Усе здавалося йому тепер чужим, покаляним поганою рукою мерзенного влізливця. Усе майно розграблене, комори порозбивані, в хаті нелад, всюди повно сміття. Остало лише те, що на ньому і що було закопане під землею. Його дратували веселі вигуки народу по селі, та він не хотів відбирати йому тої радості.
Після вечері скликав до себе сотенну старшину на раду:
— Що ж, панове товариство: радіємо з побіди, та воно не довго буде тривати. Лиш не видно, як знову Москва гряне на нас.
— Будемо відбиватися,— каже старий дід Лазар.— Ти, пане сотнику, показав нині, що Москва не така страшна, як нам здавалося.
— А що буде, як до нас стане присікатися щораз більша сила? У цариці війська доволі, і вона його не пожалує, щоби на свой ому поставити. Москва — то така пожерлива тварина, що хоч бий її по рилі, скільки хочеш, вона все буде рити і не уступиться. Але нам не можна піддаватися. Краще голову покласти, ніж погодитися з москалем, щоби панував наді мною. Я вас, панове товариство, на те запрохав, щоби ви на все були готові — навіть на найгірше, яке собі можна погадати. Москалі прийдуть знову і приведуть нам знову до наших хат цю чужомовну наволоч, а нас у степ понаганяють. Я вертався до села з побічного походу, наче до вмираючої людини. Недовго мені при-йдеться побувати у цій хаті, котру будував ще мій покійний дід.— У сотника задрижав голос.— Ну, годі! — так судилося. Видно, що козацтво пережило свій вік, і пора вмирати...
У тій хвилі увійшов в хату старий дід-запорожець, котрий лишився в хаті полковника і казав називати себе Голотою.
— Ваші голови! — гукнув від порога. Всі оглянулися.
— Здоров будь, старий товаришу. Сідати просимо — будь нашим гостем.
— Ні, сотнику, не сяду, поки не виясниться справа. Правда, що на хуторі у Самарі я був тобі несогіршим товаришем і помічником?..
— Свята правда, ти гарно храбрував,— дай нам, Боже, більше таких лицарів.
— А нам — таких сотників. Та я прохав тебе, щоби узяв мене з собою, бо в мене рука свербіла зняти ще бодай одну головку московську із пліч. Я, грішний, втомився і заснув, а ти забув за мене і не розбудив. Чи воно так годиться?
Сотник устав з лави і приступив до діда:
— Признаю, що я провинився, і прохаю вибачення. Та у мене стільки клопотів на голові, і я так спішився...
Подали собі руки, і сотник притяг діда ближче стола і посадив на лаві.
Сотник переповів дідові, про що тут радилися.
— І я гадаю, що так буде. Москва схоче поставити на свойому, та ми не можемо здаватися. Ми, що зазнали кривди від неї, повинні з'єднатися і бити, бити, нищити і Москву, і її прихвоснів — тих, що з бляшками, і тих, що без бляшок. Нашим кличем повинно бути: "чого шукаєш?", а відзивом — "шукаю помсти!". Нам йти від паланки до паланки, від села до села, і де лише здиблемо московську личину, там більше їй не жити. А мостивим панам козацьким, що скачуть під московську дудку, зробимо те саме. Зачинай, пане сотнику, у Божий час, а я з тобою — і в огонь, і у воду. Збирай охочих, таких, що від Москви кривди зазнали. Підемо промишляти.
— Добре говориш, діду,— каже один із сотенної старшини.— Та ти сам, одинокий. А що тим робити, у яких сім'я і діти? Гріх був би покинути їх, сердешних, на поталу москалям, а порізати їх — ще гірше. Перше треба би їх якось забезпечити...
Сотник нагадав щось важного, бо встав спішно з лави і вийшов надвір. Прикликав свого сотенного осаула Горошка:
— От я й забув... Порозсилай зараз стежі в сторону нашої границі і порозставляй вартових, бо я прочу-ваю, що ми ще сьогодні вночі будемо мати гостей таких, як рано.
