Ту ж мить на його місце, зовсім не слухаючи мене, що я сказав: "Diser Platz ist besetzt!" — тобто, "це місце не вільне",— там умостився якийсь товстелезний австріяк, і теж з сигарою.
Мені аж сумно стало, бо я вже вирішив, що коли повернеться Шульц, то я віддам йому своє місце, а сам цілу ніч буду стояти на ногах. Але ж Шульц все не йшов. Вже було дві припинки,— а його все нема та й нема. Мені ставало тривожно: де ж він подівся? Й страшно було втеряти місце.
Уже й втретє спинився потяг, а Шульца нема!
Я вирішив йти його шукати, коли це прийшов кондуктор, перевернув в купе табличку й замість "Dla palacych", стало "Dla pan", а тоді звелів нам всім забирати речі й виходити геть, бо це буде дамський переділ. Пасажири почали нарікати, але ж нічого не помогло. Я теж забрав свої й Іоганна Карловича пакунки, виліз у прохід й здалеку побачив Шульца. Він підморгнув мені й усміхнувся. "Що таке? — Наче він радіє, що нам навіть і сісти не буде де!" — подумав я... Тим часом кондуктор замкнув купе й пішов собі. Ті пасажири, що були в нашому переділі, так само порозходились, хто куди. Я підійшов до Іоганна Карловича й тільки-но хотів був до нього заговорити, коли потяг припинився, десь узявся кондуктор, вхопив наші речі, мовчки відімкнув те саме купе, де ми вже були, укинув туди наші куфри й, попхнувши нас, замкнув двері, а сам щез.
Я здивовано дивився на Іоганна Карловича й нічого не розумів. А він чмокнув губами й промовив по-московському:
— Ну, вікладивайся спать!
Виявилось, що він дав кондукторові дві корони, й той вигнав з "сепаратки" всіх пасажирів, а зоставив тільки нас двох на всю ніч.
Виходить, що й тут не цураються хабарів...
Через те ми спали аж до самого ранку. Тільки раз відчинилися двері, увійшов якийсь новий кондуктор, якому Іоганн Карлович ще щось дав,— і більш вже ніхто не турбував нас аж до самісінького Кракова. Я виспався чудово й навіть досі не почуваю втоми...
— — —
Ми приїхали дуже рано: ще не було 6 годин.
На величезному двірці з усякими підземними ходами ми напилися кави й "фіякром" (це — справжня карета, як у полтавського архірея, тільки що запряжена однією конякою) поїхали до готелю. Ми їхали Баштовою вулицею біля Флоріанської вежі через "Планти", потім по вулиці Флоріанській до Ринку, де й спинились в готелі "Дрезденському". Тут говорять по-німецькому й, крім того, це — чудовий готель, просто, як палац! Куди — "Народній Гостинні", або нещасним "Номерам Крайника" у Полтаві, куди я заходив двічі, як приїздили родичі товаришів...
"Ринок" — то самий осередок Кракова. Яка краса, яка старовина! Аж заздро стає, коли подумаєш, що от, наприклад, поляки мають таку чудову столицю, де у них все виключно польське, національне,— а ми маємо "чужий Київ", в якому не почуєш рідної мови, не побачиш національної української ознаки, познищувано навмисне пам’ятки, що було зосталися після наших великих людей, як от, хоча би Мазепині будівлі. Бідна Україно, коли тебе "окраденую збудять"?..
Про Краків можу записати більш подробиць, бо я вже тепер навчився, що робити, як приїдеш до нового міста: треба в першій-ліпшій книгарні купити собі не план, а "путівника", в якому все так докладно розказано, що зразу знаєш, де чого шукати, що треба подивитись, і т. п. Тільки — тяжко мені читати по-польському: й літери наче латинські, а читається не так!..
