одилось їздити в чомусь невиразному, кольору сухої глини І гербіцидами. І хоч з таким кольором не дуже повпковбасюсшея, га все ж це такті машипа, а не коляска мотоцикла!
— В мене з вамп є розмова,— сказав товариш Жмак, прибувши до Гришипого кабінету.— Треба б сюди іі голову колгоспу, та її сьогодні нема.
— Нема,— сказав Гршиа,— Кудись викликали.
— Я мав би зпати про це,— посмикав Жмак,— але не будемо.
— Пе будемо,— згодився Гриша.
— Тут справа стосується сільської Ради.
— Наприклад?
— У вас були два представники з області?
— Це ж які? Щодо кіз?
— Припустимо.
— Ну, були.
— Як ви їх зустріли?
— Так, як вопи того заслуговують.
— Ви мепі пе накручуйте! Двох представників з області як ви прийняли? Ви їх вигнали голодних?
— А хто ж їх мав годувати? Сільрада? У нас пемас таких асигнувань. Колгосп? Колгоспові треба виконувати Продовольчу програму. А Продовольча програма не для дармоїдів. Вп знаете, що три чоловіки за рік можуть з'їсти бика? А де того бика взяти? Та й хіба до нас за рік приїздить три чоловіки? Ми взірцеве село, до нас валом валить люд.
— Ви тут наковбаспте, а мепі блимати очима!
— До речі,— прищулив око Гриша,— ви чули, як горобець свистить?
— При чім тут горобець? — обурився Жмак.— Горобець при Чім, коли таке ставлення до вищестоящих представників?
І — До речі,— повідомив пе без торжества Гриша,— ці вищестоящі, про яких вп кажете, доскіпувались про ваші кози. Жмак стрепенувся, як занесений в Червону книгу орел.
— Мої кози?
— А чиї я{? — здивувався Гриша.
— Попрошу,— солідно відкашлявся Жмак,— При чім тут я? Кози ваші — вам і відповідати.
— Цю козячу комісію,— зітхнув Гриша,— ще якось вдалося віпхнути, а що робптп з Пшоном?
Пшоня Гриша підкинув Жмакові наздогад буряків, щоб дали капусти. До нього дійшла чутка, що учителя фізкультури подарував (коли це можна так назвати) Веселоярську товариш Жмак. Як вопо було насправді, так чи ні,— цього ні перевіриш, пі ствердиш. Чутка літає, як дика качка: бабахнуть її з ружжа — впаде тобі до ніг мертва; не бабахнуть — літатиме далі, роздуваючись і розростаючись до розмірів, яких не знає пі жива, пі мертва природа.
Що ж до товариша Жмака, то прізвище Пшонь викликало в ньому справжні катаклізми, тобто перевернуло й переколотило в ньому все, що мояша перевернути іі переколотпти: духовну й тілесну субстанцію, найпсредовіші набутий і пережитки клятого минулого, громадське й особисте, передове й відстале. Жмак в одну мить зненавидів і злякався цього Левенця, це незбагненне породження нових часів, нових способів мислення і нового стилю поводження. До сорока дев'яти років свого життя товариш Жмак проскочив уже біля тридцяти посад у тридцяти організаціях (з чого ми моя^емо зробити висповок, що всі посади були тільки солідні), і завячди він усі свої сили віддавав сфері громадській, про особисте не згадував і пе нагадував, завойовував собі авторитет, значимість і безкорисливість. Але, як зазначив ще в п'ятому столітті нашої ери блаженний Августин, образ обдурює нас то більше, що більше він видає себе за натуру, тобто за правду. Протиріччя між правдою і брехнею рано чи пізно стає видимим, хоч як би чоловік намагався заховатися чи то за гучними фразами, чи за вдаваними вчинками, чи за фальшивим пафосом. Так сталося й з товаришем Жмаком. Віп був чесний, відданий, послідовний і невідступний. Але в його дебелому тілі природою закладено було відповідні запаси ніжності і навіть любові, про це він, ясна річ, не міг написати ні в яких звітах, товариші Борис Борисович, Петро Петрович, Федір Федорович ніколи ис цікавилися особистою сферою товариша Жмака (їх можна зрозуміти, коли подумаємо про той огром вимог і завдань, які вони несуть на своїх далеко пе атлетичних плечах), а тим часом громадська сфера неждано-негадано (точніше кажучи: під дією законів природи) перетинається з сферою особистою, і тут ми одержуємо критичну масу, до якої за останні десятиліття привчили пас ядерні фізики, і з страхом і жахом ждемо вибуху й катаклізму.
