У своєму корені цей народ живий і здоровий, але болюче і гостре питання, як собі помогти, як знайти доступ до вразливих і замкнених місць душі нашої людини, як і чим лікувати рани, — ось фундаментальне питання, що вимагає конкретної відповіді, яку нелегко знайти. Багато порад і пропозицій. Не йти туди масово, не виявляти своїх намірів демонстративно, не відрізняти себе від загального оточення. Національно нетерпимі хотіли б більшої акції для освідомлення мас, представники церкви воліли б швидку відбудову релігійного життя, а я особисто як колись, так і тепер волів би вирішувати ці справи не конче формально, апріорно і урядово, а більше по-людськи, без наперед визначених правил поведінки. Нести туди не так "свідомість", як "добре серце", яке породить і свідомість, бо природа нашої людини не зносить штивности і формалізму. Політичні, господарські, культурні і релігійні проблеми вирішувати не заздалегідь, і не тут, і не теоретично, а там і практично, виходячи з конкретних умов і потреб. Треба наперед виходити від самого себе, бути всебічно освідомленим .і зрозумілим самому в собі, діяти з почуттям такту і любови. І це дасть наслідки.
Наша дискусія триває досить довго, і цікаво, чи зможе дати вона якісь позитивні наслідки.
Пізно ввечорі нас з Оленою приділяють на мешкання. Десь досить далеко, на якійсь Я цій горі, на крутій вулиці гетьмана Тарнавського під числом 65, у невеликому новому будинку, у
мешканні з трьох кімнат і кухні, що належало колись якомусь польському офіцерові, а за часів "старшого брата" майорові НКВД пограничної сторожі. Хто і як роздобув це мешкання, ми, розуміється, не цікавилися, очевидно, це були "наші хлопці", що такими справами займалися, але мешкання, треба визнати, добре, гаразд обставлене, і застали ми там уже цілий гуртожиток, що складався з Ольжича, Рогача, Михалевича, Коваля і Русова. До цього додали ще й нас, а згодом і Штуля.
З отляду на те, що тут недавно перед нами жив майор НКВД з своєю жінкою і сином, як також на те, що цій родині, видно, пощастило вирватися лише з тілом і душею, ми застали ціле мешкання в ідеально совєтському стилі і дусі, а тим самим мали можливість зустрітися ще з однією ділянкою совєтської культури. На стінах, розуміється, чинно і важно висіли всі святі — Маркс, Сталін і Ленін, плюс Олександер Пушкін і кілька родинних фотографій. На етажерці, що правила за бібліотеку, ті самі святі, у дуже новеньких, не торкнутих оправах і кілька книжок модних совєтських авторів, як Шолохов, Леонов і Еренбурґ. У трьох великих повних шафах і одній совєтського походження величезній скрині повно всілякого майна — уніформ, одягів, жіночих і чоловічих, як також багато куснів матерії на одяги і взуття. Тут також ідеально зберіглися всі майорські документи, військові і цивільні ордени, всі родинні фотографії, все листування і навіть два нерозрізані листи від батька, селянина з Сибіру, в яких він плачевно благав вислати йому сала, бо "сказива-ют что там у западной всєво етава дастаточно" ...
Що особливо кидалося при цьому у вічі — це разюча різниця між речами східнього і західнього походження. Недоробленість, незграбність, брак форми і стилю у східніх і добротність, охайність і елегантність у західніх.
У цьому своєрідному оточенні і почався наш побут у Львові, при чому ми старанно зберігали весь його стиль, за винятком "відставки" за етажерку "Сталіна рідного", якого вигляд дуже вже ображав наше відчуття естетики. І не лише побут. Ми були з головою в роботі, переважно у місті, переважно на Академічній, переважно сходини і засідання." Було .справді чимало хвилюючого. Вже другого дня ми засідали у вц'д'лі колишнього совєтського консуляту часів небіжки Польщі" де тепер мав свою головну квартиру Оршан-Чемеринський з своїм прес-штабом. Темою засідання було обговорення складу редакції для майбутньої газети в Києві, бо ми хотіли прийти туди, як тоді казали, готові, як також нам інколи здавалося, що там мало залишиться потрібних для цієї роботи людей. У моєму записнику зберіглися зворушливі нотатки складу такої редакції, що його запропонував Ольжич: головний редактор — О. Ольжич, його заступник — У. Самчук (передовиці, репортажі). Літературний редактор — О.
Т елі га (рецензії, жіночі справи). Театральний редактор — Демо-Довгопільський. Редактор мистецтва — М. Михалевич. Літературний фейлетон — Которович. Спорт, фізичне виховання, молодь — Е. Лазор. Редакційний секретар — Сірко. Фото, фільм, радіо — О. Коваль. Адміністратор — Будзан. Головний коректор — Фростель Тамара. Технічний редактор — Сливка. Господар — О. Бойдуник. Львівська редакція — О. Штуль, Б. Нижанківський і Сахман. Як бачимо, не були у нас представлені політика і господарство, що мало доповнитися пізніше, можливо, на місці, відповідно до умов і обставин.
Мали засідання і з приводу радіо-висилання, і э приводу пропаганди. У інших місцях обговорювали справи адміністрації, поліції, ще в інших справи індустрії, фінансів. І десь там далі — справи військові.
