Не забуваймо, що ми Олімпом обраний народ! Еллінові не личить розбивати мур лобом, на те в нього тарани й катапульти.
Й се вплинуло на демос. Народні збори в чотирикутній заґороді коло хорому Зевса Фратрія притихли, й черговий епістат оголосив перерву до завтра. Крім усього, треба було якось прогодувати стільки люду й стільки худоби, а єдино можливим шляхом лишався лиман, бо скіфи не обложили Ольбію з четвертого боку, й за се теж доводилося дякувати безсмертним.
По пізнім обіді того таки дня мати скіфського басилевса Кіно зібралася вийти за пілони Ольбії. І коли вже все було готове й на задньому, господарському, дворі застояні коні нетерпляче басували в пишному візку, вона раптом роздумала. З вікна збуджено блискала очима Герміона, й Кіно поквапливо ввійшла до ґінекея.
— Ти стомилась? — поспитала дівчина, та басиліса відчула, що вона про все здогадується. Але їхати, полишивши дім на самих робів, було ризиковано. — Коли боїшся, щоб я не втекла, то візьми й мене з собою.
Та се теж не влаштовувало басилісу. Якщо б вона повезла дівчину за мури, ніхто не сказав би їй і слова, й син теж. Він би просто взяв осю вродливу еллінку й поклав увечері в своє ложе. Кіно ж хотіла зовсім іншого. Вона роздратовано сказала дівчині:
— Мій син повинен сам прийти сюди!
Герміона знизала плечима:
— Хіба ж не однаково? Я й там його не злякаюся.
Вони ніяк не розуміли одна одну, й Кіно почала дратуватись, але не мала права ні пояснити сій дурненькій дівчині свою думку, ні дочасно розсердити її — ще злякається та втече назад. І Кіно знехотя підвелась і подибала на заднє подвір'я. Коли людина нічим не ризикує, то нічого не зможе й здобути. Пообіцявши Гері Захисниці багату жертву, вона сіла на м'якій килим, і легенький двокіл заторохтів головною вулицею Мединою до Борейського пілону,[51] який височів удалині двома зубатими вежами.
Коли сторожа повідомила, що скіфська басиліса полишила Ольбію, на короткій нараді архонтів і стратеґів було вирішено негайно послати когось до оракула Деметри на той бік Лиману. Як найдосвідченішого в сій справі вирядили нового архонта-басилея Макроба, що мав обов'язком нести державний нагляд за релігійними відправами. Разом із ним викликався їхати Протаґор.
Святилище покровительки хліборобства з її оракулом розташувалось на пласкому мисі Гіпполая, де кінчався Бозький лиман і починавсь Великий лиман Бористена. До мису було стадіїв[52] двісті п'ятдесят, і тридесять пар веслярів-найманців, яким за добу платили по дві драхми сріблом, умилися в десятому поту, кваплячись, аби завидна повернутися додому.
Хором був викладений з ледь притесаного білого каменю, мав у брамі всього чотири колони й стояв просто над невисокою кручею. Внизу лінькувато плескотів широчезний Лиман, і протилежного берега не було видно. Жрець, уже досить підтоптаний дідок із мідним обручем на лисій голові, зарізав торішню незайману ягницю й сточив кров у ямку біля кам'яного вівтаря. Тоді прикопав кров землею й полив зверху білим і червленим вином, і новий архонт-басилей Макроб не міг би прискіпатися до жодного його руху. Але жрець дуже повільно здирав шкуру з жертовної тварини, поклавши на кам'яний вівтар, а тоді ще довше членував на частки. Протаґор нетерпляче позирав то на нього, то на сонце, яке хилилося до заходу, бо ще треба було вертатись домів.
— Скажи сьому жерцеві, хай лишить усе м'ясо в хоромі, — шепнув він архонтові-басилею. — Дуже довго дляється.
