Він куняв біля вогню, з сермягою наопашки й смоктав люльку. Була вже в ньому, не глядячи на його заломаний картуз, важу-чість віку; він дивився на них сонними очима й бурчав. Тріадо сів на колодку, закурив цигарку, задумано пестив собаку, що влягся в його ногах. Олелько підкинув ломаччя й вогонь спалахнув,почав бризкати скалками в темінь.
— И той панич із Вщижа інтересно розбалакався,
— посміхнувся Тріадо. Й дядько ваш, Петрусь ну й порох! Підпали лиш —— вибухне... Та тільки це все
— в пусте. Химери та й годі, а освіченим людям чому ж не поговорити? їм і видніше, ніж іншим — темним. Тільки що з того, скажіте? Те, що буде, без них буде. Буде таке, що нераді були б і бачити. А вщиж-ський панич каже: володіти! Минулося, лебедику, не твоя це вже сила — володіти...
А чия, Тріадо?
Пани своє вже відгуляли, — продовжував Тріадо, — а щоб цей світ зміняти, у них кість затонка. Сила у того, хто ниньки мовчить, Олелько Васильовичу. А той хто мовчить, книг не читає і йому нічого теревені теребити. По пустому він час не теряє, не бійтеся. Мовчить та терпить, але зважте: до часу терпить. А як промовить, то не вщижським паничам його повчати, що й до чого. Ваш панич, скажімо, до своїх мужичків вийде із своєю проповіддю історії, а вони його вилами. А правда ж? Великий жаль колись між панством піде, згадаєте мене. Я наш народ добренько знаю, крепкий, скажу вам, народ, потайний, але в гніві лютий. А сила у нього — з надри, ведмежа. Як вирветься з берлогу, то краще не питайте. И кебета у нього своя, не позичена та ще й у панів із паничатами, пхе... Він своїх старшіших вже сам собі обере, нікого не питаючись, ой леле...
А хіба нема панів, що за народом? Хіба ж усі пани такі лихі?
Тріадо спорзно засміявся, аж зайшовся.
— Не знаєте ви, Олельку Васильовичу, нашого народу, бігме, не знаєте. Недобрих, тобто лихих панів, він боїться, а з добрих глузує, але заодно і тих і цих по шапці готовий бити, хе-хе-хе... А ви думаєте, якщо вас ще досі не спалили, то тому, бо ви, мовляв, добрі пани? Не журіться, спалять і вас...
Він напочіпки нахилився над вогнищем і прикурював від жаринки. Синьо-кармазиновий відблиск огорнув його лукаво усміхнене обличчя як заграва пожежі. Диявольськими тінями темніли кути уст, орамлених вусиками, борідка зайнялась вогнем і підборіддя гостро виступило через неї, різкіше, різьблене. Дугами зійшлися на передніссі брови й очі з хижа позирали, то на дядька Силу, що дрімав, то на Олелька. У цю коротку мить одна думка майнула Омелькові, як скалка, що знітилась у пітьмі. И він, обриваючи розмову і не слухаючи, що йому ще скаже варнак, швидко пішов геть від нього, у морок саду. Тріадо ще гукнув за ним, але голос його згубився у листві, як і його недобрий, варнацький сміх.
... Мотря сторонила від Олелька вже декілька днів. Він бачив її мимоходом за дня, як вона переходила з флігеля в будинок, але навіть не пробував з нею заговорити.
Вона видалась йому стривоженою, на диво неспокійною, автім так як і він. її обличчя зблідло, очі стали темніші і мерехтливіші, немов бачили якісь далекі, неспокійні світи; в її ході була страхітлива, грішна принада — що ж було з нею? Вона навіть не зиркала як було давніше з-під ока у вікно, проходячи біля великого будинку, потуплюючи очі. Зазивно-лукаве обличчя, що було в неї раніше, стало вкрай стурбованим, вже не була собою. Так, думав Олелько, це лілея, яка зненацька розцвіла і князювала над квітами, ніжна і чиста, а тепер зламалась у якусь темносиню ніч, коли так глузливо виблискували зорі. Олелькові аж до терпкого завмирання, до затихання збентеженого серця, хотілось почути її голос. Він думав, що вона, як звичайно, буде біля куреня в саду, чекатиме його, мов ненароком, але її не було. Був тільки шерех саду і запах вогневіючих георгін, що їх тітки садили по другому боці будинку, за оріхами.
Олелько пішов повз дім, все ще осяяний музикою і світлами, все ще гомінкий, бо дискусія точилася й далі; пройшов алеєю аж до воріт, де до нього лащились пси, пізнавши в теміні; поговорив з Парфеном, який ходив з калаталом з того двору у садибу і повертався, жевріючи цигаркою. На тому дворі бовваніли бриласті будинки, батрацькі чвораки, стайні, кошари, звідки заносило теплим запахом сіна і сопухом тварин. Воли ремиґали, порикував бугай, кричали свині, іноді заіржали коні. Олелько вийшов на шлях за ворота. Село спало. Чорні шибки вікон сторожко виглядали з-під навислих стріх, білі стіни гляділи на цвинтарно тихий тракт, зеленаво-срібний од місячного відсвіту — видно було кожний камінчик. Над шляхом стояв старий, підточений червою хрест, перев'язаний рушником; в садибі шуміли дуби і липи, дебелі і владні як широка ріка. Можливо, що на світанку буде гроза. Починало хмаритись.
Олелько постояв і повернувся знов у сад, бічними стежками, повз паркани і оранжерею, аж у хащу малинників і порічників.
