. Зроби так до трьох раз — і всяке більмо зійде.
— Ну-да... може воно й добре, але це ж чекати Великодня, а потім сушити кілька місяців, а тут зараз край треба.
І зосталася одна надія на семибратню кров. Це вже такий лік, що над нього і в світі нема. Так усі кажуть, хоч ніхто толком не знає, що воно власне таке.
— Хто й зна, що воно... рожевеньке таке. Венгерці ото його більше носять, десь у далеких краях його знаходять. Тільки мошенства з тим багато: дасть тобі венгерець якоїсь камінючки й каже, що це іменно семибратня кров, а ми знаємо?
Але всесцілющість справжньої семибратньої крові не підлягала сумніву. От чому й зраділа Катерина, почувши, що венгерець знайшовся в селі.
Не надіючись на Тараса, вибігла й сама за ворота, щоб не прогавити.
От показався і венгерець (мабуть, то словак був). Він ніс коробку за плечима й щось вигалайкував. Собаки гурмою за ним.
— А у вас ліки єсть? — завмираючи серцем, спитала Катерина.
— Лікі? О-о! У мнє єзд разній лікі! І на зуп, і на хольова, і на рука, і на ноха
— разній-разній єзд, лікі єзд. Только корошь фрау ни будит денга жалет.
Він розкривав свою коробку й показував пляшечки з усякого кольору рідиною: жовтою, червоною, синьою... Наші люди не люблять "білих" ліків: то, кажуть, водичка.
— Сто от зуба, ето ліхоратка, ето хольова, ето рука, ето брушко немношко...
— А семибратня кров є?
— Єзд, єзд!.. Чічас найду.
Пошарив у коробці й витяг якусь загорнену в папірець грудочку.
Катерина хвилювалася. Оце ж і єсть той чарівний лік, що зробить маленьку Марійку видющою!
— А що коштує цей шматочок?
— Сей шматочок? Тва рупля і одна польтін.
— Ох лишечко! Що ж мені робити? А в мене тільки три копі.
— Отна рупля і отна польтін? Нілза!.. Мальо!..
— Що ж як немає більше... Тоді нехай другим разом.
— Зашем тругім расом? Немношко шнапс, немношко кушай — і нішефо!
— Попоїсти? О, тоді добре! І горілки дам, і попоїсти дам — тільки віддайте, ради Бога, за три копи!
— Допре, допре — віттаю.
Катерина побожно взяла чарівний медикамент, загорнула в ганчірочку й сховала під образи.
Дістала загорьовані свої мідяки із скрині, розплатилася. Попросила венгерця за стіл, дістала із шафи осьмикутну мальовану пляшку, з печі витягла пироги з сиром, борщ, внесла сметани, поклала венгерцеві на коліна чистий вишиваний рушник.
Венгерець хоч і просив тільки чарочку, але хиляв добре, отже під кінець частування таки добре підвеселився. Говорив без кінця, але Тарас нічого не розбирав — дуже вже по-чудному говорив цей чужак. Тарас навіть спитав матері по відході венгерця.
— Ма!.. А що то він усе говорив?
— А хто й зна, сину...
— А як же ви з ним балакали?
— Та так і балакала: що допойму, що догадаюся, а що просто так мимо вух пропустю.
Коли увечері прийшов дід Іван, похвалилася Катерина й йому, що тепер уже все гаразд, мала скоро буде здоровою.
-Той зна, — роздумливо говорив дід, покурюючи люльку. — Є, кажуть, такі дохтори, що можуть усяку хворобу пользовать, ну тільки де ж їх шукать? Вони по великих містах живуть і з панами діло мають. А наш брат більше на Бога надіється та на святу водичку. Вона, чуєш, від усього помага: і від різачки у пупі, і як ногу вивернув... А попові помага від порожньої кишені. І здорово помага! Лучче всякої семибратньої крові.
Позіхав. Казав, що не виспався: уюнів ходив уранці ловити.
— Нічого собі, гарні оюнці. А як торік узимку — чуєш, Тарасе? — пішов я трусити верші. А торба у мене дірава: що покладу, а вони й повилазять; що покладу, а вони й повилазять. Так я розсердився та й висипав їх на льод. Та вже як подубіли на льоду — тоді аж забрав у торбу.