— Я це зараз зробив, як лише ми вернулися додому.
Сотник, вертаючи в хату, стрінув Омелька:
— Лягай, сину, спати, бо, здається, ми до рана не доспимо.
Гості порозходилися, остав сотник з дідом. Цей зараз поклався на лаві, підклавши руки під голову. Сотник ходив по хаті в задумі. На столі блимав каганець рудавим світлом, яке виписувало по стінах дивовижні узори, скільки разів вітерець подув від печі. Вкінці сотник поклався на порожній постелі і дивився на старий очаділий сволок під стелею хати. Дивився на напис, що на сволоці. При малім світелку не можна було його прочитати. Але він знав напам'ять, що там написане, бо читав це багато разів. Сельський мистець вирізав долотом, хто і коли "сей дом созда". О, це дуже стара хата! Ставив її покійний дід, коли тут осів зимівником на запорозькій землі, добувши на те грамоту від січового товариства. Сотник нагадав старого діда. Нагадав, як, було, під розлогою грушею вчив його, малого хлопця, деревляним списом та шаблею орудувати і розказував про давнину та козацьку славу. Усе нагадалося, наче це діялося вчора...
Надворі темна ніч; усе заспокоїлося, лиш сторожні козаки перекликалися та собака від нехочу загавкала. На лаві хропів дід, а за печею не вмовкав цвіркун...
Сотникові повіки робилися тяжкими. Заплющив очі і став дрімати. Та незадовго щось в очах йому заблимало. Дивиться, а з печі виходить щось, наче білий облачок, і закриває усю піч. Що це? Хіба ж тепер хто у печі затопив? Облачок став продовжуватися аж до стелі та густіти. Із облаку стали виходити чоловічі обриси, щораз виразніші,— аж зробився високий, під саму стелю, дідуган у білій сорочці. Сотник хотів устати, та почув, що увесь задубів і не може ворухнутися. Дід підступив до сотника ближче до постелі. Сотник пізнав покійника, яким був за життя. Довжезні сиві вуса і довгий сивий чуб, закручений за вухо.
— Здоровий будь, синку! Якщо ти не забув, що на тім сволоці написано, то й мене нагадаєш. Я — твій дід, і я приказав майстрові, що цю хату для мене ставив, виписати це на сволоці на вічну пам'ять.
Коли сотник вже пізнав покійного діда, нагадався йому інший образок: під розлогою грушею сидить малий хлопчик з старим дідом і грається деревляною шаблюкою. Та цей привид тривав лиш один мент і пропав. Перед ним стояв дід у весь ріст.
— Звідки ви, дідусю, тут узялися?
— З того світу приходжу, щоби ще раз прочитати те, що написане на сволоці. Воно пропаде, піде з димом, як і уся моя хата. Приходжу з-поміж запорожців-лицарів, що голови поклали за віру Христову та за свій народ. Ми всі бачимо, що на Україні твориться, і плачемо, що Україна і все козацтво марно пропадає і кориться пажерливій Москві.
Дід присів на лаві, схилив голову на руку, і сотникові здавалося, що плаче.
— Що ж нам, бідним, робити і звідки дожидати нам порятунку?
— Ти сам добре це знаєш, синку. У тому-то й вся наша біда, що ми все дожидали чужої помочі та шукали за нею по краю світа, а ніколи не вірили у власні сили. Ми ніколи не могли відважитися станути на своїх ногах, а все на когось спиралися,— хоч би на який спорохнявілий кілок або старий опліток, що враз з нами вивертається. Всі наші славні гетьмани так робили... А чого ми були б не доконали, якби у нас була тверда віра, що ми — сильний народ?..
— Так ми не устоїмося тепер, діду?