Розуміється, як тільки ми умилися й почистились,— негайно пішли на вулицю. Година була чудова: ступенів чотири морозу. Вулиці чисті, блискучі, ніде жодної сніжинки, наче все тільки що вимите. Вітрини величезні, повні розкішних речей, і скрізь малинові герби з білим орлом та портрети Франца-Йозефа, якого тут мабуть дуже люблять. Люди чемні, ввічливі. Й тут, коли я часом забудуся та почну говорити по-українському — мене силкуються зрозуміти й нітрохи не лютяться, що я не — поляк, а українець.
Я купив собі у величезній книгарні на Ринку путівника, знайшов "ринок" і почав обдивлятись.
Насамперед, звичайно, оглянув "Сукениці" — це пам’ятка середньовічної торгівлі польської. Ще в XIII-му віці тут торгували сукном. Величезну будову цього "сукняного базару" зроблено тепер в "готичному стилі", а значну частину орнаменту на ній зроблено одним з найбільших малярів польських, Матейком. Незвичайно цікаво, що з одного боку стіни прибито на ланцюгу старого-престарого, до ціла поржавілого й пощербленого ножаку, на зразок наших кухонних колодіїв. Це ніж історичний: кажуть, що цим ножем зарізав брат-брата. Ці брати будували дзвіниці на старовинному Мар’яцькому костьолі (він стоїть так само на Ринку), а це було також ще в середні віки. І от, у одного брата праця посувалася добре, бо він був богобоязливий, а другому не щастило, бо він був сердитий та лихий. Через те та дзвіниця, яку будував перший, дуже швидко йшла вгору, а в другого була далеко нижча. Це викликало шалену заздрість у другого брата, й коли вже робота підходила до кінця,— він вхопив того ножаку, що тепер висить на Сукеницях, і заколов першого брата.
Це мені розповідала якась бабуся, що сиділа під костьолом з книжечкою в руках, бо я її запитав, як цей костьол зветься. І справді, одна вежа височенна: вона має більш 81 метра заввишки й є найвищою баштою у всьому Кракові. А друга, з правого боку — простіша по будові й значно нижча. Костьол всередині дуже гарний і величний. Особливо мені подобалися різнокольорові вікна, що звуться "вітражами". Незвичайно гарно також вирізані з дерева крісла для сидіння. Величезні варгани . Уявляю собі, як вони вигравають.
Так, ще я забув згадати, що в Сукеницях по стінах зроблено герби всіх польських міст, і це виглядає якось дуже урочисто. В Сукеницях же уміщено й "Народовий Музей".
Які розкішні й величезні тут картини! Особливо знаменитий образ Генрика Семирадського — "Смолоскипи Неронові", а потім войовничі образи Матейка та картини Хельмонського. Сила тут також старих картин, але вони мені не так подобалися: якісь вони пожовтілі та почорнілі й багато дуже коней та голих жінок.
Далі величезна сила гравюр, а потім всякі речі старовинні та речі народного побуту. А скільки мармурових та мосянжових постав, малюнків пером, акварелей! Все це можна тільки оббігти, але, щоб роздивитися кожну річ, треба ходити місяць, або й два.
І знов у мене боліло серце й щось накипало злісне й гнівне: хіба ж це можна зрівняти з нашим київським музеєм, де ми з В’ячеславом В’ячеславовичем за три години роздивилися мало не все?! Що ж? Ми хіба не мали історії, хіба ми не мали старовини, ми не мали свого питомого побуту, своїх артистів-майстрів?.. Де ж воно все? Хто його знищив? Звісно, не хто, як оті "восточнії, православнії!"...
Коли я сказав про це Іоганну Карловичу,— то він мені відповів, що, певне, не все й наше знищено, а лише порозтягувано по інших музеях та розкрадено. Та він каже, що все те, що зосталося, потім знайдеться й ми його собі повернемо. Дай то, Боже! От, шкода, що він нічого не знає про наші пам’ятки. Він стільки світа об’їздив на своєму віку, що, якби це знав, то міг би мені сказати, де воно є...
