От взяти джмеля. Ну, яка радість джмеля драти? Беззахисна істота. Гуде, дзижчить, а щоб укусити — не догадається, хіба сам його в руку хапнеш або ногою наступиш. А оса, то річ інша. Якщо джмеля можна прирівняти до тупого кухонного ножа, то оса — це бритва, може, ще гостріша за ту бритву, котру щедрий Тимофій подарував малому Володьці стругати олівці й пальці.
В біографії Пилипа й Хоми було чимало випадків, коли найлютішими їх супротивниками виступали степові оси, тонкі, довгі, посередині перетягнені незримою ниточкою, з чорненькими обручиками впоперек тільця. Такі оси, коли їх роздратувати, можуть кого завгодно і куди завгодно загнати. Вони розумні, обачні, і завжди насторожі. Осячі солдати, озброєні страшними жалами, пильно стережуть свій пергаментний замок і щомиті готові схрестити шпаги з яким завгодно супротивником. Ще й командири у ос завжди завзяті.
У замку, який зібралися атакувати хлопці, начальником сторожі був досвідчений воїн. Жало в нього було на цілий міліметр довше, ніж у рядових солдатів. Звали його Ассурбанапалом. Він сидів на башті, спорудженій на вершку тернини. І от погляд його упав на хлопців — на Пилипа й Хому, що з’явилися під горою. Миті вистачило, щоб розібратися, з ким доведеться мати справу, і він забив тривогу: "Приготуватися! Шаблі наголо. Подам знак — і всі, як вихор, в атаку!" Охоронці замку приготувалися, хоч зовні й здавалося, що вони дрімали, як і раніше.
Оглянувши позиції, Пилип сказав приятелеві:
— Трудно їх взяти: бачиш, на башті вже приготувалися. Та здоровенні які!
— Хай вони зверху стережуть,— відповів Хома,— а ми їх знизу візьмемо.
Ос не деруть. Їх палять. Навертять на тичину сухої трави, запалять і підсунуть до гнізда.
І цього разу хлопці пішли второваною дорогою. Вирізали тичку, навертіли на її край сухої трави. Отож почали активно готуватися до бою.
Місцевість сприяла осам, а не хлопцям. Кущ терну так переплутала дика вика, що залізти в нього не було ніякої змоги. Зваживши на це, Пилип сказав:
— Ми зв’яжемо дві лозини, сховаємося в траві і звідти атакуємо.
— От здорово! — з ентузіазмом погодився Хома.— Ми їх так підкуримо, що тільки дим піде!
Але й супротивник по дрімав. Ассурбанапал стояв насторожі і, як тільки помітив підозріле хиляння трави під горою, так і ринув туди. Перше, що він піймав своїм гострим зором, був Пилипів лоб і під ним двоє очей. Ассурбанапал вважався спеціалістом по атаках на перенісся. З швидкістю стріли він кидався на ворога, заганяв йому своє ратище межи очі, повертав там його тричі і блискавично зникав, даючи змогу супротивникові подивитися, що з цього буде.
Так він вчинив і тепер. Перше, ніж Пилип утямив, що сталося, Ассурбанапал зробив своє діло.
Інші солдати охорони в цей час закружляли над Хомою і набачили його ноги. Коли б Хома лежав спокійно, на них ніхто не звернув би уваги. Але ж він хвилювався, переживав та ще й силкувався підсобити Пилипові просунути під гніздо запалений віхоть. Ну, й засовав ногами. Три воїни одразу пішли в атаку. Це сталося саме в той момент, коли Ассурбанапал розправлявся з Пилиповим переніссям. Ось чому стривожене й налякане "ой!" вихопилося одночасно з двох хлоп’ячих горлянок. Тичка з віхтем випала з рук. Пилип в один момент сховав голову в кущ трави; Хома в той самий момент підібгав свої ноги.
Пізно, хлопці, пізно! Осячі розвідники боєм зробили своє діло і тепер, задоволені перемогою, поверталися на свої сторожові місця.
