Чому ж я мушу зневажати все минуло? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучасне, що стане теж для них колись минулим у волику добу комунізму!"
Читати промову не було перед ким і не було для чого. Але ж автор мав індивідуальну аудиторію, народні маси в особі Івана Безтурботного, гріх було не скористатися з пагоди, і промова була прочитана перед єдиним слухачем, який нічогісінько не второпав, але бадьоро струснув головою і вигукнув:
— Ну, здорово!
— Справді? — якомога скромніше поспитав автор.
— Я вам скажу! Ви так читаєте, так читаєте! Це вам текст у Києві дали?
— Текст?
— Ну да. Промову оцю в столиці видали?
— Як то видали?
— Ну, як? Л де ж промови беруться? їх видають, щоб читали.
— їх пишуть!
— Пишуть? Хто їх пише? Хіба таке можна написати?
— Але ж чому ти так вважаєш? Може, що я написав промову ще до створення музею? Але такі музед вже існують. У Переяславі, у Львові. Будуватиметься в Києві. Про це дбатиме щойпо створено республіканське Товариство охорони пам'ятників історії й культури. Я один з ініціаторів ного створення. У вас, мабуть, ще не чули про таке товариство.
— Ще ні. А яке воно — добровільне?
— Добровільне, з якнайширшим охопленням громадян, підприємств, організацій.
— Оцо штука! — Безтурботний трохи побгав шкіру на лобі, знову стріпнув головою. — А скажіть, ви б могли мене рекомендувати?
— Рекомендувати? Куди?
— Ну, в оце ваше товариство. Я б тут, у Карповім Яру... Добровільну організацію товариства. І тоді б разом з вами — цей музей і все інше! Га?
— Думка цікава.
— А то й на цілий район! У нас у районі, мабуть, ще пічого не знають. Давайте я змотаюся. А то вдвох. Га?
— Можна й удвох.
Так автор напустить па цілий район стихійне лихо, яке зватиметься Іваном Безтурботним. Піхто не повірить, але відмовиться Безтурботний навіть від материних плескачів заради становища, яке йому вдасться вибороти згодом у житті.
Здавалося б: хіба можна поміняти на щось оті неповторні плескачі? А виходить, що можпа. Головне, мабуть, чим чоловіка вигодували, а тоді віп вже як попре, як попре, то й про харчі забуде.
26
Все-таки приємно розповідати про зміни навіть тоді, коли вони зачіпають таке ледащо, як Іван Безтурботний. Непорушність, постаментпість, холодна мармуровість, забронзовіння — хіба це життя? Динамізм став прикметою часу, і це з особливою силою відчули мешканці новозбудовапого, щойно народженого Світлояр-ська. Динамізм вдерся в столітній спокій, покінчив з уповільненістю й наперед заданою розміреністю, вже пе ритмічна зміна пір року, які минають, але щоразу повертаються, не сходи й заходи сондя визначали рух життя, навіть не звичний розклад сільськогосподарських робіт: оранка, сівба, косовиця,— а якісь внутрішні поштовхи, вимоги, потреби, пульсуваппя, все ламалося, перебудовувалося, формувалося, тасувалося — все попереду, все ще пе народжене, пе вгадано, таємниче, пе зпаш" і тому особливо вабливе й дорого.
"Співають ідучи дівчата, а матері вечерять ждуть". Гай-гай, де вже воно, оте Шевченкове "вечерять лсдуть". Тепер матері не ждуть пі дівчат, ні хлопців. Як тільки атестат за десятирічку в руки, так і пхають у спину: "їдь, поступай, щоб і ти — як людські діти!"