Але, що я помітив: незвичайно втомлюєшся, коли ходиш по музею; ноги болять далеко більше, ніж ходити по вулицях.
А втім я вже на ноги не зважаю, як колись не зважав на руки, коли почав був чистити доріжки в саду... Кортить побачити якнайбільше. Тим-то я пробіг по музею, подивившись найдужче на нові картини (копії на листівках я маю всі) й пішов далі в місто.
Пройшовся головною вулицею — Гродською й дійшов до "Вавелю". Це — цілий старовинний город. Стоїть він на горі над річкою Віслою (через те Польщу й зовуть у нас — "Привіслянський Край", як нас — "Югом Росії").
На Вавель ще кажуть — "польський акрополь" — або "Крулевський Замек".
Коли я зайшов у Вавель,— то враз до мене підступив якийсь вбогий панок і спитався, чи я чужинець? Я сказав:
— Ja, mein Herr!
— Німець?
— Ні, українець.
— Русин? — перепитав він.
— Ні, власне, не русин, а — українець,— уперся я.— Я з України.
— З Руска?
— Ні бо, з України, з Києва.
— "А то вшістко єдно",— сказав він і почав говорити мені по-московському, що він — провідник або "гід" і за одну корону може мені розказати все, що є у Вавелі. Але мені стало прикро, що він запевняв мене, ніби я — "русскій", й, хоча мені не шкода було корони, бо дуже хотілося про все дізнатись, але я рішучо відмовився. Отже, він так до мене ув’язався, що я подумав:
— Ти, видко, не "гід", а "гидь"! Але відв’язатись від нього не міг: він таки пішов за мною й розповідав мені про все напів німецькою, напів галицькою мовою. Врешті мені його стало шкода він був такий обшарпаний, в драних черевиках, в легкому пальтишку, але з гладженим комірцем,— правда, дуже брудним, і хоча й в засмальцьованому, але в "котелку". Одне слово — пан! А як він мене дякував, як я йому наприкінці дав півтори корони!
От ми й походили по Вавелю більш, як годину.
Раніш тут був старий королівський двір, але дерев’яний, оточений валами та рівчаками з водою, тобто старовинна фортеця. Ще в році, здається, 1241-му на Вавель нападали татари, але його не подолали. Король Казимир збудував замість старого замку — новий, кам’яний з товстими мурами та баштами. Від того часу мало що зосталося: найцікавіша тогочасна руїна — то сутерени , в яких на товстому стовпі написано "Kazimir". Добудовували Вавель потім інші королі. Причому зосталась над муром одна цікава вежа, що була ніби опочивальнею королівни Ядвіги. Вона висить над стіною й до неї зокола не можна дістатись в жодний спосіб, а в підлозі вона мала потаємні ходи, якими можна було вийти під самою Віслою далеко від замка, аж за старий Краків. Це на той випадок, коли б напали якісь розбишаки, або під час облоги міста ворогом. Цікаво, що, як каже "гід", тут є докази того, ніби Вавель ще в ті найдавніші часи опалювали з центральної топки.
Тут до нас підійшли ще нові туристи: якісь німці й французи. Правда, потім стало відомо, що та пані, яку я вважав спочатку за француженку,— була іспанка. Але дивно мені: я ніколи не думав, що іспанки бувають русяві!.. Мій "гід" враз став помітно жвавіший й почав на всіх мовах знову оповідати про цю вежу, про підземні ходи, про центральне опалення, тощо.
Француз спитав по-німецькому:
— А чи не на те будовано цього хідника, щоб сюди ходили до Ядвіги гості?
Гід засміявся й відповів:
— Якщо й ходили,— то рідко, бо Ядвіга завше була хвора.
А француз сказав, що то саме через них, вона й хворіла, й чогось дуже сміявся й підморгував...
Є там ще чимало й інших веж, що майже всі були хурдигами, одна так і зветься "Zlodziejska".
Побудовано теперішній Вавель на початку XVI століття, за часів Зиґмунда I.