Розкажіть краще, що в нас там дома робиться.
— Та що ж,— мати знову присіла біля нього.— Землю нам нарізали на Чернечому, і на твою долю нарізали. Дехто, правда, почав був, що на тебе не треба, що тебе вже, мовляв, і на світі немає, та Цимбал, спасибі йому, наполіг: "Не спішіть,— каже,— хоронити хлопця".
— Ну, а Вутанька ж як там?
— Хіба ти Вутаньки не знаєш: як не сміється, так плаче. Нелегко і їй, Вутаньці нашій, випало, особливо попервах, коли повернулася з Таврії,— ні дівчина, ні вдова. Натерпілася від багачів. Вигляду не подавала, а скільки тих сліз потаємці ночами виплакала — одна лиш подушка знає. Потім вже полегшало, коли звістки від Леоніда стали приходити...
— Я ж, мамо, з її Леонідом в одних боях був.
— Гостював і в нас він весною. Доброго серця, видно, чоловік, не помилилась Вутанька. Скільки там побув, а якось після нього аж у хаті повеселішало. І зі мною про землю погомонів, і Цимбала розпитав, чи все йде по правді... Цимбал же наш тепер із сажнем не розлучається. Ще й сонце не зійде, а він уже папку під лікоть, сажень в руку — і в поле!
— Хотів би я побачити Цимбала з папкою,— посміхнувся хлопець.
— Кажуть, він у ту папку, замість паперів, оладки собі кладе,— веселіючи, розповідала мати.— Набігається з сажнем по полю, прихилиться де-небудь та й поснідає. Бо дарма ото що неграмотний, а перший кинувся землю розміряти, вважай, що з його рук Кринички наділи одержали.
За розмовою мати, видно, й забула, що пустили її сюди лише тимчасово, і вкрай була вражена, коли їй нагадали, що вже, мовляв, пора...Приголомшена несподіваним нагадуванням, не стала й сперечатися, хоча в душі й була певна, що негаразд вони оце роблять, розлучаючи її з сином, бо матері ніхто йому не замінить, а вона — яка не є — одна здатна замінити йому всіх наймилосердніших на світі сестер.
Данькові сказала, що піде ночувати до знайомих, а насправді подалася на вокзал, там і перекуняла ніч на кулаці серед юрмища пасажирів, що по тижню вже, як цигани, кублились тут, чекаючи перепусток на поїзди.
На ранок знову була в лазареті. На цей раз пішла просто до комісара:
— Віддайте мені сина!
Комісар, літній, сивий уже чоловік у формі залізничника — виснажений теж, як після тифу,— саме розпалював грубку у себе в кабінеті.
— Сина? — покосився він на Яресьчиху.— Це котрий?
— Яресько... Данило Матвійович.
Комісар підвівся від грубки, витер руки об штани:
— Фронтів ще не розпускаємо.
— Видужає, знову віддам,— обіцяла мати.— Холодно ж у вас! — І навіть похукала в пальці.
Комісара це, видно, образило.
— А вугілля де? — насупився він.— Весь Донбас нам зруйнували, шахти позатопляли... Від цього тепло буде? Ото й так іще,— він кивнув на відро з вугіллям біля грубки,— залізничники від свого пайка відривають, хоч половина паровозів у депо без руху стоїть.
— Та чи ми ж не розуміємо,— співчутливо вимовила мати.— За ту землю панську всіх би вони раді нас до смерті поморозити. Та тільки ж у нас там лісова сторона, дрівець можна дістати... Кринички — ви ж чули?
Комісар порився в столі, пошелестів якимись паперами.
— А молоко вдома є?
— Скоро буде,— пожвавішала Яресьчиха.— Дали ж корівчину як родині червоноармійця. Теляти ждемо.
Акуратно підстрижені вуса комісара ворухнулись скупим, ледь помітним усміхом.
— Ну, скажімо, так... А чим довезете?
— О, за це не турбуйтесь,— аж просяяла Яресьчиха.— Я вже підводу договорила: за ворітьми жде!
