Осмомисл

Осип Назарук

Сторінка 23 з 66

З явився той чоловічок з виглядом каправого котика з зачервонілими повіками й свічкою в руці, за ним ішли два знакомі великани й гарна женщина з лямпадою. Мовчки поклали перед ним їжу, а женщина лямпаду й якусь книжку й вийшли. Мирослав жадібно схопив за книжку. Була се Апокаліпсіс св. Івана. Женщина, що принесла сю книжку, сподобалася йому! Мала рухи подібні як — Настася Нагрівна. Зі здивуванєм побачив він, що їжа була знаменита. Не знав, що його годують на продаж і їм треба було, щоб добре виглядав. .

Сидів довго в тій тюрмі, але як довго не знав, бо не бачив денного світла. Втратив зовсім рахубу часу й тюрма почала йому важко тяжіти. Ніщо в світі не представлялося йому тоді більше пожаданим і гарним, як воля — але там, далеко, де стоїть Галич над Дністром. В такі хвилі заливався горячими слізми й горячо молився.

Вкінці винесли його з тої тюрми так само як принесли тут у мішку. Коли висипали його з мішка й розвязали очі та розкнеблювали уста, побачив, що він під чердаком якогось судна, а біля нього ще з десяток таких як він від тюрми зблідлих людий зі звязаними в шир руками. Дали йому як і товаришам його весла в руки й впровадили звязаних між два ряди таких самих невольників. І всі веслували, а над ними ходили два наставники з дротяними батогами й — били — били, як лише хто з утоми переставав веслувати.

На кораблі була та гарна женщина, яку Мирослав бачив раз у підземеллю. Мав вражінє, що то вона купила його, бо за весь час ніхто більше не оглядав його в ціли купна. Коло неї невідступно крутився чоловічок подібний до того "котика", що все приходив з горіючою свічкою. Подобав на його старшого брата або стрия, або вуйка. Він дуже скакав коло тої гарної женщини, але й для невільників був облесно чемний.

Переплили чудове море Мармара, над якою берегами стояв сніг пахучого цвіту ясминів, що білів у зелені як діточі личка між листєм. Сонце сипало золотим світлом на ясне і спокійне як зеркало море, а чисте пахуче повітрє опянювало Мирослава так що забув про Галич і красу його.

Вплили між сірі скелі Гелєспонту, .що виглядали як порослі мохом руїни замків легендарного князя Буса, які Мирослав бачив раз, будучи на Волині з молодим Ярославом ще за житя князя Володимира. До тих скель в часі припливу моря скакали води, білі від піни й подібні до табунів диких коней.

А як переплили ті величні морські ворота Гелєспонту, розстелилося перед ними грецьке море, гарне як церков св. Софії в Царго-роді. На нім як дорогі вівтарі пишалися острови. Корабель часто причалював до них і нераз довго стояв але невольників все дуже пильнували й Мирослав не міг з ними порозуміватися тай навіть довідатися, що то за люди й з яких сторін. Коло него гребли два Серби й один Болгарин.

Але хоч від нашого моря ділили Мирослава два проливи, воно немов з милосердя над його недолею вислало за ним гонців: десь з глибини українських степів через Чорне море надлетіли Стрибогові внуки й нагнали густий туман, яким окутали грецькі острови. Вода закипіла як окріп, а з почорнілого неба полили струї дощу й Перун почав метати громами тай влучив в корабель, яким їхав Мирослав. Серед оглушуючого реву розбурханого моря й небес почали неволь-ники веслами розбивати свої кайдани. Не всі мали час увільнитися з них. Мирослав належав до тих, що знайшов прихильність у сильніших сусідів, що скорше увільнилися з кайдан і помогли йому. Був крайний час на те, бо корабель потапав, його розбиті бальки й людий розігнали вітри на всі сторони світа. Довго боровся Мирослав зі шаліючими филями, що топили його. Але намокла одіж тягнула його вділ. Зібравши всі сили, вибився якось на верх і виплював з уст солону морську воду. Втім узрів недалеко два збиті бальки, останки корабля. Як доплив до них, побачив недалеко — того чемного Грека, що крутився коло гарної женщини. Він вже тільки одною рукою добувався з филь, другу мав очевидно зранену, Мирославу зробилося жаль його.

— "Коли бог уратував мені житє, треба ратувати ближнього", подумав тай відпочатими силами почав зближатися до раненого Грека й витягнув його на свої бальки.

Як успокоїлося море й вони добилися до якогось грецького острова, тоді уратований Грек удався до властий, щоб увязнили Мирослава як невольника його й віддали йому в посідане. Мирослав говорив, що він не є ніякий невольник, тільки посол галицького князя до грецького цісаря, але уратований Грек показав на чоло на знак, що з Мирославом не все в порядку. Знаки від кайдан, які мав на руках, свідчили проти нього й його віддано в руки того Грека.

Мирослав не довго був в нього. Проданий иншому Грекови, а потому якомусь Сирійцеви, дістався до Сирії.

Цвили пахучі нарди й цинамони, як Мирослав ішов між верблюдами попід гори Ливану. Образ сеї країни змінявся скоро, як чоло Мирослава. Купецька каравана, до якої належав, зміняла разураз напрям і вкінці звернулася в долину Сіддон; де розливає свої мертві води страшне озеро Асфальтида, зване Мертвим Морем. Мертвою тут і земля, як оком глянути кругом. Вона складається тільки з горячої, брудної соли, сірки, каміння й движимого піску; нема на ній ні травиці, ні моху, а в повітрю ні одної пташини, ні одної мушки, бо сірчаний опар прогонює все живуче. Тільки в долі ліниво як блискуче гадє рухається густа й темна, нафтою вонюча поверхня Асфаль-тиди, в якій нема ні одної риби, ні навіть водного простору від часу, як околицю сю прокляв розгніваний Єгова. "Якіж щасливі ті, що може тепер у битві гинуть у моїм благословеннім краю", подумав Мирослав, "десь там над Попрадом чи Вислоком, або в Ужоцькім Провалі, на плаях Чертежа, чи в Борсуковім Долі".

