Микола Іванович багато розповідав про саму Аліну Леонтіївну, про її дівчаток, що йому дуже сподобались, особливо менша, рожева з синьо-зеленими очима, Соня. Ще зовсім дитина, мале, вона була сміливіша і одвертіша од своєї старшої сестри Юлі. З захопленням говорив Костомаров про цю задерикувату, веселу дівчинку.
Казав Микола Іванович і про те, що він пропонував Аліні одружитись, та що вона рішуче відмовлялась, посилаючись на свою хворість.
Костомаров питав ради у Мордовця.
— Я не гублю сподіванки, — казав він, — що коли Алінине здоров'я покращає, вона згодиться на шлюб.
Та Данило Лукич був рішуче проти цього надто пізнього шлюбу (57 плюс 43 рівно століттю). Він посилався на незручність: вводити нову господиню в дім, де завжди панувала стара мати, й говорив про ніякове становище, що утвориться в Костомарових і викличе багато прикрих непорозумінь. Він рішуче ставав на бік Тетяни Петрівни.
Уявляючи собі Костомарова в ролі "молодого", Мордовець сміявся. Він жорстоко нападав на претендента в "молоді", з його "звичками" — наслідками років сидячого життя та хворобливости... Він знущався з його "дудочок", що без них він не міг обійтись у певних, потрібних випадках. Він малював йому "опочивальню молодих" у таких фарбах, що Микола Іванович качався зо сміху.
— Ану, ну, розкажіть, який я буду молодий. З дудочкою?
Микола Іванович бігав, зігнувшись, по кабінету, хіхікав і робив "чуфізи", йому одному властиві гримаси. Ці жанрові сценки були варті пензля Маковського.
Отже, вирішено було — не одружуватись, доживати свій вік "козаком-бурлакою".
Лежить козак під вербою, На купині головою, Не думає, не гадає, — Стрепенувся та й полинув, — Тільки вітер чубом має...
Тієї зими Костомаров працював над своєю "Русской историей в жизнеописаниях". Зір Миколи Івановича все слабшав і слабшав, але іноді очам його кращало й він міг читати й писати сам. На весну року 1874 в нього було виготувано вже 4 випуски його "Истории", а в квітні місяці він поїхав на Полтавщину до Аліни.
Микола Іванович зійшов на станції Ніжин.
Дарма що був квітень і було тепло, Костомаров був одягнений у зимове пальто й величезні калоші-"човни". Калоші Миколи Івановича були такі великі, що він не ходив, а, не підіймаючи ніг, совав ногами, сунувся.
Носію, що тяг за ним речі, він, турбуючись, нагадував:
— Тут, голубчику, повинні бути за мною коні з Дідівців. Так ти, того, погукай. А я тим часом піду до залі чайку попити.
І він, покрехтуючи й підтюпцем бігши, поспішав пероном, неуважний і розкидливий, як завжди, не помічаючи нікого навколо себе.
Він почув:
— Старий, милий друг!
Аліна стояла перед Миколою Івановичем і тягла його за рукав.
Микола Іванович здивувався і зрадів з такої несподіванки. Цілуючи Алінину руку, він сказав:
— Яким побитом? Як це ти наважилась виїхати назустріч?
— Тебе скоріше побачити!
Микола Іванович стискав їй руку, гладив, цілував; вдивлявся їй в вічі. Радів. Очі й обличчя в Аліни сміялися, світилися.
Квітень завжди є квітень: квітневу зустріч завжди осяяно теплим соняшним сяйвом, овіяно запашним весняним вітерцем.
У тому, що Аліна приїхала зустріти його на станції, він бачив доказ, що здоров'я її покращало. Йому було приємно бачити її; його зворушило, що вона дорожить часом бути вкупі з ним, що вона захтіла їхати з ним удвох в цей день, який він мав провести в дорозі сам.
Од Ніжина через Прилуки до Дідовець 70 верстов.
їхали великим поштовим шляхом. Весняний ранок був теплий, запашний і соняшний. Повітря було дивовижне. На блакитному небі купчилися великі білосніжні хмари й між ними мліла яскрава синява.
Дорога від Ніжина до Прилук, а звідтіля до Дідовець не являє з себе нічого особливого, але весна з її животворним впливом, з її безтурботно-радісними співами жайворонків, з її свіжістю, прозорістю й тишею, викликала в Миколи Івановича радісний настрій. Він весело вітався з стрічними селянами, з захопленням дивився, як на тлі блакитного неба викреслювалися силюети волів, плуга й погоничів. Засипав Аліну десятками питань про сільське життя, сучасні народні звичаї, селянські настрої, землю, добробут. Усе йому казалось новим і цікавим.
М'який вітерець, що дув з полів і приносив з собою пахощі вогкої землі, обвівав обличчя. Аліні було дуже важко упевнити Миколу Івановича одягнути шапку, не скидати її й не розстьобуватись. Було видко, як на полях над зеленою озиминою парує. Віяв вітерець, торкався обличчя, рук, линули легкі хмарки, й по зелених полях проходили від них тіні.
Було радісно й млосно...
Під вечір приїхали в Дідівці. Микола Іванович ввійшов у будинок, побачив одчинені на терасу двері й, не скидаючи пальта, пройшовши на терасу, спинився в захопленні перед чудесним краєвидом, що одкрився перед ним.
Тераса підносилася над великою квітковою клюмбою, далі по схилі саду йшла смуга низьких плодових дерев та кущів, що ледве зеленіли свіжим прозорим листям і прикривала тількищо зорану тютюнову ділянку, а за нею купа селянських хат коло гір, перерізаних де-не-де ярами. На схилах зеленіли гаї, а на верхів'ях викреслювались на блакиті обрію крила вітряків.
