Вона звиклася з неприродною і неглуздою владущістю начальства: не могла відразу збагнути, що супроти його волі виник вихід. Як дотямила, похопилася з надмірною сполошеністю збивати.
Боючися зброї селян, одні вартові зникли за брамні стовпи і звідти відкрили обстріл; інші лягли на сніг, де перед ними були горбки: там пристрілювалися в голодних, передні ряди яких почали вже бігти до млина. Дехто наблизився так, що якби мав револьвер чи "обріз", напевно міг би поцілити прищулених вартових і проскочити в двір. Але сторожа з близької відстані розстрілювала безоружних підряд.
Перші відразу впали, вбиті на місці; інші корчилися і стогнали, конаючи, дехто ж, ніби здивований, зупинився, приклавши долоню до прострілу в грудях і опускався на розкришений сніг.
Напад продовжувався з розгону: підбігали нові ряди, в яких, мабуть, рідко хто усвідомлював, що сталося — так раптово вчинено розправу з передніми. Селяни поспішали до брами, здається, гнані завією, дужчою ніж страх. Діяла відчайність громади в безвихідді її, приреченої з сім'ями на спін, коли перед очима — будівля, звідки можна брати свій хліб: близько вона... кожен, хто поспішав до брами, надіявся вбігти туди і насипати собі повно борошна в приготовлений мішечок. Бо вернутися з порожніми руками, це — болюча загибель, як досі.
Слідом за передніми, що впали, натовпилась така хвиля людська, що, котивши швидко, грозила затопити вартових. Вже так підбігла, що постріли з гвинтівок не могли її всю покласти, — через декілька хвилин люди, охоплені розпачем, прорвуться в двір.
Але збройні "круки", як їх називав брат Прокіп, вискочили на браму; досі, причаївшися, стояли по обидва боки її, за огорожею. Начальник із-за стовпа визирав і примірявся, коли треба спиняти найгустіший натовп. Визначивши мить, він подав знак і враз бігцем винесено ручні кулемети "дегтярьови" до передбрам'я: вправо і вліво. Зразу ж застрочили вони; одночасно станковий кулемет почав бити з ворітної протулини. Всі хлібороби, що туди бігли, трапляли під бічний вогонь від менших кулеметів і прямий — від більшого. Вартові, як охоронці, розстрілювали кожного, хто наближався з боків до передніх кулеметів.
Мов косарі-крадіжники, поспішаючи, кладуть колосся чужої ниви, так кулеметники стріляниною косили ряди селян. Білу поверхню вкрили собою снопи, звалені завчасно, в беззаконних жнивах. Кров'ю змокши, протавав сніг, коли стогін останнього болю пройшов крізь безгоміння поля і наповнив той світанок.
Посудомленими пальцями дядьки, вмираючи, брали сніг і дряпали промерзлу землю. Дехто пробував підвестися, щоб вийти з місця погибелі, — того дострілювали, і вже падав назавжди. Без милосердя косили навіть тих, які, не дійшовши близько, спинялися і стояли приголомшені: втекти не було сили, а лягти не здогадалися; не думали, що також їх, далеких від брами, вбиватимуть.
Розстріл проходив перед очима Мирона Даниловича, як в сні — як марення, коли вмить повиднівся один з односельчан: кількома рядами попереду пішов близько до брами. Його поранено, і впустив ціпочок, тонкий ціпочок, яким нікого не можна ні вбити, ні скалічити... Впустив і стоїть, мов прислухається: що таке? Що — коло його серця? — ніяк не зрозуміє. Але відчуває: далі вже не піде, — трохи відвернувся від млина, блідий, як сніг, на якому стояв. Кров збігає з .кутика вуст. І більше, мабуть, з відрухів душевних, ніж з розмислу, виразив побажання своє. Підвів порожній мішечок, різними клаптями полатаний, що виразно прозначилися — руді і темні, — підвів однією рукою мішечок і держить, а другою рукою сам на нього показує перед вартою і після того відводить в напрямі села. Хотів сказати: я борошна взяти мушу для тих, що там, у селі, бо мруть, а я не винен, я можу і так згинути... То для них мушу взяти: ось — у цей мішечок, Раптом розлігся черговий постріл і селянин упав; один тільки короткий рвучкий рух відбув ліктем, і кров, як струмок джерельний, линула з рота враз; побагрила сніг і облила мішечок, мовби показуючи відповідь: он що дано тут для тебе і твоїх дітей! — дано в мішечок: неси, коли піднімешся.
Дальні трохи рушали вперед, поки виразно побачили, що там — розправа над безоружними.
Одна недостріляна ланка ближнього ряду повернулася і побігла назад з останніх сил, — тоді, захоплені її рухом, почали швидко відходити рештки.
Відступ обернувся в безладну втечу; люди металися по степу, без перерви.
Куля поцілила Мирона Даниловича в бік: під плече. Він, взявши костур в ліву руку, притиснув виразку — правою, просунутою під ватник. Поспішив назад і знайшов свої попередні сліди на снігу. "Могло в серце влучити!" — все повторював собі, перебігаючи через видолинки і обминаючи горбки. На западистій дорозі кулі проминали вгорі: поки віддалявся від млина; потім стали рідші. При горбовинах, пригнувшися, Мирон Данилович прискорював крок, як тільки міг. Через високу згортку грунту переповзав, чувши над головою подзизкування раз у раз. Далі відходив глибокою вимивиною і міг навіть спочинути.
Спершу кров викрапувала крізь одежу, а згодом запеклась. Навіть біль притих, що дивувало Катранника. Тоді ж, коли він різко рухнув лівою рукою, — враз вкололо в м'язах коло ребер. Здогадався він: прострелено наскрізь: куля вилетіла, і виразку можна загоїти без лікаря.
