Сповідь у камері смертників

Крайні зліва не менш небезпечні, як і крайні справа. Принаймні давно доведено, що зупинити натовп значно важче, ніж повести його за собою. Завжди знаходяться люди, ладні громити що завгодно і кого завгодно, досить їм лише назвати "адресу".

— Мені це добре відомо. Згадаємо хоч недавні події.

Першого жовтня 1990 року представники народу з усієї України прийшли на вулицю Кірова зі своїми вимогами. Але горезвісна парламентська більшість демонстративно відмовилася поставити питання про відставку Масола. Другого жовтня студенти оголосили голодівку.

Здавалося, що проти непокірних ось-ось буде застосовано силу. Депутат Віталій Рева, перший заступник міністра транспорту УРСР, прямо закликав установити в Києві воєнний стан. Проте студенти не давали для цього ніякого приводу, а тим часом щодня надходили нові вісті з усіх областей України про їх підтримку.

На вулиці Кірова і в парку людей не зменшувалося. Напруження зростало. На 15 жовтня співчуття голодуючим і обурення бездушністю влади досягло кульмінаційної точки, коли найменша іскра могла спричинитись до вибуху. Люди були готові прорвати кордон міліції і взяти штурмом будинок Верховної Ради. А потім? Пустили б у дію спецзагони, полки, що причаїлися на околицях Києва. Можлива кров і на кілька років перемога реакції.

Отже, чи можна було перемогти в Києві у жовтні? Навряд чи. Ймовірніше, що демонстрантів би розстріляли. Але коли б у Києві й перемогли, то лише на кілька годин, бо ми не готові до вирішального двобою у масштабах всієї України. Величезна кількість демонстрантів, що заполонили вулицю Кірова від Верховної Ради до самого низу і аж ген далі, стояли в напруженому чеканні. Хтось мусив остудити ці гарячі голови. Задля майбутнього руху хтось мусив пригальмувати сьогоднішній темп. І я став перед мікрофоном. Ні, не закликав до штурму Верховної Ради чи суду над КПРС. Я говорив про право будь-якої групи громадян утворювати будь-яку політичну партію, аби вона була лише незалежна від Москви. Своїм виступом я спрямував напруження в русло звичайного мітингу. Це була пропозиція мирного виходу з кризи, її прийняла протилежна сторона, і ввечері Верховна Рада ухвалила акт національного примирення на умовах студентів.

Нам потрібен ще час для підготовки. Ми швидко нарощуємо сили. Згадайте, в яких умовах відбувався перший з'їзд УРП у квітні цього року. Згадайте політичні умови, що були рік тому, два роки тому. У жовтні 1988 року не один із нас був ще на засланні, а на Україні хапали до буцегарень, штрафували, виганяли з роботи і вузів. Ні, ми доволі швидко наступаємо.

Але щоб імперія, розвалюючись, не поховала під своїми руїнами наші найближчі плани, мусимо бути розважливі і не довести конфлікт до застосування проти нас зброї. Що ж потрібно, аби демократичні сили і швидко наступали, і не спровокували криваву розправу? Для цього треба зміцнювати обласні організації, засновувати їх у кожному районі, а також осередки в селах. Я кажу про організаційну мережу демократичних сил, а не лише Руху, УРП чи Демократичної партії. Цим самим я виступаю за продовження співпраці усіх патріотичних сил у боротьбі проти ворогів демократії та свободи.

Отже, ми за мирний шлях. Це лише у збудженій уяві секретаря Чернігівського обкому Лісовенка я нібито зібрав у Закарпатті десятки тисяч бойовиків, які тільки й чекають на мою команду, щоб розпочати наступ на Київ.

— Мені хотілось би знати ваше ставлення до СНУМу, тобто Спілки незалежної української молоді.

— Організація СНУМ нам не підпорядкована. Зближення лише на ідейній основі. У СНУМі є дуже гостре крило, звідки навіть на нашу адресу лунають звинувачення в поміркованості. Молоді завжди максималісти. Але у них немає ані історичної пам'яті, ані історичного досвіду.

— "Україна — для українців"?

— Так, але наше гасло інше: "Україна — для громадян України". А втім, ви нашу програму читали.

— На які кошти існує ваша партія?

— Партійні внески, пожертвування, в тому числі й від української діаспори.

— Який вищий керівний орган вашої партії? Бюро? Секретаріат?

— Рада партії, що складається з 78 осіб. А між засіданнями Ради постійно діє провід у складі голови, двох заступників, сімох секретарів.

— Наскільки він ефективно діє?

— У нас ще не все гаразд з дисципліною. Не всі рішення виконуються.

— Чи маєте штаб-квартиру?

— Маємо одержати найближчим часом.

— Машину?

— Теж не маємо. І щоб дістатись, скажімо, на сесію і назад, витрачаю три-чотири години.

— Передбачаєте свій друкований орган?

— Так, газету "Самостійна Україна", яку теж уже зареєстрував Держкомпрес.

— Я свідомо не запитую вас, чи любите ви у свій вільний час вирізьблювати по дереву…

— …або поратись у садочку? І на цьому спасибі, бо це доволі банальні запитання, котрими мучать усіх інтерв'юйованих. Але все ж таки одне захоплення у мене є, що його не можу порівняти з жодним іншим. Це відчуття, що у будь-який час можу вільно вийти із своєї хати під Києвом, а повернувшись додому, дістати з кишені ключ… Сподіваюсь, ви зрозумієте мене.