Та старий Макроб тільки засопів. Кожному було корисно скуштувати жертовної ягниці, й тут він не зважав навіть на те, що Протаґор може розсердитись.
Нарешті все скінчилось, передню лопатку та шмат ребрини, заґорнені в траву, дали робові, й той поніс ягнятину до судна. Протаґор же з архонтом піднялися на сходини святилища.
Архонт-басилей, побачивши в темному кутку хорому невиразну постать, мовив:
— Нас прислали сюди всі вільні громадяни Ольбії, щоби ми спитали в оракула Зевсової сестри, добросердої й плодючої Деметри, чи впускати нам до нашого міста скіфського басилевса Скіла.
Відповіді не було, й жрець, який допіру скінчив з білою ягницею й уже встиг помити руки, сказав їм:
— Підіть трохи погуляйте в березі, я гукну вас, коли треба буде.
А сонце сідало все нижче й нижче, й уже починав прокидатися легкокрилий Евр.[53] Але робити було нічого й архонт із Протаґором пішли в берег. І коли жрець махнув їм з кручі рукою й вони піднялися до хорому, низьке сонце вже заглядало всередину. В самій глибині нефа стояла ще не стара, але дуже неохайна жінка. Хтозна й відколи нечесане й густе, мов чорна хвиля, волосся падало на плечі й неприкриті груди безладними пасмами. Та найнеприємніше було дивитися не на се, а в позбавлені людської лагідности вічі піфії. Навіть Протаґорові, який спочатку знудьговано всміхався, по спині пробігли мурашки.
Піфія, дивлячись нестямними очима десь понад голови жертвофорів,[54] проказала повільно й чітко:
— Сокіл ширяє над яструбом, а яструб женеться за чайкою, а чайка ловить у морі кефаль! А що буде, коли сокіл стомиться й упаде в море? Кефаль, не займай сокола!!!
Сі останні слова піфія прокричала таким диким голосом, що старий архонт Макроб аж сахнувсь, а Протаґор, узявши себе в руки, ще довго дивився на розпатлану жону, яка вже більше не обзивалася й не ворушилась. Коли б її оголені перса збуджено не підіймались і не падали, можна було б подумати, що вона заснула, до того порожніми здавалися тепер її вічі.
Й уже далеко від мису, коли на допомогу веслярам підняли й чорне, просмолене вітрило, Протаґор сказав архонтові:
— А борода в неї не виросла.
Старий не зрозумів:
— У кого?
— В піфії, — відповів афінський елленотамій. Архонт Макроб нічого не втямив, і так вони й пливли мовчки до самого Гідропілону[55] Ольбії. Було вже далеко за північ, але сторожа не пускала їх упливти в город, поки прийшов начальник нічної варти, ніктепарх, і наказав опустити ланцюг.
І вже коли підіймалися нескінченними сходинами з Нижнього города до Верхнього, Протаґор пояснив архонтові:
— Перед лихоліттям у Брісеїди завжди виростала борода.
— Хто се? — спитав Макроб.
— Брісеїда? Жриця Афіни в галікарнаському хоромі.
— Ти хіба тамтешній?
— Ні, я з Абдер. Але мені про неї розповідав Геродот.
Архонт-басилей подумав, одсапуючись, тоді таки згадав:
— Се той, що того літа приїхав був з тобою?
— Він народився в Галікарнасі.
— Шалапут, — відповів архонт Макроб. — Я його бачив колись. Гіматій у нього — як в останнього жебрака.
Протаґор, не звернувши уваги на слова старого, закінчив свою думку:
— Се вже повторювалося тричі.
— Що?
— Борода.
До архонта тільки тепер дійшло, й він зрадів:
— А ти на неї дивився добре?
— Я там ніколи не бував.
— Та ні, на нашу піфію!
— Добре. Бороди не бачив.
— То й слава олімпійцям! Усе буде гаразд.
