Він якнайточніше відповідав своєму йменню чи прізвиську: був кремезний, як і сей, що привів Савмака, тільки куціший — се Савмак бачив дуже добре, хоч той сидів, перехрестивши ноги.
— Що з ним робити? — спитав у нього здоровило. — Скинути з мурів чи вбити тут?
— А ти як радиш? — відгукнувся Платон, а Савмак завважив і другу різницю між ними: в Платона вищий, гарно окреслений прилисинами лоб.
— Як ти мовиш, так і вчинимо, — відповів голий до пояса, змережаний на грудях та спині роб.
— Лиши його тут, Расине, — сказав Платон. — Савмак порятував од смерти Ґеланікового сина.
— Всі вони добрі, — буркнув здоровило, якого Платон назвав Расином, але пішов геть, виграючи м'язами.
— Чого ти прийшов?
— Одпустіть цареву доньку, — сказав Савмак, знаючи, що каже нісенітницю.
Платон і справді сумно похитав головою. Вероніка була єдиним, на що вони могли сподіватись у такому становищі. Савмак раптом знайшов те слово, яке мав би вимовити найуперше:
— Чого ви хочете? — Роб глянув і знову посміхнувся: — Волі?
— А чого може хотіти невільник, ефебе? — сказав він. — Се ти добре знаєш…
Савмакові в його словах учувся натяк. То була сіра тінь, яка переслідувала його останнім часом на кожному кроці. Апсірт, ледве живий вибравшись із заклятої скіфської гробниці в степу, три дні тому теж йому закинув: "Думаєш, пика твоя мавп'яча нам сподобалася? Ми взяли тебе до гурту, бо в твоїх жилах тече скіфська кров, а скіфські кургани чужим не відкриваються!" Перед тим щось подібне натякали євнух Полікрат із не чесаним Асклепідом. Савмак ладен був учепитися в горлянку сьому заколотному робові Платонові, що навіть до царського хорому ввійти не наваживсь, так і лишився сидіти в сінях коло дверей. Але Платон уточнив свою думку:
— Ти ж добре знаєш, як живеться робові, сам же маєш робу, стару Лію.
Савмак полегшено відітхнув:
— Добре, я скажу Перісадові.
— Перісадові… — вслід за ним повторив Платон. — Роб царям віри не йме, ти сам се добре знаєш.
Савмака мов ошпарило:
— Що я добре знаю? Що? Доказуй, коли почав!
Платон підвівся й став справді куцим і ще кремезнішим, як і думав Савмак, хоч зараз йому було не до сього.
— Бо й сам царем хочеш стати.
Ефеб крутнувся й кинувсь до порога, але вслід собі ще почув:
— Прийшов же рятувати царівну!
З Акрополя Савмак виходив уже через Царський пілон. Роби теж, як і гопліти сьогодні вранці, прочинили йому лиш одну стулку брами, й у тому чоловікові, що витягав колоду засува, він упізнав худезного черепичника.
— Як твій син, Ґеланіку? — спитав Савмак, згадавши його ім'я.
— Живий-здоровий, кіріє… Я моливсь Афіні Робітниці за тебе.
— Спасибі… Він теж тут?
Ґеланік сумно хитнув головою, й Савмак подумав, який то терпець мусив урватися сим людям, щоб штовхнути їх на подібний учинок: на заколот, позбавлений крихти надії. Та сю думку виштовхала інша, й він усміхнувся так само безрадісно, згадавши своє.
Перісад уже дві ночі зряду ночував у свого колісничого Дамона (лише Дамон з-поміж усіх сановних евпатридів мешкав у Нижньому місті). Цар дуже швидко, швидше, ніж того сподівався Савмак, погодивсь на умови заколотників.
— Добре, добре! — дрібно закивав головою Перісад. — Скажи там, хай одпустять на волю тих нещасних. Скільки там тіл?
— Зо дві сотні… — завагався спантеличений царевою квапливістю Савмак.
— Добре, хай усіх одпустять. А як ти… Вероніка?