Хлопці лежали й тихенько ойкали. У одного пекло між очима, в другого — палали вогнем ноги. Обоє жахалися нового нападу, а тим часом треба було ще й за повітрям стежити, щоб рятуватися від нової атаки.
— От чортові оси,— стогнав Пилип,— хто ж знав, що вони такі скажені!
— Або ми їх чіпали,— жалісно вторував Хома.— Ми ж тільки так хотіли, а вони, бач, зразу кусатися. А тепер як далі в мандрівку йти, коли вкусила в самісіньку п’яту?!
— А мене межи очі,— ще жалібнішим голосом, ніж Хома, протяг Пилип. І враз скрикнув: — Ой Хомо, я вже нічого не бачу! Очі позапухали!
— Обоє? — спитав Хома тривожно.
— Обоє...— Пилип сильно потяг носом, голос його став кволеньким, хрипкуватим.— Що ж я тепер буду робити?
Інших хлопців ця обставина сильно занепокоїла б. Але не такі були Пилип і Хома. Хома тільки хвилину роздумував, а потім майже радо вигукнув:
— А ти їх руками роздирай. Так і йтимеш! Хай тільки оси заспокояться, ми й рушимо.— Про свої ноги Хома забув; щось схоже на радість війнуло на серце й Пилипові. Оце історія! Йти й пальцями роздирати очі, щоб побачити дорогу! Та такого ніколи ні з одним хлопцем ще не траплялося. Коли ця думка загніздилася у Пилипа в голові, він одразу про біль забув. І все підганяв Хому:
— А поглянь, чи вони вже заспокоїлися? Бо я з усієї сили роздираю очі, а все ж як слід роздивитися не можу.
— Та вже заспокоїлися,— відповів нарешті Хома,— Готуйся рушати.
Перший Хомин крок був нещасливий. Він, забув про свою п’яту і враз підскочив, засичавши, мов на їжака сів:
— Ой!
Пилипові теж спочатку гірко довелося — адже треба було і очі роздирати, і на землю дивитися. Але нічого, призвичаївся. Надавить пальцем на шкіру під оком, притисне її до вилиці і потягне навскоси. Тоді пухлина трохи підійметься вгору, утвориться щілина; в оту щілину Пилип і позирає на світ білий. От цікаво! Ніхто з хлопців не вдавався до такого способу спостереження, тільки Пилип. Це розумів і Хома, бо раз у раз заздро позирав на приятеля і цікавився:
— І все добре видно?
— Ох і добре!
Хома за звичкою хотів сказати: "Дай і я гляну хоч. трошечки", але вчасно спохватився, і ці слова зосталися не висловленими. Але він сам теж являв собою досить мальовничу картину, бо йти доводилося лівою ногою на пальцях, а правою на п’яті.
Табір експедиції був розбитий під сосною.
Куприк, зиркнувши на мальовничу групу, занімів на хвилину, потім скрикнув, безмежно здивований:
— Що ж ото воно таке?! Чи це ти, Пилипе, чи це не ти, Пилипе?
— Це я,— пролунала бадьора відповідь.
— А ти, Хомо, чого так чудно йдеш — однією ногою на п’яту спираєшся, другою на пальці?
— Е,— сказав Хома.— Це нам з Пилипом така притичина сталася. Ос драли.
— А-а-а!.— протяг Куприк і більше нічого не сказав.
Пилип домалював картину:
— А чого вони на тернику примостилися? І пройти нікуди не можна...
Коли всі насміялися і поприкладали хлопцям до укусів холодні компреси, Люся підійшла до Пилипа і, дивлячись на його набрякле обличчя, де й щілинок для очей не було, тихо спитала:
— Пилипе, тобі дуже болить?
Пилип упізнав Люсин голос. Цей голос підняв цілий вихор почуттів у його грудях. І він радо сказав:
— Люсю, це ти? — І жваво додав;— Питаєш, чи болить? Авжеж. Бо це ж не джміль покусав, а оса. Тільки тепер переболіло вже. У нас дома оси кусючі, а тут ще клятіші. Це, мабуть, того, що тут уже починається Український кристалічний щит. В Новопшеничному ґрунт землистий. Як затупиться в оси жало, де ти його нагостриш? Об пісок? А тут клопіт короткий: підлетить до кам’яного лоба, раз сюди черкне, раз туди, і вже як бритва!