— А хіба у воді тепліше, як на льоду?
— Аякже! Ну да тепліше. Від води взимку аж пара йде — бачив? Так ти, Катерино, не журися. Поможе ота кров — добре, а не поможе — нічого не поробиш.
Дід не сидів довго, скоро пішов. Але жалів потім, бо саме сват Бойко із Моринець прийшов, Катеринин батько.
Він теж радив не журитися. Видно народня філософія виробила вже певний круг дозволених почувань, і журба трохи більшої міри в той круг не входила.
— Від неї серце сушиться й кров останавлюіцця...
Ще казав старий Яким, що не знати — може, з оцією сліпою дівчиною й щастя прийшло до хати.
— Бо щастя — це така штука, що не вгадаєш у чому воно. Є, правда, такі люди, що знають. Він бачить по людині чи по скотині, хто щасливий, а хто ні —ну, нам цього не дано.
Розповів цілу легенду про людину, яка бачила людське щастя під усякими формами. Катерина слухала уважно й думала — а може, справді?
XXXIII
Але щось не приходило щастя до хати Шевченків, і сумно якось у ній жилося.
Найвеселіші — то Тарас і Орина. Катря вже ділить сум батьків, а Микита так той усе старається показати за байбардзо. Взагалі він задається. Оце їздив сам під хуру, так тепер і не приступай до нього: "поборені", "завертні", "орчик", "рептюх" і сила всяких інших спеціальних термінів так і сипляться у нього з язика.
Мати вічно в клопоті, вічно в нужді — і вічно в тузі. Приходить празник, хочеться ж і до людей піти, погомоніти, а в чому вийдеш? Роки підійшли тяжкі, з одежі вибилися чисто. То сяде Катерина коло вікна, підіпреться рукою й дивиться, як люди повбиралися та йдуть одне до одного: ті до кумів, ті до сватів, ті так до знайомих...
— Мамо! Чого ви сидите? Мамо!.. Чого ви плачете?
— Та нічого, сину, то я так...
Батько вічно похмурий, неговіркий. От лежить, тяжко йому встати занедужилося щось. А вставати треба, бо ще вчора "сухоперний" приходив. Це прикажчика так прозвали. Бо він носив якийсь чудний сюртук і називав його "сухоперним".
— Ей, Ригорій! Завтра зранку копати канаву на казну!
Дядько Григорій тільки махне рукою — знаємо ми вашу казну. Але йти треба, хоч і недужиться.
— А ви не йдіть, тату, — пропонує Тарас.
— Як би ж твій батько та не був кріпак.
— Чому кріпак?
— Відчепись. Виростеш — сам довідаєшся.
Тату! А що то казав отой чоловік, що води заходив напитися: "Ми споконвіку, казав, у козацтві?"
— Отож не кріпаки й єсть, а козаки. То ще здавна повелося, не за нашу пам’ять. Которі на війну ходили — називалися козаки. І вони вже не правили панської роботи. А які не ходили на війну, ті попали у кріпаки.
— А ви підіть на війну, тату.
— Грицю... А мо’ б ти таки й не пішов? — вставляють мати.
-1 що ти ото мелеш? І як же би я не пішов, коли сам пан велів!
Пан!.. Це було якесь магічне слово. "Пан хоче", "пан не хоче", "пан сказав", "пан не звелів" — і це був закон. Це було щось більше навіть, ніж Бог. З Богом іще можна якось боротися.
Бог посилає дощ — можна сховатися під повітку; бог посилає мороз — можна тепло одягтися і т.д. Але проти пана, проти його волі йти було ніяк.
А самого пана в той же самий час ніколи не ви,цко — проявляється тільки його воля. І це дивно. Он у діда Семиїласа є садок. Його, Семиїласова , воля
— щоб парубки не крали яблук. А воля парубків — власне ті яблука красти. Семигласові не досить самої волі, а треба й власної наявності при акті покражі. Окрім наявності, треба мати коляку в руках — тоді тільки Семиїласова воля зможе проявитися.
А пан сам зостається незримий, а воля його проявляється.