— А хіба ти того не бачиш? Москва завоювала Гетьманщину, де було більше сили, як на Запорожжю. Завоює і вас — особливо при цій нездарності запорозької старшини... Та я прийшов, щоби тебе остерегти, що вже завтра будете мати непроханих гостей у селі. Ти собі учора зачепив чорта за хвіст. Коли не будеш берегтись, вони нападуть неждано на оселю, повиганяють жильців у степ і посадять на готовому тих самих обірванців, яких ти вчора прогнав. А не дай, Господи, щоби тебе піймали, бо тоді тобі і Омелькові вмирати в страшних муках! Ти з своєю сотнею, певно, не устоїшся. Напевно, не доведеться тобі вмирати у цій хаті, в котрій твій дід і батько вмирали. Інші стануть тут господарями. Та ти не доведи козацької слави до такого сорому,— говорив дід грізно.— Краще, щоб все пішло з димом, ніж якби мали бути господарями зайди на моїй праці...
— Так немає для нас порятунку — ми пропадемо?
— Так! — відповів дід гробовим голосом,— козацтво пережило свій вік... Але ти не продавай дешево свого життя, ані не складай рук, поки в тебе сила. Йди загоном на Запорожжя, а по дорозі, де лиш стрінеш пажерливу Москву, бий, мов погану сарану, руйнуй усе, що москалі будують,— а будеш мати заслугу у Бога, і сліпі кобзарі пісні будуть співати про тебе.
Дід знову задумався, а сотникові наче мову відняло — що не міг промовити слова, хоч кортіло ще про дещо спитати. Дивився лише на діда, який став сповиватися туманом, білим облаком, і не міг відвести очей від нього. Врешті образ діда зовсім розвіявся і пропав.
Надворі почувся тупіт коней. Сотник стрепенувся і прокинувся.
— "Свят Господь, да воскреснет Бог..." — хрестився сотник.
На лаві хропів дід, а за печею відзивався цвіркун. Хтось застукав у сінні двері. Сотник зараз устав і пішов відчинити.
XIV. В О Д Ч А Ю
— Хто тут? — спитав сотник, не відчиняючи дверей.
— Це я, батьку,— відчиніть двері.
— Це ти, Прокопе! Здоров будь, що нового приносиш?
Сотник відімкнув двері — і побачив у пітьмі Прокопа і ще якогось чоловіка.
— Не приношу, а приводжу чоловіка, який тобі краще все розкаже.
— Хто ти такий? — питає сотник незнайомця.
— Я — поки що московський драгун. Та нічого вам боятися, бо там багато таких силуваних драгунів, пікінерів та гусарів, як я. Я радий, що стрінув цього козака в степу, та перебіг до своїх. Тепер мені не можна до москалів вертатися, хоч би ви й прогнали мене.
— Не проженемо, не бійся,— у хату просимо. Пішов сотник у хату, гетьманець за ним, а Про-
кіп — до коней. Зробився в хаті рух, від того прокинувся дід і сів на лаві, протираючи очі.
— Сідай, чоловіче, прошу.
— Спасибі! Сядемо — та, не в гнів вам кажучи, дайте що-небудь їсти, бо я голодний.
Сотник подав йому з полиці хліба, кусок сала, а на столі поставив пляшку. Гість поживився і каже:
— Щоби не тратити часу, я вам хочу розказати, що знаю, аби завчасу береглись. Я довідався від козака, що мене сюди привів, що ти, пане сотнику, вчора розгромив москалів, а поселенців прогнав у степ. Усіх не розгромлено — деякі вспіли втекти і донесли генералові нашому — він зветься Салов,— який стоїть на самій границі Гетьманщини. Він страшно розізлився, аж зубами скреготів, та поприсяг вам помсту. Післав на вас цілий полк драгунів, гусарів та піхотинців. Приказано оточити оселю, щоби жива душа не втекла. Тебе і твою старшину — піймати і в кайданах до нього привести.