Каравана задержалася над Мертвим Морем лиш на коротку молитву. Високі Араби в білих бурнусах попадали на землю, лицем обернені до Мекки й молилися горячо до Бога свого. Молився й Мирослав, обернений до свого Галича, до церкви Пресвятої Богородиці на залуквянській височині, що потапала десь тепер у свіжій зелені й білім цвіті садів черешневих, в яких пахла черемха й співали птиці та бреніли пчоли. Молився за матір свою й за сестри свої й за всю рідну землю, що йшла десь до війни. Молився, щоб вона не побачила на своїх нивах диких орд Клобуків і Ковуїв та голодних Ляхів і чорних Угрів. Уважав себе пропащим в сій країні. Але серце мав легке, що сповнив все, що міг сповнити по силам своїм, по молодости своїй. "Що там робиться дома?" подумав встаючи, як повставали Араби і як відчув невидержиму спеку. На пів в горячці побачив в пустині дві ясні особи й здавалося йому, що то йде Христос Спаситель і Іоан Хреститель, оба в одежі з верблюжого волосся, в шкіряних поясах, ідуть задумані між спечені сонцем скелі пустині й говорять про долю людську.

Каравана рушила в напрямі на Єрусалим, але не вступала до него, тільки до поблизьких сіл. Здалека побачив Мирослав Оливну Гору, покриту зеленю. Пізнав її з описів численних галицьких паломників, що оповідали докладно про всі замітні місця Святої землі. Довго глядів на небо, чи не летять у рідні сторони перелетні птиці. Але не бачив тих сполучників з рідною землею. І спустив очи на горячу Землю полудня й припав до неї й поцілувавши землю, по якій ступали ноги Спасителя, відмовив господню молитву. Зі словами: "...да будет воля Твоя..." запустився зі своїми панами в агарянську пустиню, йдучи між великими верблюдами, що пригадували йому своїми малими головами галицьких овець, які саме тепер гнали з гір отарами для полків князя Ярослава.

БИТВА ПІД ТЕРЕБОВЛЕЮ

Глава сема, що оповідає про змінений в часі походу воєнний плян князя Ярослава й причину тоі зміни, про першу боротьбу з ворожим відділом на ступах Панталихи й про рану молодого князя; про перебіг великої битви під стінами Теребовлі й про страшний нічний злочин Ізяслава на східнім березі ріки Гнізни на Горі Вишневій.

У ріднім краю Мирослава не цвила ще черемха, ні вишня, ні черешня й червона кров ще не багрила земель його. Дрімали ще під снігом чатинні бори Бескида й полонини завіяні снігом і спала ще зимовим сном вся галицька земля. Бо пізна була весна того року.

Але як тільки зпід біліючих снігів зазеленіла, свіжа, мякішю землі пахуча мурава, як з шумом теплих вітрів і розкованих з леду ручаїв загомоніли щебетучі жайворонки, як попід синим, озолоченим небом Опілля надтягнули довжезні ключі клекотячих бузьків,— тоді молодий князь Ярослав двигнув з Галича головну силу військ своїх в напрямі на північній схід, шляхом на Домамирову Печеру. Лівим крилом хотів опертися о полудневі замки Погорини, центром станути перед вододілом Ікви, Горині й Серету, а праве крило зложене з кінноти розвинути здовж Серету як сторожеві відділи над ним аж до Дністра, так заступити путь Київському князеви й союзникам його та ждати нагоди до рішаючої битви.

Почуттє якоїсь орлиної сили, якого ніколи досі не зазнав, розпирало грудь молодого князя, коли смотрів на свої полки, що лавами сунули на схід і на північ. Він з гордістю дивився, як їхала його кіннота на добрих конях, покритих шкірами з рисів, як блестіла його гридь-дружина, закута в сталеві панцирі, як твердо йшла піхота в медвежих шапках; як тяжко їхали великі сосуди ратні, тарани, пороки, пращі, метавки і самостріли, що метали колоди, камінне й оловяні кулі, і як справно посувалися полки наємних чужинців Варягів і Половців. Кождий полк і більший відділ мав свої відзнаки: то одностайні шапки, то тули боброві, борсучі або вовчі, то однакову збрую або кінську упряж. Полки дружинників співали старі, походні пісні.

"...Ой, попід гору, попід зелену,

Ой долом, долом та суходолом Ой іде військо аж землі тяжко.

Попереду князь коником грає,

Коником грає, мечем махає...

На нім сорочка, як сніг біленька Як сніг біленька, як лист тоненька..."

По просушених вітром дорогах тягнули тяжкі й великі метавки й обляжничі машини по чотири пари міцних волів, випасаних що року на полонинах верховини. Вони немов з жалем оглядалися поза себе, чуючи весну й пахучу пашу на високих горах на полуднє від напряму шляхів їх. Кругом блестіли на сонці мечі й списи та червоні щити дружин і маяли з вітром княжеські прапори. А над ними летіли в повітрю на північ ключі перелетних птиць, що вертали з вирею; на полях зустрічав птиць-бігунів, що помагали собі бігом, верстати далеку дорогу, а на водах бачив водні птахи-перелетці, що плили в тім самім напрямі.

І здавалося йому, що вся його земля суне перед себе разом з людьми, весняними вітрами й перелетними птицями, суне на нову займан-щину.

20 21 22 23 24 25 26

Інші твори цього автора: