Навіть тепер вона все ж таки пам'ятала дещо з шкільної науки. Після деяких роздумувань, я зрозумів, що вона говорила про "найбільшого поета сучасности Маяковського", за аналогією згуків змішавши його з Котовським.
Я подякував їй. Я повернувся на своє місце трохи зворушений.
Я сидів далі. Я позіxав.
Саме таким, як я позіхаю, мене намалював мистець Микола Штуль, що в своїй особі репрезентував на цій Нараді місцеву "Асоціяцію революційних мистців".
Малюнок йому вдався, і я випрохав його, щоб показати Ларисі.
Вона багато сміялась і сказала:
— Дуже схоже. Саме такий ви є!
Вона відібрала рисунок од мене й залишила його собі на згадку, поставивши мене в ніякове становище перед мистцем, якому я присягався повернути ескіз.
...Промови тривали. Я позіxав. Росла купа попелу. Росла нудьга. Я відчував, що ще трохи й я не витримаю.
І тоді я втік. Я втік ганебно, не звертаючи ні на кого уваги, хоч Арсен Петрович підвівся в своєму президіяльному кріслі, хоч в залі пронеслося "Затримайте", хоч я зачепив стільця, з кимсь зіткнувся, когось одсунув по дорозі вбік, і промовець на якусь хвилину урвав свою промову й на мене з усіх сторін гукали:
— Ростиславе Михайловичу! Куди ж це ви?.. Ростиславе Ми...
На жаль, я не володію талантом, як це вміють інші — зникати непомітно.
Ентузіястичний Ґуля встиг піймати мене в вестибюлі музею в останню хвилину, коли я вже вийшов на ґанок. Він намагався затримати мене й переконати, щоб я повернувся. Він схопив мене за рукав, але я вирвався від нього, пробелькотів щось невиразне, навіть для мене самого незрозуміле й зник.
Я йшов в зелених сутінках якоїсь незнаної мені вулички. Я дихав свіжим повітрям на повні груди. Я врятував себе!.. Яке блаженство не сидіти на жадних зборах.
Ми прагнемо завжди якихось певних благ і не цінимо щастя, яке народжується, коли ми позбавлені якоїсь прикрости.
XXXIII
3 Ларисою по телефону ми домовилися зустрітися по обіді, в другій половині дня в Потьомкінському саду. Вона спитала, чи я знаю де це?
Я обурився. Не знати Потьомкінського саду, цього занедбаного, зарослого кущами жовтої акації спаленого літньою спекою ідилічного саду?..
Але я його не знайшов. Я не знайшов його на тому місці, де він колись був.
Від давнього старого саду не лишилося тут нічого, окрім оголених схилів гори над рікою. Його вирубали люди в перші безвладні й бездомні роки революції. Влади змінювалися тоді кілька разів протягом тижня. Влади з'являлися й зникали, як карти на зеленому сукні стола при газардовій грі, коли в гарячці безсонних ночей людина вже втратила все, вже не має нічого й єдиною ставкою для дальшої гри "ва-банк" у неї лишилося саме життя.
Заткнувши сокиру за пояс підперезаного пальта, — тоді всі, однаково чоловіки й жінки, ходили підперезані, — надриваючись, стомлені люди тягли за собою на саночках зрубаний стовбур акації. В хаті, опалюваній бляшаною буржуйкою, на сковородці, розпеченій до червоного, смажили на олеонафті млинці з кукурудзяного борошна. Олеонафта, мастило для машин, заступала тоді людям товщ. У виснажених голодом людей хитались зуби. Кровоточили ясна.
Колишній Потьомкінський сад був губерніяльною ідилією. На горбкавих схилах тяглися ярки, розмиті літніми грозовими зливами. Шар куряви вкривав стежки, протоптані між бур'яном. Під обдертими, з обломаним гіллям кущами жовтої акації дрімали кури службовців палацового будинку. Вітер тріпав розвішані на мотузках між деревами синяві, важкі од вологости, щойно випрані простирала. На місцях, де треба було відтворити в уяві можливість ґазону або клюмби, росли дрібні круглолисті низькі калачики й великі пишні сірозелені лопухи. Природа кинена була напризволяще. Жадних декоративних прикрас. Жадних намагань щось змінити або приборкати.
Це все зникло. Потьомкінський сад перестав існувати. Новий сад мав зовсім інший вигляд. Молоді дерева підпорядковані були реґляменту піском посипаних доріжок. Ґазони й клюмби були спеціяльними написами заборонені для дітей, псів і п'яних. Усталений ранжир бордюрів замикав їх простір. Уніфікований стандарт квітів прикрашав кола й зірки клюмб.
Квіти перестали бути тим, чим вони були досі: квітами. На них складали акти. Їх реєстрували, заносили в бухгальтерські книги Тресту зелених насаджень, проводили по вхідних і вихідних книгах, акти підшивали до справ. Справи стояли на полицях шаф в канцеляріях установ.
На клюмбах квіти справляли враження помальованих на дикті. Кепка Ілліча й біблійна борода Маркса, викладені з битої цегли, перепаленого вугілля й повапнених кам'янців, повторювалися з убивчою одноманітністю. Од входу до берега я нарахував п'ять кепок і вісім борід. Розміри свідчили про прагнення до ґрандіозности, матеріял, використаний для цих садових декоративних мотивів, про режим суворої ощадности. Варіювався матеріял, приміром, тло було біле, кепка викладена була з цегли, або ж навпаки, при білій кепці було червоноцегельне тло.
3 дикту, піску, коксу, крейди, битої цегли, рахітичних дерев і реєстрованих квітів на березі Дніпра був споруджений "Парк культури й відпочинку", плід бухгальтерської ретельности, трестівських директив і обіжникового формалізму.
Тільки Дніпро й небо були ті самі: величні й безкраї.
Замість шматків синього ситцю, ощадно покраяного в місті щілинами кам'яних вулиць на вузькі смуги, тут в безмежності простору простяглося незаймане незмінне небо. В літургічному спокої нечутно пливли вгорі по небу одна за одною неквапливим ланцюгом хмарки.
Щодо мене особисто, то я людина міста! Я не знаю жадної назви дерева або рослини чи птаха. Це не мій фах. Знати їх це професія ботаніка, дендролога, міколога. Я не люблю природи, якою вона є. Вона діє прикро мені на нерви. Я витримую природу виключно тоді, коли її пристосовано вже для людських вигід. Краєвид повинен розкриватись з тераси ресторану. Природа повинна бути подана при столикові кав'ярні: добра кава, тістечка й довкола кольоровані тканини далечини. Асфальтовані пішоходи в цілинному лісі. Заплачений вхідний збір і поруччя, на які можна спиратися, зазираючи в безодню. Природа повинна бути комфортабельною.
На жаль, я не найшов у саду жадної кав'ярні або навіть буфету з парою бляшаних стільців і столиків під деревом, щоб мати змогу замовити собі стопку на сто грам і порцію краківської ковбаси на двісті грам.
Довелося задовольнитися дерев'яним майданчиком над кручею, продовгастою терасою, призначеною, можливо, для танців, можливо, для концертів.
XXXIV
Я сів обличчям до ріки так, щоб соняшні промені падали прямо на мене.
Весняне сонце. Запах вологої землі. Вітер, що дме з ріки. Буденний день. Порожнеча. Самота.
Люди нашого покоління вже не бояться сонця. Ми не носимо головних убрань і не шукаємо в спеку холодка. В соняшний день ми не переходимо на сутінкову сторону вулиці, де холодок від кам'яниць ліг на розпечений брук.
Наші батьки уникали сонця, ми, навпаки, шукаємо його. Так довільно змінюються у людей уявлення про добро й зло, про корисність і шкоду, про бажане й небажане.
Чудесний краєвид, і так прикро, що тут бракує кави або принаймні стопки горілки, з чого б я теж охоче задовольнився. Ліворуч за балками, що перерізають берег, і ґранітом скель, що мене відразу наводять на думку про фйорди, Скандінавію й Линника,— починається місто. Зір пробігає оболонню вздовж ріки й досягає обрію.
Міст, зчеплений з кількох дужок, залізним мереживним коробком перекинений з берега на берег, звис у простороні, ніби залізна рейка, яку навмисно поклали, щоб аматори могли при нагоді виміряти точність свого уявлення про відстань.
Примруживши очі, крізь блакитну запону повітря я дивився на далеке золото потойбічного берега. Передо мною в усій могутності постає блакить Дніпра. Годі думати про турботи засідань, про хаотичну метушню безладних буднів. 3 споглядання неба, ріки, тиші в мене народжувалося почуття визволення, спокою й ясної, нічим не стурбованої радости.
Я цілком поринаю в споглядання глибокого сяйва, що ним у величній ясності виблискує Дніпро. Поволі усе, що не є цією синявою, зникає. В мені й довкола мене не лишається нічого, окрім враження від барви, сприйнятої в усій її суцільній і простій чистоті. Ніби якась коштовна рідина, барвисте світло впивається в мене. Так виникає переживання абстрактного замкненого в собі кольору. Барва, сама тільки барва, ізольована від усього, що не є нею.
Та поволі це почуття барви зникає, блідне кольор, зосереджене в собі почуття розпорошується. Я прокидаюсь від свого півзабуття.
...Вона прийшла сьогодні в сад простесенькою дівчинкою з ясним волоссям, підібраним червоною хустиною, в убранні, яке не складалося більше ніж з трьох приналежностей туалети. Поза сумнівом вона прийшла б і в звичайних балетках, білих з синьою габою по краю, якби високі закаблуки черевик не складали, зрештою, невід'ємної частини її особи.
— Я чудесно виспалася! — каже вона, — Я почуваю себе, немов новонароджене бебі або шістнадцятилітній підліток! Що б ви не казали, мій друже, але любов завжди оновлює жінку!
Любов!?. Вона каже про любов? Я прикушую боляче губу. 3 мене завжди був скептик. Чи вона говорить про справжнє почуття, чи тільки бавиться й дражнить мене? Я дивлюсь на неї, на її вузьке рожевосмугляве обличчя, на синяву її очей. Коли б я знав!..
Вона говорить про любов, і в мені прокидається гірке почуття ревности.
Кожна гра має свої правила. Гра в любов, як і гра в лявн-теніс. М'яч кинено, я мушу його відбити. 3 легким жартом я відповідаю:
— О, так! Любов оновлює жінку. Але не тільки любов. Ваша формула не зовсім повна. Я додав би: любов і вбрання.
Вона зводить вгору свої густі вії, позбавлені сьогодні жадної екстраваґантности. Вона ще не знає, як вона повинна поставитися до сказаного. Але я продовжую:
— Кожна зустріч з вами приносить мені вас такою, якою я ще вас не знав.
Вона відповідає в тон, але трохи сухо:
—Ви маєте рацію, в мене чималий вибір суконь!.. Як і кожна жінка, більше над усе я люблю театр для себе! Але що саме ви пропонуєте вибрати сьогодні?
— Мені здається, — кажу я, — в нас не дуже великий вибір: човен абож пісок на цьому березі.