Вони рушили далі, й чотири роби мовчки пішли вслід за господарями. А Протаґор думав про те, що слово "гаразд" вони з сим дідом розуміють зовсім по-різному. Що для Ольбії гаразд, Афінам не завжди може пасувати, але він мовчки йшов і йшов угору, намагаючись бодай до завтра викинути сі думки з голови.
Над обід наступного дня в Ольбії знову знялася веремія. До Борейського пілону під'їхав басилісин двокіл, а за ним гарцювало на конях семеро вершників. Їх не хотіли впускати, але прийшов начальник залоги й наказав одчинити пілон. Рипнула кована міддю дубова брама, й прибульці в'їхали до міста. На чорногривому й чорнохвостому білому коні з червленим сідлом тепер виступав голобородий вусатий чорнявець, геть схожий на елліна, й усі знали, що то володар Великої Скіфії.
На Медині, захаращеній худобою та майном утікачів, зібралась уся Ольбія, бо ж обложені й вимучені люди з нетерпінням чекали сього дня, який мав або звільнити їх нарешті від постійного страху, або, принаймні, з'ясувати, що буде з ними надалі й що робитимуть варвари. Й Великий князь Соболь, якого вони звали басилевсом Скілом, видавався їм і страшним у своїй незворушній недбалості, й вельми кумедним, бо не носив ні бороди, ні довгого, на саму потилицю, волосся, й мав порость лише на верхній губі.
А Соболь і справді безтурботно всміхався, дивлячись на сих переляканих і недовірливих людей, які обсіли мури й дахи своїх будинків, наче мухи бджоляний стільник, видертий з дупла.
Трохи позаду Великого князя їхав велій болярин Сур із великим горинським паном Малком. Сур дивувався:
— Як се можна жити в такому бунищі?
Малкові доводилося бувати в Ольбії й раніш, але його вразило невіродайне скопище та бруд обложеного міста, й він розгублено кліпав очима на всі боки. Позад них, теж по двоє, їхало ще четверо боляр, а далі торохтів бруківкою двокіл скіфської цариці-матері. Пропускаючи сю незвичайну валку, люди негайно зливалися вслід за нею й тепер були схожі на бурхливу весняну річку, яка тягне на хвилях неповороткий пліт.
Там, де Медину перегороджувала майже суцільна стіна святилищ, за якими починалась аґора, Соболь напинив свого білого жеребця, не знаючи, куди далі їхати. Й хоч кожен ольбіополіт міг би напутити скіфського басилевса, та він дочекався матері й пропустив її наперед.
Кіно об'їхала священну площу з лівого боку, й коли знов опинилася на Медіні, погонич зіскочив з козел і почав грюкати кільцем у ворота мармурового пілону. Се був новий дім, нещодавно зведений для скіфського басилевса.
Позсідавши з коней, здивовані небаченою красою, вершники ввійшли до гладенького, візерунком вимощеного дворика, з чотирьох боків оточеного блискучими мармуровими колонами перістилю та багатьма дверима й віконцями світлиць. І ввесь той казковий блиск, і казкові кам'яні звірі з крильми геть ошелешили їх.
— Се все твоє, — сказала Кіно по-еллінському, підійшовши до сина ззаду.
В кожних дверях стояли роб або ж роба й з напруженою привітністю дивилися на свого нового волостелина. Всі вони були в коротких полотняних хітонах до колін і всі однаково коротко підстрижені, власне, острижені, як і належало еллінському робові.
Коли перше захоплення пройшло, Кіно повела прибулих до головного входу між мармуровими подобами ґрифонів та кентаврів і наказала робові-домажиричу подбати про гостей.
— Ходімо, — кивнула вона синові, й вони зайшли до просторого екуса.
Показавши, де йому сісти, Кіно підсунула до себе глибоку мідну мису з теплою водою й хотіла роззути сама й вимити йому ноги, як велів давній еллінський покон, але Соболь засміявся й не дав їй сього зробити.