Цар був у золоченій залізній латниці поверх багряної хламиди, в бронзових кнемідах, що мали захищати ноги нижче від колін, і в куцих бойових чобітках із залізною підошвою, поряд же, на триногому столику, лежав його теж золочений шолом із білою кінською гривою. Перісад ледве рухався в тім залізі, а підтягнений на останню дірку пас із мечем, обсадженим кривавцями й ісмарагдом, мало не спадав йому через худі клуби. Савмак аж тепер усвідомив, який цар старий, нікчемний і безпорадний.
— Жива-здорова, — відповів ефеб на цареве запитання, згадавши слова роба Ґеланіка, такого ж худезного, як і цар.
Савмак вийшов і в тисняві Дамонового хорому ледве знайшовши двох ґрамматеїв, засадив їх складати списки для нових одпущеників.
Списки були готові лише надвечір, бо в гармидері скуйовдженого міста ледве порозшукували начільників усіх ерґастеріїв, чиї роби відсиджувалися в Акрополі. Коли сонце почало сідати, ввесь Пантікапей висипав на Головний узвіз. Притихлі й налякані несподіваною перемогою та ще менш сподіваною ласкою царя, роби-заколотники йшли з Царського пілона вниз довгою вервечкою. Попереду виступав кремезний Платон, за ним, прикривши змережене тіло, тірренець Расин, а навколо висла ворожа напружена тиша, що могла кожної миті вибухнути. Брама Полунічного пілона, як і передбачалось урочистою грамотою царя, стояла відчинена, й роби, деякі твердо, інші з ваганням, ішли в широкий світ, на волю. Дехто ж із них, досягши брами, вертав назад, не знаючи, що робити в тому світі за мурами. Одні йшли до знайомих бодай переночувати, решта шукала притулку в хоромах Посідона та Ахілла Дельфінія, що давали право притулку кожному втікачеві.
По заході сонця під сяєвом десятків смолоскипів повертався додому й цар. Вероніка після всіх потрясінь, що випали на її долю останніми днями, лежала хвора, та жерці з хорому Аполлона Лікаря запевняли Перісада, що по кількох днях вона стямиться. Принісши в жертву однойменному кумирові білу ягницю, Перісад навіть улаштував у троннім екусі невеликий симпосіон. По ліву руку від царя лежав римський сенатор Публій Муцій Сцевола, по праву ж Перісад наказав лягти Савмакові.
Вислухавши розповідь сенатора про те, як римлянам пощастило придушити повстання сицилійських робів двадцять п'ять років тому, Перісад підняв руку й тихим голосом повідомив, що віднині Савмак зватиметься деспотом, тобто найближчим і найшанованішим царським родичем, і він, цар, призначає його своїм першим евпатридом — на місце лоґофета Еака, який загинув од руки брудного "тіла".
Й коли загальний подив трохи вщух, Перісад зовсім по-дитячому зверхньо глянув на Публія Муція Сцеволу, який лежав у найповажнішій своїй позі:
— Що скаже наш друг сенатор про нового деспота?
Жодна риска не здригнулася на м'ясистім обличчі римського легата, коли він промовив:
— Боспорські царі споконвіку були щедрими до слуг своїх.
Се розумілося як завгодно, тільки не дифірамбом Савмакові, а всі присутні в троннім екусі відчули, що Перісад сьогодні вимагає звеличення людини, котра півлежала найближче до нього.
Мимоволі блимнувши на старого сенатора, Савмак знову прибрав одсутнього виразу. Те, що відбувалося зараз, не втішало його. Кожне зронене слово мов одгороджувало Савмака щільною лісою від сих людей, з-поміж яких він мало кого поважав по-справжньому, й від людини, котру любив над усе. Може, трохи втішало тільки те, що римський сенатор, до котрого Савмака, не даючи собі в тому звіту, відчував глуху неприязнь, сьогодні зазнав поразки, хоча й не подавав знаку.