Одним словом, ми готувалися. Тим більше, що в цей час верхівка бандерівців за їх ЗО червня була майже виарештована, ще тим більше, що вони цікавилися переважно справами війська, пропаганди, поліції як основних елементів влади, на культурну роботу дивилися крізь пальці і, здасться, не мали навіть для цього відповідних кадрів.
Але це не значило, що вони також ".не готувалися" і не збиралися "на схід". Можливо, навіть більше, ніж ми. їх домівка у будові "Дністра" на Руській вулиці роєм-роїлася від молоді, яку спішно окремими групами виряджали у різні східні області. Спостерігати, що ми не разом, було подвійно шкода. їм так бракувало саме нас, а нам їх. Ми так чудово взаємно себе доповнювали б, але ... Гай-гай! Шкода й мови.
Львів у цей бентежний час був мішаниною колишньої Польщі, недавньої совєтчини, нашої революції і німецької окупації. На будовах красувалися наші тризуби і прапори, але крамниці все ще говорили мовою "главхарчпромів" на горі і мовою Міц-кєвіча внизу. Зате виходили українські газети, говорило українське радіо, діяв український театр, появилися темно-сині уніформи поліцаїв у мазепинках з тризубами... І, розуміється, багато сірих уніформ райху і багато їх машин.
А взагалі Львів був для мене як письменника хрищеним батьком. Я познайомився з ним ще на зорі моєї юности, але це було здалека. Зблизька побачив його вперше 1926 року, коли мені було двадцять один рік. Військова поборова комісія послала мене сюди на лікарську екзамінацію, яка дала мені категорію А і зарядила до війська. Це було під осінь. Я був типовим волинським селюком і ігровінігДялом. Велике місто з трамваями і високими будовами було для мене мрією. Львів же, у якому виходив "Громадський голос", "Діло", "Новий час", де була "Просвіта", "Наукове Товариство ім. Шевченка" і "Дністер", був для мене Меккою. І от одного сірого передосіннього ранку, невиспаний і зім'ятий, з клуночком харчів, що його налагодила мені мати, я вийшов десь ще на Підзамчу з потягу і помандрував пішки безконечними вулицями і вуличками, старанно оглядаючи їх з низу до верху, як якесь чудо. Я прямував до центру міста, де була наша чудова, дорога "Просвіта", яку я знав, любив і шанував, бо вона несла в наше село справді просвіту; пригадував її голову, великого бу-дителя простого народу, незабутнього Михайла Галущинського, який приїжджав до< нашого закинутого маленького Крем'янця і там цілими годинами, терпляче, спокійно і переконливо оповідав нам про те, як треба нести просвіту у село, під селянську стріху, до душі і розуму нашої людини. Тепер я хотів бачити зблизька "Просвіту", її центр, її душу. Я хотів би бачити і її голову Михайла Галущинського, але на таке ще не мав відваги. Я лише, дійшовши до ринку і побачивши ту стару, з якимись барокко-вими чи ренесансовими оздобами будову на розі Ринку і Руської вулиці, довго стояв перед нею, дивився на неї і не міг надивитися. Потім відважився зайти до її середини, вийшов вузькими старовинними сходами до першого поверху, де мене зустрів якийсь молодий добродій і запитав, чого я тут шукаю. Я сказав, що приїхав з Волині, що хочу лише бачити, як виглядає наша "Просвіта". Молодий добродій на це посміхнувся і повів мене по різних поверхах і кімнатах, старанно мені все показав і навіть дав мені кілька брошурок про "Просвіту", які я шанобливо і довго зберігав у моїй маленькій книгозбірні.
Потім я пішов на лікарську комісію, не пам'ятаю вже на якій це було вулиці, пробув там пару годин, де мене уважно оглянули, особливо моє вухо, яке було головною причиною цієї моєї поїздки, і коли дістав те моє "А", я був одночасно і радий і засмучений. Радий, що моє здоров'я було добре, і засмучений, що мені все таки не доведеться уникнути війська, якого я так хотів уникнути. Але це не довго мене турбувало. Я був у Львові. До вечірнього потягу ще багато часу, а тому я знову пішов вулицями у напрямку центру. На цей раз я хотів бачити зблизька вулицю Руську, яку знайшов, пройшов нею здовж, побачив будинок "Дністра", дійшов до вулиці Підвалля, а потім через невеликий сквер дійшов до вулиці Чарнецького і побачив великий триповерховий жовтий будинок Наукового Товариства. При тому я весь час не забував, що по цих самих вулицях ходили Іван Франко, Михайло Грушевський і всі ті, що були з ними. Для мене дорогі були не тільки вони самі, але й той порох вулиці, якого торкалися підошви їх взуття. Я довго дивився на жовту будову, не мав відваги зайти до її середини, а після того захотів піти і вклонитися могилі Івана Франка. Але як туди дійти? Місто було для мене, як джунґлі, у наших лісах я легше знаходив дорогу, ніж тут, будинки заставляли будинки і заступали обрій і дорогу. Я знав, що це десь там далі, на Личаківському цвинтарі, а тому почав на всі боки без перерви питатися, де це може бути. Мене направляли просто, праворуч, ліворуч, але це лишень запаморочувало. По певному часі я таки виборхався на саму Ли-чаківську — широку, просту з різноманітними будовами вулицю, по якій сюди й туди бадьоро бігали червоні трамваї, яких я, з огляду на мої дуже скромні фінанси, не відважувався використати. Але я мав справді молоді, міцні, вправні ноги, і вони надолужували інші мої неспроможності.