Ментальність орди

І ні в цих віршах, ні в подібних поети й словом не затнуться, що "в один удар" порушуються чиїсь там права людини, для них ці права людини завжди розумілися одна­ково — чужа земля повинна належати їм за природою менталь­ності й за силою зброї, й лише тепер "русскоязычное население" тамтешнє заговорило про права людини, але тільки про свої пра­ва людини, а не якісь інші, коли, на жаль, залунали гіркі "песни беженцев". "И Арарат, и мир, и славу взяли", тепер-от Арарат треба віддавати, а віддавати ой як не хочеться, бо ж звиклися тільки брати, і, як бачимо, немає миру, та й слава дуже сумнівна.

VI. Які інколи могли чи можуть бути причини до всіляких військових виправ, походів, агресій? Здавалося б, ці причини ма­ють бути детерміновані, історично обумовлені, мати логіку й глузд. Та чи завжди це так, чи завжди є бодай логіка й глузд? У книзі В. Валишевського "Петр Великий. Дело" читаємо: "Мысль напасть на Швецию явилась, кажется, у Петра только в 1698 году, во время пребывания его в Вене. До тех пор его военные замыс­лы влекли его скорее на юг. Он по-прежнему был сердит только на турецкого султана; но когда в бытность его в Вене император, на помощь коего он рассчитывал, уклонился исполнить обеща­ние, подвижной ум молодого царя принял тотчас же иное на­правление. Ведь ему нужна была хотя бы какая-нибудь война и где бы то ни было, чтобы приложить к делу свою молодую армию.

Впрочем, и воинственные стремления его предшественников постоянно колебались между югом и севером, прельщаемые то Черным морем, то Балтийским, или провинциями, пограничными с Польшей. Это стремление к расширению было вполне естест­венно в "молодом и сильном народе; но его напрасно идеали­зировали и драматизировали впоследствии, называя "делом объединения". Правда, все народы во все времена заявляли при­тязания на расширение пределов родной страны за счет своих соседей, и Петр только благодаря своей счастливой звезде сохра­нил в этом отношении известную меру справедливости, логики и правды".

Ох, ця відома міра справедливості, логіки й правди Петра І, скажімо, стосовно України, особливо ж ця відома міра справед­ливості, логіки й правди прикладається до всіх процитованих без­пардонних міркувань, до цього розгулу буслаєвщини, до оцього: "ведь ему нужна была хотя бы какая-нибудь война и где бы то ни было, чтобы приложить к делу свою молодую армию". Та ще оце: "расширение пределов родной страны за счет своих соседей". А хіба в сусідів — не така сама рідна для них країна, не така сама рідна для них земля? Ох, ця "известная мера справедливости, логики и правды"! Атаки добре "известная", і ця її "известность" не минає з часом, як не минає характер "логики и правды".

Перегортаючи белетризовану біографію Суворова (автор О. Михайлов), натрапив ось на такі місця в книзі, що характери­зують ментальність російського полководця.

На стор. 305: "Мечтая в Херсоне о боевом поприще, Суворов колебался, выбирая между возможностью "большой" войны с Оттоманской Портой и уже начавшейся "малою" войною с вос­ставшей Польшей. В попытках поляков вернуть себе государс­твенную независимость он видел в соответствии со своими мо­нархическими воззрениями угрозу русскому престолу. Следя за развернувшимися в Речи Посполитой событиями... сердито пи­сал Хвостову: "Там бы я в сорок дней кончил". Как показало время, в словах его не было ни малейшего хвастовства".

Хіба в Суворова, як і в Петра I, не та сама "известная мера справедливости, логики и правды"?!

На стор. 333: "Суворов стал было розмышлять о предложенной ему персидской экспедиции, но скоро нашел, что следует подождать войны более значительной, встречи с противником более грозным. Потом он сожалел о своем отказе, но поправить ошибку было поздно".

Отже, якби Суворов не припустився ось такої прикрої помил­ки, то побачили б полководця не тільки в баталіях на полях Європи, а й у Персії, яка, безумовно, є далекою окраїною Росії, найдальшою: біля омріяних справіку — і завжди чомусь таких недосяжних — теплих морів, де б він утвердив свою "науку побеждать".