Стрілянина вщухла. А скоро потрусив сніжок. "Ще б не збитися і не наскочити на кулемет!" — боязко подумав чоловік. Хуртовина, зненацька набігши, не завіяла дуже і скоро вгамувалась.
До села близько, а чує Катранник: неспроможний далі ступити; притуляється до стіни безверхого сарайчика — віддихати. Закривши очі, побув як у сні, щоб через спочинок перемогти неміч і спинити морок перед очима. Втома, ніби чад, зробила недужим і треба виповітрити її з крові, бо, крок підрізавши, звалить на сніг. Таки пересилив її Мирон Данилович. Розкрив очі, що слабували з недокрів'я, і обернувся поглядом до степу. По білості сніговій темніли одягами люди: жертви домагання; мов крихти гречаного хліба на святковому обрусі.
Дивився недужий — болісно було на серці; і ніби сам теж серед неживих: уже почуттями вбитий! Чи зготований до гибелі. Тільки тінь його істоти пробує відійти від рудої стіни, так трудно! — з гіркими зусиллями в кожному кроці. Крізь недужість, як полон, примарюється щось від вирішеності, ще невідомої, але вже відсвіченої в глибині відчуття.
Всилу добився до хати; впав і, накрившися старими одежинами, заснув, як в домовину покладений. Ні сновиддя, ні чуттєвих примар! Тільки, здається, неозначима і неформна струна, провівшися в обширі, все беззвучно тремтіла: з неспокою, що супроводив сон.
Прокинувсь надвечір і обторкав виразку: прошите підпліччя, без широких розривів; кров, запікшись на обох відтулинах, закрила їх. Одежа пристала і треба її відривати, але — боляче. Він скип'ятив води і, наливши в миску, набирає долонею: відмочує полотно. Згадав, що збереглася в хаті скляночка з решткою йоду на самому дні. Коли старший син, босий пішовши в сарай, наступив на дошку з цвяхом, то зразу ж купили в аптеці йод — мазати прокол. Потім викрапували на дрібніші виразки.
Мирон Данилович вирвав пірце з гусячого крила, що ним колись обмітали свіжоспечений хліб чи пироги; чисто обмив, витер, намочив йодом і повів по вражених місцях: запекло гостро. Тоді перев'язався.
Від малясника, запитого водою, так знудило, що відчув падучу кволість і холодний, з льоховою вогкістю, біль в шлунку. Ліг і заплющив очі. Поклав обидві долоні на живіт: зогріти його; відчув, як біль поволі стишується. Навіть думка просвітлішала! — знов відкрила собі виразність речей. Треба скоро забрати картоплю з кагату, — обмислюючи справу, западає в сон.
Похитуючись, вийшов на околицю ввечорі і побачив: рідко хто хоронить мертвих. Неспроможні люди. Тільки в кількох видолинках сім'ї, коло покійних, копають ями. Здоровіші вивезли поранених санками — сліди від полозочків, покроплені кров'ю, простяглися до села.
На ніч відступили хмари з частини зоряного неба, і при його світлі чотири постаті поспішили в степ. Коли погустішала темрява, то супроти неї замерехтіли свічкові огники і кадильні: мов сузір'я, що впало і тремтить біля снігу. Забринів один голос — старечий, врочисто проказуючи речення, часом зриваючися хрипко. Три інші озвалися, як супровід йому: разом, в скорботі співу, більший за всі ридання земні, — вести відправу; від лиця всіх. З благанням: помилувати грішних рабів. Огники переходили в один бік і в другий, ніби по складених напрямках, що сполучають зірки в рисунок; переходили через темряву і вели з собою співучу печаль, звернену в невидимість найвищого неба, що зверх всіх світів, мов світляна гора. Вічно біліє від присутності Отця людей і янголів.
Катранник слухав і не міг відійти. Здається, лежала перед очима, на весь далекий обмір розкрита, книга з тайною значення, що його душа не могла обняти, читаючи з світучих літер. Але вона належить до неї, мов остання власність, якої жовтий володар не міг відібрати, грабуючи життя.
16
Передсвітанковий сутінок. Видно вже, як люди тягнуться по снігу, важко переставляючи ноги; дехто ліг. Багато селян простує вподовж колії, випередивши слабіших, що розсипані в степу.
Потяг спішить мимо мертвих і мимо живих, більшістю теж приречених, хоч намагаються вийти з морозної пастки. Чи зупиниться потяг рятувати їх? — ні; так пароплав під командою злочинця проминає нещасних, коли борсаються з останніх сил серед спіненого моря, після крушення.
Один з пасажирів, власник теслярської пилки і торби з струентом, приглушено обізвався:
— Застукають кого в місті біля ларка з хлібом, пруть на грузовик і — в степ! На сніг викинуть, кілометрів за сорок. Добре, як хто добудеться.
Похолонуло на серці в Дарії Олександрівни, і вона вишепотіла до дітей:
— Чуєте? Глядіть же, не губіться, не відставайте від мене й на крок!
Приїхали вдосвіта; вокзал — завіяна цегла і залізо, серед яких в'ється дим від паровозів і пара; без перерви свистки, брязкіт, галас, стуканина валіз на дверях і човгіт підошов: натовпи спішать — ніхто ні на кого не гляне.
Давно не була в місті селянка і вжахнулась, подумавши: "Женуть, байдужі навіки!.. Для іншого — камінь морозний; і хто вмре, проминуть, мов не бачили".
Волочачи важкезні чемодани, пріють командири з різнокутками на комірах і також партійці в шкіряних пальтах.