Це, видно, остаточно переважило чашу комісарових терезів: віддав матері документи, віддав і хлопця. Вбігла до Данька збуджена, аж помолоділа:
— Забираю тебе, сину! Віддав комісар! Сама дома лікуватиму— в рідній хаті швидше на ноги станеш...
Балакаючи, несподівано впіймала на собі кілька мовчазних поглядів стрижедих Данькових сусідів. Тоскно стиснулось серце від тих поглядів: були в них і смуток, і заздрість, і біль. "Забери й нас звідси",— мовби просили, благали вони її.
— Рада б і вас, людоньки, забрати, але ж несила моя, несила! — вихопилось їй із самого серця, і чула вже, як сльози здушують горло.
Кастелянша принесла Данькову амуніцію, поклала купою перед ним.
Мати допомагала йому одягатись.
— Який же ти худий, сину., самі ребра... сама душа зосталася,— приговорювала вона.— Здається, на руках би тебе, як маленького, до самих Криничок несла!
Доки він при материній допомозі натягав на себе все своє солдатське добро, за ворітьми тим часом проходжувався крутоплечий вусатий підводчик в кожусі до п'ят, наче штук десять облуплених баранів на ньому повисло. Ходив коло саней, похмуро притупував чобітьми, поверх яких було натягнуто нові, з валу виплетені домашнього виробу личаки. Підводчик уже починав сердитись, коли Яресьчиха в супроводі шпитального персоналу вивела сина з барака. Не впізнати було її. Радісна, випростана, освітлена щастям, вела його через подвір'я до воріт.
Син, помітивши хазяїна підводи, зненацька зупинивсь: впізнав у ньому свого давнього ворога Митро-фана Огієнка.
— З ним? — він кивнув у бік возія.
— Нікого від нас більше нема,— вибачливо пояснила мати.— Це й так пощастило: він у тюрму з передачею приїжджав. Син тут у нього сидить!
Данько насупився.
— Краще пішки, ніж з таким гадом!
— Отакої тобі,— занепокоїлась мати.— Куди тобі пішки: від вітру валишся!
— Ворог? — догадався комісар.— Пусте! їдь і на ворогові теж...
Огієнко, одразу втямивши, чого хлопець змагається серед подвір'я з матір'ю, наблизився до воріт і, аж ніби зрадівши, привітно замахав молодому Яреськові батіжком:
— Давай, давай, герою! Пускайся матері — своїми ходити вчись!
І, дочекавшись, поки мати підвела свого вояку ближче, став при них підпушувати солом'яні з'їдини в санях.
Данько зовсім знесилився, сп'янів від повітря, поки, спираючись на материне плече, додибав до саней.
— Звиняй, Матвійовичу, що на з'їдинах доведеться сидіти,— заговорив хазяїн, збиваючи солому.— Сінце, брат, розвьорстка з'їла...
Хлопець всівся до хурщика спиною, не в силі приховати своєї неприязні до нього.
Поки Яреськи прощалися з госпітальними, Огієнко теж сів і підняв батіг.
III
Полтавський шлях, ночівля у знайомих людей — і наступного дня надвечір вже під'їжджають до Криничок.
Дорога йде попід лісом. Весь ліс — в інеї, в крихкому, казково розкішному уборі. Сріберний, світлий, притихлий, мовби жде чогось, до чогось прислухається... Тиша навколо така, що, мабуть, за верству чути, як скриплять по снігу полозки їхніх саней, як довбе десь мерзлу гілку дятел. Клубками валить пара від коней, почувається, що назавтра береться мороз.
Данько, відкотивши комір шинелі, наїжачений сидить коло матері, жадібно поблискує очима з-під папахи на рідні місця. Скільки тієї краси на світі! Показати б Наталці оцей — в інеї — ліс, повести б її за руку в його білосніжні, мовби наскрізь просвітлені і все ж таємничі глибини... Степовичка, ніколи вона не бачила справжнього лісу, ніколи отак не схилялось сяючими гірляндами над нею пухнасте, чисте, ніким не торкане віття! І торкати його не можна: здається, зачепи одну оту крайню гілку,— і весь ліс захрущить, осиплеться вмить, розкришиться на скалки.