Співали солов'ї, і на їхні співи відгукувалася піснями селянська молодь, що на "вулиці" справляла весняне свято.
Захоплення Миколи Івановича не можна описати.
Сльози блищали в нього на очах, і після довгого мовчання він сказав:
— Господи! Майже тридцять років я не відчував такої насолоди, що її маю тепер, та ще в Аліни.
Після вечірнього чаю Микола Іванович знов вийшов на терасу й милувався з зоряного неба, знов захоплювався співами селянської молоді й так, поки не треба було вже йти спати.
Коли Аліна прийшла на терасу, щоб попрощатись з ним на ніч, вона помітила, що він стоїть в німому мовчанні, заглиблений у себе.
Цілий місяць прогостював Микола Іванович у Дідівцях. Святкова урочистість весняної природи справляла на нього велике вражіння. Якось трохи пізніш Костомаров у листі до Мордовця описував Дідівці.
Тут так гарно, так чудесно, що мимоволі пожалкуєш тільки про одне: бракує Вас, щоб поділитися вражіннями, які викликає святкова урочистість весняної
сільської природи. Травень: сад увесь у зелені й квіті, величезні купи квіткового снігу вбирають вишні, яблуні, груші й терен. У повітрі животворна теплінь, новколо хором співають солов'ї, кують зозулі, кричить іволга, співають дівчата, кумкають жаби, весняне свято в повному розквіті.
Und Freud und Warm Aus jeder Brust: О Erd, о Sonn, О Gluck, о Lust...
[І радість, і тепло З кожних грудей: О земле, о сонце, О щастя, о втіхо!]
Якось пізніше запрошуючи його
Аліна писала в листі до Мордовця, приїхати до Дідовець: "Дідівці — затишний куточок, невибагливий, та куди не подивись, щось вабить Вас до себе — це не особисто моя тільки думка, а виривається це в кожного, хто сюди зазирне".
У своїй "Автобіографії" Костомаров так згадує за це перебування в Дідівцях:
Fl прогостював три тижні в сільці Дідівцях (Прилуцького повіту), користуючись з усіх принад весняної української природи. Тут, уперше за життя, я мав нагоду побувати на селянському весіллі, що дуже мене цікавило як нове й надзвичайне видовисько. Обертаючись довго серед народу за молодих років, я ніколи не натрапляв на випадок, щоб побачити найживішу врочистість народніх розваг і знав весільну поезію тільки з друкованих та по різних місцях записаних пісень.
У Миколи Івановича й Аліни було про що балакати після 26 років розлуки. Та найчастіше торкалися причини, що довела їх свого часу до розриву. Ніколи ніяка людина не візьме провини на себе. Обвинувачуючи інших, вона виправдуватиме себе. Так і Микола Іванович. Тепер, коли після всього минуло чверть століття, коли багато стерлося з пам'яті, коли одне забулося, а інше уявлялося в зовсім іншому світлі, він ладен був у всьому обвинувачувати Анелю Устинівну, Алінину матір.
— Я, — казав Костомаров Аліні, — дуже задоволений, що матушка твоя, як ти кажеш, не приїде сюди цього літа. Я не почуваю ворожости до неї, та не можу відповідати за себе — і хто знає, що сталося б зі мною, коли б я з нею стрівся. Коли б вона була привезла тебе до мене свого часу на заслання в Саратов, як я прохав її про це, відбувши річне ув'язнення в Петропавлівській фортеці, вона мала б мене за найкращого свого друга до кінця днів моїх. Та вона не тільки не зробила цього, не тільки загаялась з відповіддю на мій лист, в якому я послав банковий білет на суму, потрібну для вашої подорожі, а ще й, повертаючи мені ці гроші, ображала мене й матір мою, докоряючи за мужицьке її походження.
— Потім, — казав далі Костомаров, — чи можу я забути про своє загублене щасливе родинне життя? Дарувати можна й треба! З роками я зрозумів, що мати твоя справжня гоноровита донька Речі Посполитої і вона не могла помиритися з думкою віддати дочку за людину, за походження якої вона не знала нічого, а згодом довідалась, що воно "низьке й ганебне", як вона висловлювалась у листах до мене.
— Так! Я простивїй загублене щастя, але забути за це не можна — і здається мені, що я маю право просити тебе не примушувати мене зустрічатись з Анелею Устинівною.
Микола Іванович говорив це з таким хвилюванням, що Аліна почала його заспокоювати обіцянкою не нав'язувати йому того, що для нього надто прикро.
Та коли було почато мову, Аліна лагідно й обережно дала зрозуміти Костомарову, що він і сам був трохи нетактовний і, мовити, непередбачливий.
Вважаючи на світогляд господині, йому ще в Одесі слід було попередити її, що він — людина науки, ад'юнкт-професор університету, колезький асесор і дворянин тільки через свій чин. Просивши у пані Крагельської згоди на його шлюб з Аліною, він повинен був повторити те саме й навіть додавши подробиці про своє походження. Тоді абож вона відмовила б такому "худородному жениху", абож, коли б згодилась на шлюб, то навіть і після арешту та заслання, не мала б підстав сперечатися з дочкою і листуватись з нареченим про низьке його походження.
— До цього, — казала Аліна, — були ще пункти обвинувачень: те, що ми нічого не знали про твою політичну діяльність, яка загрожувала твоїй кар'єрі й майбутньому твоєї родини. Одкрились і твої хвороби й неспокійна вдача твоя і твоєї матушки. Одне слово, для розладу між моєю матір'ю і твоєю родиною було досить підстав.