Гришу Левенця мама Сашка теж випхала. Але зробила це пе наосліп, пе сподіваючись на випадок, а спробувала провести належну підготовку, бо поінформованість сільського жителя про те, як щороку відбувається прийом нових студентів (кажуть так: абітурієнтів) до вузів аж ніяк не менша, ніж відповідна поінформованість жителя міського, і в цьому питанні, треба сказати відверто, село цілком зрівнялося з містом. Знають тепер повсюди, що місць в інститутах разів там у скільки менше, ніж тих, хто їх хотів зайняти. Знають, як "ріжуть" на екзаменах. Знають, що таке конкурс, і навіть такі тонкощі, що частенько це вже й не конкурс дітей, а конкурс батьків: який батько проштовхне своє дитя до вищої освіти, а який педоштовхно. Про пільги теж відомо всім прекрасно, і хоч воно трохи й, кумедно називати сипа колгоспника або робітника колгоспником або робітником, а інтелігентського нащадка вже й інтелігентом, але так хтось вигадав розклаеифікувати дітей для власної полегкості, і батькам довелося пристати на ці умови гри, тим часом щосили просовуючи своїх дітей до іпіпої соціальної групи і, таким чином, змішуючи любителям статистики всі карти, бо щоразу виходить так, що приймають цо вузів таку іі таку кількість робітників і колгоспників, а тоді вони зникають, поповнюючи ряди інтелігенції, про яку приймальні комісії пе хотіли й чути. Ну, та все це так, роздуми навздогін. А тим часом, як сказано вже, життя вимагало свого, і мама Сашка, як заслужена доярка, пішла до голови колгоспу Зіньки Федорівни просити, щоб Гришу колгосп послав своїм стипендіатом до інституту механізації сільського господарства. Машини хлопець знав, усі канікули проробив то коло тракторів, то й помічником комбайнера у самого Безкоровайного, вчився хоч і не на медаль (бо вдома ж роботи хватало), та й не гірше людських дітей,— кого ж і посилати стипендіатом? Конкурс там, кажуть, великий, треба набирати якісь бали, а довідка від колгоспу дає зразу аж два.
Зінька Федорівна, позітхавши разом з мамою Сашкою суто по-жіночому, сказала, що вона з дорогою душею, от тільки треба б ще .поговорити з Грицьком Грицьковичем, бо ж партійна організація...
— Та чи він буде проти Гриші?
— Не проти, а поговорити треба.
— То я сама й поговорю.
— Гаразд. Коли я побачу його перша, то скажу йому сама.
Грицько Грицькович, як чоловік чемний і душевипй, довідавшись про клопіт малти Сашки, сам прийшов на ферму, поміг їй подоїти групу, здати молоко, тоді відкликав, щоб ніхто не чув їхньої розмови, колупаючи підлогу корівника підбором черевика, почав здалеку:
— Мп не проти того, щоб підтримати таку передову доярку, як ти, Сашко.
— Та не мене — Грипту мого.
— Ну, значить, у питанні сппа підтримати, я розумію.
— Я ж зайвого не прошу. Без батька хлопець росте...
— Мп все цс врахуємо і в майбутньому, значить..."
— У майбутньому? — стривожилася мама Сашка,— У. якому майбутньому? Та йому через двадцять днів на екзамепи!
— Абп ти хоч трохи раніше, то ми б... А так...
— А так що ж?
— Районні організації дали пам іншу кандидатуру.
— Та які ж районні? Яку кандидатуру?
— Рекомендували підтримати Івана Безтурботного,— зітхнув Грицько Грицькович.
— Безтурботного? Оте ледащо! І ви зміняли його на мого Гришу? Та що ж воно діється на світі! Та коли так, то кину цю ферму і хай вам Вустя-Чухалка доїть корів, надриває собі жили в рукахі
— Заспокойся, Сашко. Я ж сказав, що ми в майбутньому... А зараз — ніяк не можемо. Безтурботний зарекомендував себо на громадській роботі, він у районнім масштабі проводить організацію добровільних товариств, три роки після десятирічки, його треба підтримати... А на той рік підтримаємо Гришу...