Тиша, тиша довкола — повна, урочиста. Не шелесне ліс. Лиш зрідка трісне дерево або десь у дзвінких верхах простукотить дятел, лісовий телеграфіст, мовби передаючи кудись у безконечні хащі звістку про подорожніх. Ні з чим іншим, тільки з красою весняних розквітлих садків може зрівнятись оцей повитий зимовими чарами ліс. У якомусь величавому супокої, в німому завороженні стоять незвично світлі в інеї вільхи та берести, могутні, наче куті із стрібла дуби.
Це вже були добре знайомі Данькові місця, в дитинстві він не раз сягав сюди на лісові свої промисли по хміль та по кислиці або коли йшов із хлопцями — цілою ватагою — виглядати батьків, що поверталися з міста. Саме цією дорогою, що їде зараз він, колись повертався з ярмарку батько, повертався завжди веселим і неодмінно з гостинцем, а роздягнувшись у хаті, одразу брав ще зовсім малого тоді Данька на руки і починав чукикати, підкидаючи до стелі, з жартівливими приспівками-примовками:
Ой чук, чук, чук! Недалеко Кременчук, А ще ближче Говтва, Сорочечка жовта!
Веселим, з гостинцями, з жартівливими приспівками — таким зараз пригадався Данькові батько і, пригадавшись, все чомусь не йшов з думки. Може, тому, що поруч у санях, зайнявши половину їх дубленим своїм кожухом і мирно помахуючи на коней батіжком, сидів якраз один із тих, хто вкоротив батькові віку, хто в ту далеку бунтівливу ніч чинив над ним край села самосуд.
Огієнко, видно, якось почував свою вину перед молодим Яреськом, пробував у дорозі то так, то інак зачепити його розмовою, проте нічого з цього не вийшло: буркнувши слово чи два у відповідь, Яресько знову надовго замовкав. Не знає чому, але твердо був певен, що в особі цієї людини, цього кожухастого, зовсім ніби сумирного земляка не лише батько, але й він сам ще матиме лютого, смертельного ворога. На словах наче й добрий, дав матері навіть попону хлопцеві ноги прикрити, а почувається, якби сила — передушив би і Яреська, і матір, і весь їхній рід. І дивно, що мати, така чутлива до всього, зараз мовби не хотіла чути його затаєної злоби і чула тільки його, Огієн-кове, горе, яким він до неї час від часу озивався.
— Отак, Мотре: ти свого додому везеш, а я своєму щотижня з дому передачі вожу.
— Судилося, видно, так.
— Та за що ж судилося? Не винен же мій і остільки!
— Якщо не винен — випустять.
— Еге, жди! Туди ворота широкі, та назад вузькі,— сказавши це, Огієнко раптом обернувся до Яреська своїми обмерзлими, схожими на оселедці вусами.—
Даниле! Чи нема там у тебе знайомого якого-небудь серед кременчуцького Чека?
— А хоч би й був, то що?
— Важко правди добитися, коли не маєш там руки. Взяли отак, посадили хлопця, а за що, спитай? З Варшавою, кажуть, зв'язаний... Та хто це докаже? Хто його чув коли-небудь проти? Ми з Радянською владою не воюємо, навпаки, ми хлібом її годуємо. Наше діло хліб робити, а її діло їсти!
З цими словами Огієнко так замахнувся на коней, що дістав батогом гілляки, збивши цілу хмару інею.
— Кому зовсім невидержка, той собі дорогу знайшов,— знов заговорив перегодя Огієнко,— до Скирди он або до Ганнусі подався. Не горда, прийме!
Данько при цих словах здивовано обернувся до матері.
"Що це, мовляв, за Ганнуся така?"
— А це ж супутниця твоя, тавричанка,— сказала мати, з тривогою глянувши на ліс.— Ганна Лавриненко.