Тріадо — Олелько аж здрігнувся, згадавши його, може це була тільки моторошна з'ява? Може він не існував із своїми губами, збагрянілими у лоскотах вогню, роздмухуючи скалку. В ньому було щось від влесливого опиря або від змия, що колись вдивлявся у дрімотний Київ та повз до нього своїм перістим ховзьким тулубом.
В усій його появі, в його солодкавій мові, що раптом переходила в глузливе варнякання, коли лакейська вкрадливість зненацька ставала зневажливістю. Була в ньому якась нездолана сила, що враз з неприхованою плотолюбністю нагадувала розбійницьку снагу на широких шляхах стародавньої вольниці або піратську зухвалість на королівських фрегатах серед кипучого океану. Хто він був такий? Олелько не міг збагнути. Цей Тріадо знав так багато і впевнено, ставав іноді до зарозумілості одвертим і щирим, для нього не існувало ніяких святощів, він міг підслуховувати і не вважав це провиною, більше того, він глумився з усіх, недаремно кажучи, що з добрих панів тільки сміються...
Олелько надслуховував. З гущавини саду, з його росяного срібління, поміж шелестом гілля і голосами неспокійних птахів, йому увесь час чувся чийсь шепіт, може пригашуваний сміх. Тихо, хильцем, попід деревами, білими від повапнених стовбурів, поміж кущами малини і тернини, Олелько скрадався до того шепоту, який начебто стелився від перелазу, що над ставком, де стежка на леваду, а там у гай, у Коло-дяжне, до зачарованої криниці.
Йому здалось на мить, що біля нього зовсім близько Мотря, запах її коси вдарив немов би пригнаний вітром, але це тільки здавалось: Мотрі не було. Може її не було й тоді, коли він її цілував на перелазі. Може це була виткана з його марень імлиста з'я-ва. Тільки п'янкий спогад про її тремтливий стан, про її уста, що були як розхилені трояндні пелюстки, перемагав це марення. Ні, тоді це не була мрія, це була дійсність, від якої так страшно і солодко хмеліти, дійсність, що так болюче промовляла тепер, коли нікого не було біля нього.
Шепіт ближчав, замережаний вривчастим, краденим усміхом. Олелько спинився, обійнявши стовбур старезної груші. З теміні вийшли тіні і подались спрокволу у глиб саду. Може до альтани в глухому закутку, де вовтузились дрозди, ятелі, синички.
Шепіт був влесливий, але наполегливий, хтось відповідав вривчасто, приглушено, але підкорено. Це були Тріадо і Мотря. Вона йшла, залишаючи смугу на срібній росі. Тріадо обійняв її за стан. В цій блакитно-блідій тиші саду й вона з'являлась як мана: її обличчя медузи-опириці було світюче. А варнак, — думав Олелько, — ступає біля неї немов владар і нашіптує їй свої спорзно-бісівські умовляння...
Олелько прожогом побіг геть. Щолиш біля ґанку він спинився, сів на сходах — з вікон все ще далеко в сад стелилась сумбурність голосів, — охопивши голову руками. В ньому зривалась нестримна і невгамована жага, але за мить потахала — йому хотілось плакати. Він знав, що це не були ревнощі. Це була тільки загибель мрії, витканої з імли його саду.
XVI
Олелько їхав з батьком у Заславець. їхали навпростець, найкоротшим шляхом, ланами, лісами, перелісками; світило добряче сонце, віяв легкий вітрець. Він раз гладив, раз роздмухував ниви, видував білу Олелькову сорочку із срібними ґудзиками, підпояса-ну поясом з пряжкою, школярську. Бричка котилася по м'якій пилюці, бралася легко під гору, Дементій іноді постьобував коней, що нетерпляче відмахувались скрученими хвостами, парскали від ранішньої вільготи. Олелько любив цих коней, вони завжди дружно ходили в парі, гнідо-червоні, з білими лисинками — Гадюка і Пава, гордовито вигинали шиї.
Олелько огорів у сонці, виглядав здоровіше, його нещасливе кохання ще іноді щеміло, та й кому було говорити про нього, бо він сам забував про це, бродіння бо з рушницею по лісі, прогулянки з тіткою Ларою верхи, гра в крокета з паном Богданом були безумовно доцільніші ніж розслаблюючі, юнацькі мріяння. Він навіть закинув на якийсь час читання книжок, що його сердили, стільки бо в них було малоймовірного патякання, старопанянської манірності, що нічого спільного не мало з правдою життя.
Батько,Василь Михайлович знов був інший ніж у повсякдень. Вони їхали по справах до заславецької графині і йому треба було дбайливо поголитись, замінити запиленого кашкета на бриль "канотьє", одягнути твердого комірця та краватку, чого він не терпів, особливо влітку. Він ще був зовсім молодий, хоч срібління на скронях нагадувало про роки і сам він зітхав, кажучи, що краща половина життя вже минула та так швидко, що не встиг і озирнутись. Проте Олелько ніколи не міг уявити собі свого батька старим, а може він був з тієї породи людей, що їх пестить вічна юність і не підкошують нездійснені мрії. А може він просто був нескорений син землі і нічий інший, таких не долали знегоди життя.
Вже Восьминоги залишились праворуч і вже прослалися заславецькі смарагдові луги, що на них випасалися графинині табуни, за сосновим лісом, що підходив до Гориня, за неозорим парком зависочіли суворі башти старого замчища, а далі — химерні, ви-тівкуваті зариси графського палацу, який будовано і добудовувано на протязі сторіччя за примхами його кожночасних господарів. Він білів своїми колонами серед тінистого, розлогого парку, а замок, з якого залишились тільки два оборонні бастіони, та нерушимі, грубезні мури і громаддя похмурої, нежилої споруди, височився на пагорбі, все ще змагаючись з нещадним часом.