Але яка мати може чекати цілий рік? Гриша був споряджепий у дорогу, одержав належні напучуваппя й інструкції від мами Сашки, па витрати асигповапо йому було відповідну суму грошей, у валізку покладено рушник, кілька чистих сорочок, три пари нових шкарпеток, шматок сала, десяток круто зварених яєць, смажену курку, паляницю, сам віп зібрав потрібні підручники й зоїпптп для записів — і вже абітурієнт! Слово це в українській мові чужо і звучить з деяким підтекстом. Щось у ньому є непевне (оте "аби"), вчуваються патякп мало не погрозливі (оте — "тур" — ніби "турляти", "витурювати"), мабуть, через те всі й квапляться замінити його на "студент" або просто звільнитися зовсім, щоб ні надій, ні страхів, пі болю, пі розчарувань.
Де і як був Гриша, але був і затримався довше за Безтурботного, якому не допомогли й два отримані падурпяк колгосшіі бали, бо, крім них, вій ие заробив сам жодного: все здав на двійки. Безтурботний повернувся додому ще енергіішиинм і діяльнішим: покп вія їздив, то падумав переходити на масштаби вже пе сільські, а районні, домогтися й квартири в райцентрі, відмовившись, звичайно, від материних плескачів, не дуже горюючи з цього приводу, бо те, що мало відкластися в його молодому й енергійному організмі від плескачів, уже відклалося, і Безтурботний підсвідомо відчував, що запасу вистачить надовго, може, й на все життя.
А Гриша затримався так довго, що мама Сашка, мліючи душею, думала: "Апу ж здав, ану ж прийняли!",
Нарешті він приїхав. Утомлений, але радісний, добрий, якийсь одразу доросліший і змужнілий.
— Поступив? — кинулася до нього мама Сашка.
— Поступив.
— Туди?
— Туди.
— В інститут?
— Та що я вам — геній? — здивувався Гриша.— В інститут я й не пробував. Талі таке твориться...
— А їздив чого ж? І так довго барився?
т— Документи забрав та відвіз в училище механізації.
— В училище?
— Ага. На комбайнера.
— Та чп тп ще не знаєш того комбайна?
— А тепер буду класним спеціалістом.
— Спеціалістом? Ой боже ж мій!
Мама Сашка заплакала, аж Гриші стало її жаль. Не могла вона збагнути тої простої істини, що пайприваблпвіша річ для молодого ума — свобода вибору. Bin обняв маму, поцілував у голову, тоді поцілував мамппі руки.
— Мамо, пу чого вп ото?
— Та людські ж діти...
— І людські по-всякому. Кому треба заробляти, то ио дуже б'ється в інститути.
— Хіба ж я б уже не заробила?
— Доки ж? Я вже великий, а у вас і серце, і ревматизм. І знову па вашій шиї? Мене он в армію не беруть, бо один син у матері. Годувальник. А я знов нахлібником? Знов тягти з вас жили? Корови тягнуть, а я собі?
— Виходить, тобі комбайнером стати нещастя поможе? Ох, Ідптино т моя, дитино!
І мазда Сашка знов заплакала.
— Пу чого ви? — вже сердпто закричав па матір Гриша.— І Щастя, щастя! А може, вопо так і повиппо бути? Хто щасливий, а хто пі? Рід, сила, праця — ось де щастя. Я сам вибрав — мені Ібуде краще. І вам. А зіпнуся твердо на поги, то й на заочний до інституту механізації.
— На заочпий? А можпа ж?
— Аби голова!
Твоя земля, твій простір, твоє небо. Може, десь розквітають розкішні квіти, грає північне сяйво, гримлять водоспади, перекочуються гірські луни, загадкові звірі приходять на водопій до загадкових рік. Хай! А тобі — найдорожче твоє. Як твоя кров, як колір твоїх очей, як стукіт твого власного серця і твої вітри, на яких переможно майорить червоний прапор, і вічні жайворонки, які співали ще над міфічними амазонками, і живі стовпчики зачудованих рухом па степових шляхах ховрашків, які дивувалися ще диким скіфським вершникам, і весь цей тисячогоміниий стоп, па який, мов ласкаві руки, лягає сонячний полиск і зоряний пил натрушується і натрушується із безмежно далеких світів і ще з віддаленіших часів.
Одвіку земля ця була ніжною не тільки для богів, але й до дітей своїх.