Люсі було жаль Пилипа. Вона не розуміла, як при такій пухлині йому не болить; та мало цього! Він неначе пишається тим, що покусав його не джміль, а поліська оса та ще в пункті, де з землі виступають лоби Кристалічного щита. І Люся подумала (від цієї думки стало їй якось затишно): "Пилип, звичайно, жабоїд, грубіян, харцизяка, але ж не боїться нічого!"
Дівчинка приязно подивилася на Пилипа. Пилип, звичайно, цього погляду не зміг перехопити. Він думав своє і те, що надумав, уклав у такі слова:
— А завтра, коли підемо далі, то яку скажеш квітку, ту й викопаю для гербарію...
Поки Люся розмовляла з Пилипом, Оля морочилася з Хоминими ногами — переміняла компреси — і стежила за Куприком. Куприк сидів над маршрутною картою; у нього щось не клеїлося. З того часу, як експедиція зустріла на своєму шляху Рудицю, вони йшли лівим її берегом, проти течії. Тепер річка закапризувала, і експедиція хоч і просувалася по її лівому берегу, так уже за течією! "Дивно,— думав хлопець,— як це могло трапитися? Що вона — куди хоче, туди й тече? Добре мені діло!"
Треба було б йому негайно звернутися до Олі й спитати: "Що це ти, Олю, тут накрутила? Може б, вона і пояснила йому, але хіба міг старий морський вовк питати поради у дівчини? І він, не спитавши, подумав: "Це, мабуть, річка зробила такий поворот, і що все стало шкереберть!"
Е, Куприку, Куприку! Хіба ж річка циган? То тільки циган, кажуть, крутив сонцем, як сам хотів! Річка, братику, не циган, і знай: тут, голубе, щось не те!
Оля все це розуміла й раділа. Як добре, що маршрутну карту передала вона Куприкові, а не Тимофієві. Той давно вже крику наробив би: "Григорію Савичу, а чого воно річка текла спочатку отакечки, а тепер отакечки?!" А Куприк нікому нічого не скаже, поки сам не розкумекає! А скільки часу ще мине, поки Куприк розкумекає!
Оля була щаслива.
З Куприка перевела вона погляд на Григорія Савича і посміхнулася, як може посміхатися старша сестра, що рятує меншого брата від прикрості: "Як заліземо в непрохідну хащу оцих кам’яних лобів та поблукаємо, то Ієреміада йому геть з голови вискочить".
Олі й на думку не спадало, до чого можуть призвести її невеличкі поправки на карті...
Розділ сімнадцятий
Чим далі йшли, тим природа ставала суворіша й величніша. Е, де вже ділася тиха ріка! Вода рине бистро і шумно. Зиркнув туди одним оком і Пилип (друге ще не одтухло), торкнув за плече Хому:
Бачиш, скелі які! А річка! Як Терек!
— Ого, ще прудкіша,— відповів Хома.— Як два Тереки. Еге ж, Григорію Савичу?
Люся в річку кинула гілочку. Вода підхопила її. Тільки мигнула гілочка, і вже нема.
І стежка побігла не по землі, а по камені. Праворуч глибоко внизу шумить річка; ліворуч підноситься кам’яна скеля. Задереш голову, щоб вершечок побачити,— і панама спаде!
А це ж був тільки початок. Три години до полудня просувалася експедиція. Гірський край не тільки не втрачав своєї величі, а, навпаки, ця велич зростала. Тут вже полізли скеля на скелю, гора на гору. Русло ріки засіяли величезні кам’яні лоби. Вода спрожогу налітала на них, одскакувала, стрибала вгору, і розбившись на тисячі краплиночок, сивою мжичкою. осідала на плесо.
На привал спинилися в такому місці, що дух забивало.