— Чи є у вас особиста охорона?

— Звичайно, і дуже надійна. Це моя дружина Надія Іванівна.

Журнал "Вітчизна", 1991, № 3.

Додатки: Деякі інтерв'ю та виступи Левка Лук'яненка

Левко ЛУК'ЯНЕНКО: "Завжди є духовні провідники, які відчувають пульс нації"

Розмовляли Тетяна КОРОБОВА, Клара ГУДЗИК, Ірина ГАВРИЛОВА, Сергій МАХУН, "День"

Ми вперто шукали людину, якій до снаги вивести народ із цієї біди, і бачимо, що наш супротивник — Адміністрація Президента — далеко не всеохоплююча сила. Може, їм і здається, що вони дійсно все охопили, все контролюють. Насправді це не так

Левка Лук'яненка представляти читачеві водночас просто і складно. З одного боку, в нього безліч звань і регалій, що виділяють пана Лук'яненка в українському політикумі: почесний голова УРП, президент українського відділення Всесвітньої ліги за свободу та демократію, член-засновник Української Гельсинської групи, депутат ВР 12-го скликання… З іншого — Левко Григорович — знакова фігура української історії, чий політичний і життєвий досвід є необхідним для тих, хто будуватиме Україну XXI сторіччя. Йому випали дуже складні роки, так би мовити, "час багатопартійності": "коли одна партія при владі, а інші — у в'язниці". І усвідомлюючи це, пан Лук'яненко стає фундатором Української робітничо-селянської спілки, а 1961-го року — головою цієї партії. Майже відразу ж його було заарештовано й засуджено до страти "за антинародну агітацію і пропаганду". Після 73-х днів у камері смертників вирок було замінено п'ятнадцятьма роками ув'язнення в мордовських таборах. "Я вірив у закономірності історичного розвитку й знав, що жодна імперія не вічна. Ці знання стали підставою для мого оптимізму" — розповідав Левко Григорович.

Сам пан Лук'яненко вважає себе щасливою людиною: він став свідком становлення незалежності України. Боротьбі за це Левко Григорович присвятив все своє життя. Як вийшло, що ейфорія перших років незалежності і демократії змінилася торжеством номенклатурного свавілля? Чому ж не вдалося закріпити досягнення перших років незалежності, створити її привабливий образ? Хто відповідальний за те, що духовну енергію нації було спрямовано зовсім у інше русло і, власне кажучи, вона "обігрівала Космос"? Відповісти на ці запитання необхідно сьогодні, коли Україна знову перед вибором.

— Левку Григоровичу, спробуймо сформулювати основні висновки ХХ сторіччя для України. Про те, які уроки вона повинна для себе винести… У чому твердість людського духу? Як можна пройти через 25 років страшних випробувань і залишитися самим собою?

— Коли я вчився в університеті, нам викладач наводив простий приклад: він брав копійку й підкидав її багато разів. Суть у тому, що вона 500 разів ляже "орлом" і стільки ж — "решкою". Тобто закономірності відкриваються в множинності. Те, що на перший погляд здається хаосом, випадковістю, в основі є закономірністю. Такий простий висновок допоміг мені вже потім, коли я читав історію — Соловйова, Ключевського. Так ось, коли береш XVIII–XIX сторіччя, так багато бачиш сучасності… І видно, як тісно сьогоднішній день пов'язаний із минулим. І те, що здається локальним, — має ширші зв'язки, а сучасність має глибоке коріння. Ось це мені дало основу для моєї політичної програми і віру в свою правоту. Тому, коли я прибув до табору, там було дуже багато західняків — учасників національно-визвольної боротьби. Це були молоді хлопці, вони були добрими, щирими, відданими, але в них не було тієї віри, що була в мене. Я вірив у закономірності розвитку людства, і я знав, що жодна імперія — не вічна. Я знав, що російська імперія в її комуністичній стадії неминуче загине. Я знав, що я на правильному шляху й боротьба за незалежність — закономірна й обов'язково закінчиться перемогою. Це знання було підставою для мого оптимізму. А в багатьох такої віри не було — вони були звичайні сільські люди, і їх вело просте сприймання дійсності. Вони розуміли, що треба гнати і німців, і радянську владу, яка проводила репресії, створювала колгоспи, знищувала партії, і бути господарями у власному домі. Ось така проста філософія їх зробила самовідданими борцями, вони йшли в бій, в ліс, ризикували своїм життям, а потім потрапляли до табору. На цьому їх період боротьби закінчився… У багатьох починалися розчарування, сумніви в правильності вибраного шляху: радянська влада існує й існує. Ну, я намагався молодих виховувати, а зі старшими бути в добрих стосунках. І в мене завжди були добрі стосунки з росіянами. З ними завжди можна було поговорити про дуже цікаві речі.

— Левку Григоровичу, напевно, для багатьох здасться дивним, що у вас завжди були добрі стосунки з росіянами, бо українських патріотів сприймають дуже обмежено. Хто з росіян справив на вас особливе враження, з ким ви близько були знайомі, що визначало ваше спілкування?

— Я був у дуже хороших стосунках з Буковським, з Балахоновим, Давидовим. А пізніше познайомився і листувався з Сахаровим.