VII. Задумавши свій щоденник, Ф. Достоєвський — він відчу­ває свої масштаби! — намагається розмовляти зі всією Росією; він вимірює Росію своєю особистістю, а свою особистість вимірює Росією. Він заявляє: "Я, как и Пушкин, слуга царю". Хоч би й що самі великороси писали про Пушкіна, постійно висвячуючи його на національного генія, але, звичайно, в їхніх очах він не міг би бути генієм, якби так зване "польське питання" розглядав не в контексті "інтересів Росії", а він розглядав саме так, він тут ніяк не міг піднятися до усвідомлення Тараса Шевченка, котрий, ска­жімо, розумів і трагедію Кавказу, і трагедію киргизів і т. д. А Ф. Достоєвський, цілком по-пушкінськи вважаючи себе слугою царя, по-царськи мислив суто імперськими зарозумілими понят­тями: що "ми" найсильніші, що війна освіжає повітря, що хрис­тиянство благословляє війни, що Константинополь повинен нале­жати "нам". А якщо Константинополь не хоче належати Росії, а якщо Захід теж не хоче такого перерозподілу, то що? Але це вже не обходить великого оракула, він чомусь не може перейня­тися — а як на це дивляться з константинопольської сторони чи зі сторони європейської? Бо такий погляд з незрозумілих причин чомусь атрофовано в усієї безбережної ментальності народу, хоч письменник і глибоко узагальнює в образі Федора Карамазова саме тих із суспільного середовища, хто, здається, й не здатен дійти до такого аналізу, хто начебто й покликаний дійти, але, навпаки, вони теж є носіями подібних ідей — "в большинстве это все-таки была лишь грубая масса мелких безбожников и крупных бесстыдников, в сущности тех же хапуг и мелких тира­нов, но фанфаронов либерализма, в котором они ухитрились разглядеть лишь право на бесчестье". Ф. Достоєвський послідов­но й глибоко міркував над законами розвитку людського духу, так само — над законами розвитку російського духу, утверджу­вав національну духовну самостійність "наших", помічаючи й відстоюючи цю духовну самостійність у найрізноманітніших ви­явах і швидкоплинного побуту. Він виступав за єднання всіх слов'ян, але неодмінно — із народом російським, а як відбувало­ся це єднання колись і тепер — ми бачимо нині, з вищої сходин­ки історичної піраміди. Превалюючі над усім "інтереси Росії" не дають спокою Ф. Достоєвському, як і будь-якому іншому велико— росу-монархісту, і хай у його розумінні "інтересів Росії" знаходи­мо якісь там відмінні нюанси, та суті справи це не міняє в найго­ловнішому: "Я, как и Пушкин, слуга царю". Отож, відчуваючи ще й це покликання бути "слугою царю", переживаючи за майбутню долю Росії, він неодмінно в коло власних інтересів включає "вопро­сы о границах, окраинах, морях и проливах, о Константинополе и проч., и проч.". Ох, це грандіозне мислення окраїнами, морями, протоками, Константинополем! Чужими протоками, чужим Кон­стантинополем! Але, звичайно, по-іншому й бути не може у спон­танного й щирого співця "безодні" російського духу, він сам час­тина тієї "безодні", вона мислить його розумом і натхненно почувається його почуттями, невпинно побивається над своїм, "безодні", виживанням у майбутньому, втілюючи у собі й май­бутню загадкову долю Росії.

Ф. Достоєвський прагнув нових формул ідеалу — і чи мис­лення окраїнами, протоками, Константинополем що вчора, що сьогодні є пошуками оцих нових формул? І чи це ж саме мислен­ня щось додавало й додає до "всеединения людей на основаниях всеобщего уже равенства, при участии всех и каждого в пользо­вании мира сего"? Суперечливий Ф. Достоєвський, що й казати, амплітудою цих суперечностей вимірюється письменник, так, він і в суперечностях великий — як і велика ментальність, яку уособ­лює, але чи легше від того, скажімо... Константинополю, на який і зазіхає ця ментальність у супрязі з генієм Ф. Достоєвського?

VIII. Російське письменство славило війни — й загарбницькі війни також. Письменник О. Бестужев-Марлінський знайшов такі криваво-оргіястичні фарби у своєму слові про історію: "Она буяни­ла и прежде, разбивая царства, ничтожила народы, бросала героев в прах, выводила в князи из грязи; но народы после тяжкого похме­лья забывали вчерашние кровавые попойки, и скоро история обо­рачивалась сказкою... наша история, созданная нами, для нас жи­вущая. Мы обвенчались с ней волей и неволею, и нет развода. История — половина наша, во всей тяжести этого слова".

Бачте, оберталася казкою! Моторошна казка, й у цій мото­рошній казці український народ, розуміється, грає певну роль казкового героя.

Візьмімо відомого белетриста І. Лажечникова (1792-1869). Його перу належить роман "Последний новик" — з часів Північ­ної війни, яку вела петровська "Россия молодая" за вихід до Бал­тійського моря.

Виявляється, агресія — це всього лиш пошук "виходу" до Балтійського моря, а цей "вихід" украй потрібний для "России молодой", щоб здобутися на "історію-матір" та "землю-матір", отож, очевидно, за російськими істориками та філософами, і не­обхідний, і справедливий, і в даному разі, з їхньої точки зору, не йдеться про якісь міжнародні правові норми, про права людини. (А в який спосіб залементувало "русскоязычное население" кіль­ка років тому в Балтії, коли прибалтійські народи рішуче заявили про свої таки історичні "права людини" на рідній землі!) Романіст І. Лажечников, пишучи про цю Північну війну, визначив своє кредо. "Чувство, господствующее в романе, есть любовь к отчиз­не. В краю чужом оно отсвечивается сильнее; между иностран­цами, в толпе их, под сильным влиянием немецких обычаев, вид­нее русская народная физиономия. Даже главнейшие лица из иностранцев, выведенные в моем романе, сердцем или судьбою влекутся необоримо к России. Везде родное имя торжествует, нигде не унижено оно — без унижения, однако же, неприятелей наших того времени, которое описываю".

Цитати — й емоції. Чужі цитати — й мої емоції. Який потуж­ний в історичного белетриста заряд національної гордості і на­ціонального самолюбування! Як прекрасно бачиться поміж іно­земців, у натовпі їхньому, поміж німецьких звичаїв "русская народная физиономия"! Ось ти прийшов із війною на чужу тери­торію, вогнепальною зброєю та ж і сокирою, звичайно (а якими ж іще методами, коли "есть влиятельная часть общественного мнения, находящая умственность вредною для России...