Але... Товариш Жмак міняє дочку па Пшоня, і, як казав колись Самусь, все правильно. Тут автора хранителі мови негайно звинуватять у невідповідності термінології і в деякій вульгаризації того, що відбувалося. Бо й справді: як можна сказати "міняє"? Адже йдеться не про якийсь предмет, а про живу істоту, про рідпу доньку! Ну, гаразд. А що має робити товариш Жмак, який, попри всі службові клопоти, переживання й ідеали, мав кохану дружину і єдину донечку, яка росла, як ріпа, ніякими талантами не відзначалася, але без вищої освіти не уявляла свого майбуття так само, як і її дебелий таточко.
І ось тут доводиться товаришу Жмаку зміняти свою дочку на
Пшоня, тобто досягти домовленості в інституті, де мріють про те,
щоб позбутися підступного чоловіка, а Жмак мріє, щоб його донька
стала студенткою. !
Автор ніколи не був прихильником вульгарних висловлювань.! Ми не можемо сказати, що Жмак поміняв свою доньку па Пшоня, якого припровадив до Веселоярська. Але факт — це така штука;
до її по завісиш ніякими ряднами. Вікпо завісиш, а факту — ні. . все тому, що ми забули про Магдебурзькі півкулі. Хто иро них шає? Колись їх малювали в шкільних підручниках. Стальні, шту-нзрні, досконалі, як всесвіт, могутні коні розривають і не можуть їх розірвати,— ось так і людське жпття в його вічпій розполоввпе-юсті, півкульності й нерозривності. Автор був у Магдебурзі, але аі півкуль, ні згадок про пих пе зауважив. Зустрів там свого товариша по артучилищу Борю Тетюсва, подарував йому шести-[жтавний акордеон, випили за Перемогу, згадували своїх бойових товаришів, плакали, співали, мій товариш грав на акордеопі (рідкісний інструмент — на шість октав!),— які там Магдебурзькі півкулі, і до чого тут вся ця фізика!
і — То що накажете робити з Пшопем? — зпов повернувся до рвого Грпша, запримітивши, що Жмак чп то збентежився од цього запитання, чи то сполошився, чи то задумався, пі про що не ду-
: Насправді ж товариша Жмака кидало то в жар, то в холод, він спробував собі уявити, що буде, коли Пшоневі пе сподобається іу Веселоярську і він втече звідси і знов об'явиться в інституті і що [тоді станеться з улюбленою донькою і з її надіями на вищу освіту. Страх і жах!
— Про якого це ви Пшоия? — сухоголосо поспитав Жмак.
— Я думав, ви чули. Прислав нам хтось нового вчителя фізкультури.
— Правильно зробили, що прислали. Треба, щоб підростаюче поколіпня росло міцним і загартованим!
— Пшонь нагартує! Цілий депь спить у спортзалі біля увімкненого телевізора, а на телевізорі замість антени — пляшка! Хочете ноглянути?
— При чім тут — погляпутп? — майже злякано замахав руками Жмак.— Ваші кадри, вам і відповідати.
— Багатуваю па мене падає,— зітхпув Гриша,— і кози, і кадри.
— Кози ваші і кадри ваші теж! — припечатав Жмак.— Що треба для цього зробить? Виявптп увагу, оточити турботою, створити умови, прислухатися до запитів, задовольнити вимоги!