Савмакові старшенно хотілося пити, а ще дужче — спати. Він лише стороною, мов неприсутній, слухав чужі й позбавлені змісту слова, які не виражали ні думок, ні почуттів, а швидше правили заборолом. Слухав, гортав у пам'яті події останніх днів і ледве стримувався, щоб не заснути. Давній неписаний покон вимагав од Савмака встати й удячно чоломкнути царя в щедру десницю. Тепер мить уже минула, заклопотаний своїми турботами басилевс теж не звернув на се уваги, й Савмак мовчки посміхнувся: в сьому нікчемному й занедбаному царстві ввесь час що-небудь забувають.
Але Перісад, певно, не забував свого, бо раз у раз навертав сенатора до слизької стежки. Змусивши його нарешті сказати кілька пишних слів на честь Савмака, який знайшов вихід з останньої скрути й навіть урятував царську доньку, ризикуючи власним життям, Перісад, не давши мовчанці затягтися, спитав:
— А коли б ти, високий сенаторе, був батьком тієї доньки, кому віддав би її жоною?
Відповідь на запитання могла бути одна-єдина, й сенатор приречено впалим голосом проказав:
— Звичайно ж, звичайно…
— Ні, ти скажи — кому? — так само по-дитячому допитувався Перісад, і Савмак, із подивом стежачи за їхнім герцем, бачив, як напружено згорбилася в царя спина й тремтить кінчик сивої цапиної борідки.
— Звиичайно ж, рятівникові, — посміхнувшись, вимовив сенатор, і Савмак бачив, як важко було римлянинові вимовити слова визнання остаточної поразки.
Се лишилося й останнім враженням Савмака: він заснув тут-таки, на врочистому ложу, цілу ніч змагався з повсталими робами, що замахувались на нього дубцем, тоді втікав од привидів у мерехтливих хітонах і знов опинявся на розтелесанім Акрополі, падав з високих мурів і прокидався, тоді ще й ще ліз до визубнів, аби його турнули сторч головою, й з тихим подивом помічав, що й досі спить, а прокинувся в своєму таламусі, й се вже по-справжньому здивувало його, бо не міг пригадати, хоч як напружував пам'ять, коли скінчився вчорашній симпосій і яким чином він, Савмак, опинивсь у власному краваті.
Поряд, за ширмою, тихо човгали старечі кроки, й Савмак знав, що то Лія, та язик у роті мов присох до піднебіння, щелепи не розтулялися, кінцівки безвільно лежали, наче мотузяні, простирадло зсунулося додолу, й він не мав снаги підняти його, хоч лежав непристойно голий.
Нарешті подолавши кволість, він підвівся, пішов у куток і випив нерозведного вина просто з вінець кратера, тоді знову сів на ліжко, прикрився й одчув, що може подати голос:
— Ліє…
Вийшло сміховинно тихо й хрипко, та Лія десь-то пантрувала кожен шерех і відразу ж увійшла:
— Прокинувся, кіріє…
— Я вчора сам прийшов сюди?
— Звідки?
— З тронного екуса.
Лія страдницьки посміхнулася й виправила його:
— Не вчора, кіріє… Ти вже два дні спиш і не прокидаєшся… Думала, й душу Гермесові поручиш… Уже й обол, дурна, тобі в зуби наготувала…
— Навіщо обол? — не міг утямити її теревень Савмак.
— На перевіз душі. Харонові, кіріє… Коли людина вмирає, кіріє… Ніхто задурно нікому нічого не робить: ні смертні, ані безсмертні…
— Я два дні не прокидався? — перебив її Савмак.
— Не прокидався ж…
— Ну, йди, — сказав Савмак і знову випроставсь на злежаному краваті. Вино аж тепер ударило йому в голову, й стеля почала нахилятися, й стіни теж, а коли запаморочення минуло, Савмак згадав увесь той день і ввесь вечір до наймешної дрібнички, й кожне слово, почуте тоді крізь густе запинало втоми та байдужого розслаблення, тепер виступало всіма своїми несподіваними гранями.
Савмак звівсь на нетривкі ноги й почав швидко вдягатися — так швидко, наскільки дозволяла слабкість.