Козаки були з того дуже раді, що так сталося. Але говорили, що ще ніколи не бачили полковника таким сердитим, як сьогодні.
Кречовський приказав козакам перешукати ліс. Він знав, що нікого там не знайдуть, а коли б і знайшли Хмельницького, то його не візьмуть.
Погоня вернулась десь аж по півдні. Треба було поспішати й вислати реляцію до Шемберга про втечу Хмельницького. Ту реляцію вислав аж з Переяслава. Утеча наступила в "способ не вияснений". Довідався про те й Чаплінський. Він повинен був бути радий, що чорт не лише в Чигирині Хмельницькому помагає, але він побоювався за свою шкуру і для того враз з старостою намагався за всяку ціну Хмельницького піймати.
Гетьман Потоцький, Шемберг, Конецпольський, Чаплінський знали, що Хмельницький на Запорожжя втікатиме. На всі шляхи післали накази, щоб його піймати і доставити живого або мертвого. Ніхто Кречовського не підозрівав, хіба один Чаплінський. Та з-тим боявся виїздити, бо ніхто б його не послухав, та ще Кречовський міг упімпу-тися за свою честь, бо то був шляхтич та ще й католик...
Всі були певні, що Хмельницький щось недобре замишляє...
XI
ЗЕЛЕНИЙ ВИНОГРАД
По від'їзді Олексія на Січ, Катруся за ним дуже тужила. Не бралась її ні їда, ні сон, ні робота. Ходить, було,хумна, мов хмара, або сяде в своїй кімнатці та сумненьких пісеньок собі співає, а вночі гірко плаче за милим. Даремно потішає її Настуся, уговорює мама.
— Не сумуй, моя дитино, не побивайся, тугою та плачем лиха не проженеш. Така наша жіноча доля, такий тепер час настав, що хлопці мусять йти туди, куди їх обов'язок кличе... Ти, доню, соромилась би, якби твій Олексів не пішов на службу батьківщини, коли другі пішли... Ти молись за нього, за його долю та дожидай, а дасть Бог, що він поверне здоровий та ще слави придбає...
— Мамо моя, що ж я вдію на це, що він мені все перед очима стоїть, куди ні ходжу, що ні роблю... І у сні його бачу, та такого знеможеного, недужого, а то й окривавле-ного. Він простягає до мене руки та просить помочі. Боже мій, може, він вже неживий, може, ляхи піймали та замучили...— Вона закрила очі і стала тихо плакати.
І так тривало довго...
Від Олексія не було ніякої вістки. Не знав нічого й Чорнота. Олексій з Хмельницьким їздить, але коли б що недоброго приключилося, то він знав би це певно.
-Згодом Катруся заспокоїлась. До неї приходили вечорами дівчата, що їх хлопці теж пішли на Січ, і вони себе вечорами розважали.
У тім часі прийшов до польського постою кварцяних новий ротмістр Станіслав Оржеховський. Говорено, що його сюди послали за кару за якісь промахи. Та він цього не вважав за кару, бо тут йому було добре. Розжився по-свойому і тільки було у нього роботи, що гуляв по ночах та водився з такими п'яницями та шибайголовами, як і сам, ганяв за молодицями й дівчатами. Був задирливий, і всі його боялися. Був поганий з лиця, поораного віспою, вічно п'яний і червоний, мов упир. На його великому червоному носі перехрещувалися сині жилочки, мов павутиння.
Незадовго по тім, як сюди прийшов, стали пропадати дівчата та молодиці. Піде,було,вечером куди-небудь небога та й вже пропала, не знать, де ділася. Аж згодом вертається одна, друга, знеможена та знеславлена, і сама не знає, де і в кого вона пробувала. Одна вернулась збожеволіла, але багато й не верталось. Догадувались, що самі наложили на себе руки, щоб не жити в неславі. Ті, що вернулися при здоровому умі, розказували, що їх зловлено на вулиці, зав'язано очі й рота, повезено кудись недалеко, а там мусили служити на втіху якогось упира та його товаришів. Опісля відвезено їх знову і пущено на волю.
Люди догадувались відразу, що то Оржеховського робота, що то він ловить дівчат і молодиць і вивозить до своїх гаремів. Ходили з жалобами о старости. Він теж боявся Оржеховського, що мав славу рубаки, з котрим не можна зачіпатися. Він, було, пообіцяє справу розслідити, а потому прохачів ще й вилаяв і відправив з нічим. Раз прикликав до себе Оржеховського і "хотів полагодити діло по-доброму. Представляв йому, що з тої причини може прийти до розрухів, та Оржеховський поставився зухвало, а розрухів він не боїться, бо гіа розрухи він має військо і заспокоїть бунтівників у .їх власній крові. ' А на військо міг справді покладатися. Він йому у всьому потурав, не вимагав від нього нічого і дозволяв йому робити що завгодно. Міщани лагодилися посилати депутацію до Варшави, а поки що треба пильнуватися перед напастю. Нікуди не пускали самих дівчат та молодиць, а ,вже ввечері ніяка не вийшла би з хати.
Оржеховський вмів собі і на те порадити. Мав своїх ловчих собак, котрі переодягнені, з замазаним лицем, вибирали слушний час і хапали намічені жертви силою з дому.
Помітив Оржеховський і гарну чорнобриву Катрусю Серпанківну і загнув собі на неї. Та Серпанки берегли своєї дитини, мов ока в голові. Нікуди з дому не виходила, хіба в неділю та свято до церкви, а тоді йшла в товаристві батька, братів та челядників. Даремно слідкували за нею посіпаки Оржеховського. Тоді вирішив він за всяку ціну добути її силою вночі. Та в Серпанків було багато челяді, і нелегка була це справа. Оржеховський розкрив свій план Чаплінському, що з ним приятелював і держав компанію. Обдумали обидва план нападу, і Чаплінський обіцяв йому дати кількох своїх довірених гайдуків, таких, мовляв, що самого чорта не злякаються.