Від таких вказівок чоловік виснажився б і попоївши як слід, а Жмак же з самого дому не мав ріски в роті. Втративши будь-яку надію пообідати сьогодні у Веселоярську, він зі зневажливою співчутливістю окинув поглядом Левенця (рано висунули, ой рано!), недбало кивнув йому, вппіс свою дебелу субстанцію з кабінету, зійшов по сходах, сів у машину, хряпнув дверцятами, промурмотів:
— І-вап!
— Слухаю.
— Пристебпп.
Іван пристебнув Жмакову голову, щоб по теліпалася, дпркнув мотором, спитав:
— Додому?
— Л куди Ж?
— Ви хоч поспіть.
— Поспиш тут з цими молодими кадрами! Хто ж за них подумає, як не я!
Іван вирулював на Шпилі і думав: захропе товарній Жмак чи по захропе? Як-не-як, а в животі ж порожньо — і вже сила пе та.
А Гриша побіг до телефону, щоб похвалитися перед Дашупь-кою, як він одпровадпв уповноваженого.
Можуть подумати, що оце і є те вигнання з раю, яке автор обіцяв па початку своєї розповіді. Але доведеться розчарувати за-падто поквапливих читачів. Ця книжка пе про вигнання Жмака. Бо що таке Жмак? Тільки адміністративний епізод. Сам себе народжує, сам себе й знищує.
КОТИЛАСЯ ТОРБА...
і
Ах, які то були благословенні часи, коли наші діти безтурботно1 виспівувалп-впгукували: "Котилася торба з великого горба, а в тій торбі хліб-наляниця..."
Тепер торба сама чомусь не котиться, її треба везти й перевозити, робптп це, як співається, на землі, в небесах і на морі, отой "хліб-палянпця" важить мільярди пудів,— а люди? Скільки їх, куди прямують, хто і як, кого везе?
Гриші після тяжких переживань од занадто шорсткого контакту з товаришем Жмаком не сиділося на місці, кортіло кудись котитися, кататися па мотоциклі з Дашупькою, і віп вхопився за теле-фончу трубку, а тоді відсмикнув руку, подумавши: "А чи годиться голові сільради кататися па мотоциклі зі своєю жінкою?" Але тут же подумав ще й навспак: "А з чиєю ж годиться?"
І подзвонив Дашуньці на ферму:
— Жінка в колгоспі — велика сила.
— Сам додумався чи прочитав у газеті?
— Колись прочитав, тоді забув, а тепер згадав. Можеш танцювати!
— Це ж з якої речі?
— Жмака нема.
— Нагодував його дріжджами з цукром, як муравок?
— Та ні. Хаіі живе. Але я його вичистив ввідси надовго. Одпровадпв без комюніке.
— Подзвони Зіньці Федорівні — хай возрадусться./
— А я хочу з тобою возрадуватись...
— Як же ти це робитимеш? Прочитаєш вірш: "І моєю літньою судьбою па Поділля, Галич і на степ карим оком, чорною бровою тп мене у серці понесеш"? Цей чи який?
— Ну... може, прокатаємося?
— Серед білого дпя? На чому ж?
— Ну... Ти ж знаєш...
Г7 — Слухай, Грпшо, я зайнята, а' ти з своїми недомовками! Подумай, а тоді й дзвони!
і Гркша зітхнув і займався. Справді: на чому? Він катався на коняці, на корові, на кабані, па барані, па возі, па сапях, на човні, ра нівневі, па ковзанах, па лижвах, па громаку, на ночвах, на кру-рілці, па пароплаві, па баржі, па каруселі, на приводі, на вітряку, ра машині, на літаку, на велосипеді, на комбайні, па мотоциклі і ще на безлічі пристроїв, якпх згадати не міг. А пе катався па підводному човні, на повітряній кулі, на килим ї-самольоті, па ракеті, на тому снаряді, що на пьому літав барон Мюпхаузен, на мітлі — улюбленому транспортному засобі українських відьом, па верблюді, на слоді, на віслюкові, на буйволі, па носорозі, на бегемоті, на крокодилі, па дельфіні, па кптові, па апакопді і на машині товариша Жмака.
Ага, пе катався в царських каретах і на колісницях для героїв. Але