Вони всі разом змовились, що вночі підступлять під хату Серпанки, потруять його собак, добудуться силою до хати і пов'яжуть челядь. Катрусю ждатиме повозка у найближчій вулиці. Зараз визначили час, коли це має статися.
Та вони не завважили, що цю диявольську розмову підслухав Онацький. Він лише усміхнувся.
"Підождіть небожата, такого дістанете прочухана, що вам, певне, відхочеться заходитися вдруге".
Увечері перекрався через тин до Серпанків і задніми дверима зайшов у хату. Так він робив усе, якщо важне мав старому сказати. Тепер сказав таке, що старого мов заморозило. Він страшно розсердився і хотів зараз йти до старости з жалобою, ледве його Онацький здержав.
— Що ви доброго тим зробите? Вони випруться всього, притихнуть, а за часок зроблять, що схочуть, саме тоді, як ви цього найменше будете сподіватися.
Хіба ж я можу таке безправство стерпіти?
Я цього не кажу. Але краще буде, як ви на напад приготовитесь і напасників добре пТТб'єте, і буде раз на все біді край. Подумайте спокійно. Жінкам не говоріть нічого, щоб їх не тривожити. Маєте досить людей до оборони, і вона вдасться тим краще, що ви будете на цю напасть приготовлені... А по тім слові бувайте здорові, і "ніхто хай не знає, що я тут був.
І зараз Онацький пропав так непомітно, як і сюди прийшов.
Старий Серпанка розповів це синам.
Отож сьогодні вночі має це статись?
Так говорив Онацький, а я йому вірю.
Не турбуйтеся, тату, не дамось.
Син зайшов в кухню, де сиділи челядники при вечері.
— Не розходьтесь нікуди, зайдіть по вечері в майстерню, а там прийде майстер і щось вам скаже.
Так і зробили. Туди прийшов старий і схвильованим голосом розповів їм, яка напасть над його старою головою коїться.
Еге ж! — каже один челядник.— Захотілось собаці біленької паски... Не бійтеся, пане майстре, за нашу панночку всі постоїмо.
Ех! Яка шкода, що між нами Панаса немає...
Нічого,— каже другий,— я піду в місто між хлопців і приведу кількох таких, як ведмеді...— І не ждучи, чи його план буде одобрений, метнувся на вулицю.
А за хвилю прийшло кілька міщанських парубків. Вони дуже раділи, що раз перелапають тих злодюг, що стільки лиха людям накоїли. В майстерні таки навпомацки стали ррзбирати поміж себе люшні, ручиці, поколене дерево, сокири. Кожний пробував, що йому буде добре до руки.
Всі були раді, бо те, чого так довго шукали, лізе їм саме до руки. Поділились на гуртки: одні засіли в хаті, другі в майстерні, треті в клуні. Челядники позабирали собак з собою на Ланцюгах і мали їх аж тоді поспускати, як робота почнеться.
А славних собак держав Серпанка. їх поприводили перед чужих парубків і дали їх обнюшити, казали їх погладити і дати по куску хліба. Такий був вже безпечний, що пес на нього не кинеться. В цілій оселі стало тихо, мов в могилі. Жінки, не почуваючи нічого, полягали спати. Старий, що все вставав раніше всіх, поклався теж, не роздягаючись...
Та довгенько прийшлось ждати. Люди стали куняти, сидячи на землі. Аж десь перед першими півнями почувся на вулиці якийсь рух. Заїхала хура і стала подалі. Відчинилась хвіртка, і хтось посвистував стиха на собак. Потім почулось тихе ступання. Хтось обходив хату довкруги, пси стали непокоїтись, та їм позатикали писки і змусили мовчати. Зараз потім прийшло на подвір'я більше людей, підступили під двері, стали їх виважувати, та двері не були позамикані. Гультяї наважили двері силою, вони відчинилися прожогом і всі влетіли відразу до сіней.
Тоді один челядник здер прислону з свічки і стало ясно. Гультяїв осліпило зразу світло, та тепер стали їх бити киями та ломаками, куди попало. На той крик вилетіли другі з клуні та майстерні і поспускали з ланцюгів собак. В першу чергу відтяли їм дорогу від вулиці. Зчинився пекельний галас. Собаки, мов голодні вовки, кинулися на напасників, кусали по ногах, і руках і рвалися до горла. А парубки били та й били збентежених гультяїв. Розбивали голови, ломили руки й ребра. Від крику побудилися сусіди, по хатах заблимали світла, люди повибігали на вулицю, питались один другого, що сталося?
А коли дізнались, що на Серпанків напали розбишаки, зчинився страшний гвалт в місті. А далі стали собі переповідати міщани, що напала орда, лиш не знати, з котрого боку.
Вдарили у дзвони на тривогу. Люди збігалися, кожний хапав, що під руки попало, і біг у місто. Тепер становище гультяїв ставало скрутніше. Сусіди заступали їм дорогу, і хоч би котрому повезло вирватися з того пекла, то попадав до рук розбішених міщан і йому добре діставалося.
Галас і крики дійшли-до замку. Староста з Чаплінським налякались дуже. Вони думали, що то, певне, Хмельницький напав на Чигирин. Чаплінський сховався до льоху і дрижав, мов пес на морозі. Онацький зібрав роту гайдуків, приказав засвітити смолоскипи і так марширував вулицями, а тепер люди ще більше налякались. Як Онацький прийшов до Серпанків, то вже було по всьому.
Гультяї лежали побиті на землі, а кількох навіть околі-ло.