Приклад: я пам'ятаю, що в "Світлі для дому" був продавець — авжеж що мусив бути! — але не пам'ятаю, чи він був схожий на крота, чи, може, на мавпу або на верблюда. І навіть якби цілу решту життя я протримав тебе за руку — що, звичайно, викликало б певні незручності, не будемо вточняти які, — все одно, множина (X) завжди буде потужніша од множини (Y), і жодним зусиллям уяви я собі не здолаю намалювати, що ти там бачила ще. Так-то. Спряжу-но я собі яєшню, от що.
Може, це і взагалі є найелементарніша суть Любови — людина, яка живе поруч із тобою і все запам'ятовує по-іншому. Таке постійне джерело подивування: світ не просто — є, світ щохвилини тобі дається — досить лише взяти її за руку. Буває, й доволі часто, що нам одночасно спадає на думку те саме, одне перебиває другого: от-от, я власне це й подумав/подумала, — і ми мимохідь тішимося, мов відкрили в спільному домі ще один несподіваний закамарок, але, гадаю, якби в цю мить розійшлися по кутках і спробували викласти хід тої думки на папері, а потім порівняли, то з певністю виявилось би, що думали ми зовсім не те саме — а всього тільки про те саме, різниця очевидна. Множина (X) залишатиметься потужнішою за всіх умов. Тому так рідко буває, щоби двом людям снився один і той самий сон.
Але ж — буває, буває?.. Покійна бабця Ліна розповідала, як у Караґанді на засланні їм із дзядзьом одної й тої самої ночі приснилося, ніби на річці рушив лід, і вони всі троє — він, вона й мій восьмирічний тато, — перебиралися з крижини на крижину, тримаючись за руки, на берег, де на зеленому косогорі білів іздалеку дім із накритим на ґанку столом — під білою-таки скатертиною; дзядзьо тоді сказав про цей сон: виглядає мені, Ліно, що скоро будемо їхати додому, — а невдовзі з'ясувалося, що чи не тої самої ночі помер Сталін, і десь до року вони справді повернулися… Інша справа, що таких спільних снів із Лялюською я, звичайно, за жодну ціну не хотів би, дякую красно: спільний сон — як відповідь про майбутнє, коли над обома висить та сама загроза. Близькість, що формується під тиском іззовні, як під пресом, який вплавлює двох у себе навзаєм — бо, опріч як одне в одного, більше їм подітися нема куди. Нічого собі щастячко. Ще хтозна, як би така парочка собі порадила за нормальних умов. Цебто, коли загроза близькості походить не ззовні, а зсередини: просто від того, що множина спогадів моєї дівчинки нескінченна, і я не знаю, котрий із них, і в яку саме мить може обернутися проти мене.
Натомість оті мої сни непомітно зробилися чимось на кшталт нашого спільного секрету — з тих, що бувають між подружжям. Я ніколи досі не був одружений (то Лялюська була!), і такі штуки мені дуже навіть в кайф, певно ж більше, ніж їй, — те, як вона їх запам'ятовує, декотрі навіть занотовує собі, взагалі ставиться до них надзвичайно поважно, смішненя таке: доморослий асистент д-ра Фройда! — так само пильно я держу в пам'яті календар її місячного циклу й завжди можу її заспокоїти, коли вона безпідставно лякається. Правда, дівчинка з неї таки й грамотна, колись студіювала психологію, їм викладали, — вона тоді, розказувала, цілий семестр томами глитала в читалці спеціальну літературу, навіть у дурку була якось упросилася на практикум: раз, що гризло дитину розібратися, за яких обставин їй приморили батька, але гадаю, не обійшлося й без прихованого страху — а раптом щось таке й справді з батьком було, раптом не зовсім фальшивий діагноз?.. В результаті її обізнаність у цій галузі ще й сьогодні куди вища від банальної інтеліґентської ерудиції, а я ж і тою не можу похвалитися: тільки й мого, що на практиці нахапався, працюючи з клієнтами, самопал-психолог ("психоложець", як каже Лялюська)… Мабуть, завдяки їй я й полюбив оті сни. Завдяки тому, що вони не мої, а наші з нею. Хоча насправді вони, звичайно, нічийні, і любити там особливо нема чого.
А от скажи ж ти, застрягло — як скабка в голові…
Не смерть у весняному лісі (не так смерть, як спина того переднього зі шмайсером через плече…), — ні, цеї ночі щось інше було, але також тривожне: всі вони, оті сни, здебільше якісь тривожні — не за настроєм, за змістом. Всередині чорного "опель-кадета" люди в незнайомих офіцерських одностроях, спереду, справа, зліва од мене; я на задньому сидінні, мене кудись везуть, бо на мені підозра в убивстві, але я знаю, що це не загрозливо, що якось воно розв'яжеться… Інша картинка — правдоподібно, лікарський кабінет, бо на спиртівці гріється металева скринька з хірургічним інструментом, виразно бачу, як круг нього іскорками закипають, піднімаючись із дна, крихітні бульбашки… І ще там була жінка, обмотана білим простирадлом, не пригадую, яка з себе, — в наступному кадрі вона встає з місця і йде кудись зі мною: коридор із низько навислою стелею, фосфорично забілена місяцем драбина, я притуляю її до зруба дерев'яної стіни й задираю на ній спідницю; темрява, по якій пульсують, розбігаючись, концентричні вогняні кола, і повільний, відсторонений, ніби закадровий коментар, жіночий голос каже, що такого не буває, — не буває, щоб так було, та ще й двічі з трьох разів поспіль, яка пікантна деталь. Треба розуміти, вона на тому знається. Менше за все це можна назвати еротичним сном: я нічого не відчуваю. Не те що нічого подібного на оргазм, а просто геть-таки нічогісінько. Чиста констатація факту, ще й зі сторони: двічі з трьох разів — вогняний контур, і так, мовляв, не буває. Блін, а як буває?.. З Лялюською я часто бачу різні речі, але таких вогняних кіл щось не пригадую…
От що ще спільне в усіх цих снах, і от чому я від початку взяв був їх за щось чужорідне: в них нема ніяких почуттів, як то нормально буває в снах. Ні радости, ні страху, ні тривоги, ні еротичного збудження — нічого такого, самі лише змисли: барви, запахи, звуки, фактура, тут, будь ласка, все на місці, і навіть куди яскравіше, ніж звичайно, наче при наркотичних глюках, — бракує тільки емоцій. Тобто, якщо це спогади, то спогади якогось відключеного мозку, як у зомбі. Чи, як казала бабця Ліна, марення відрубаної голови. Якби не Лялюська, я б, скорше всього, так і вирішив — що на шизуху діло заноситься. А що мені з тим добре — ніби якась інша перспектива щоразу блискає, як буває, коли в міжгір'ї зненацька відкривається вид на долину, — то шизи ж, мабуть, теж від своїх галюніків тащаться, ні? Але Лялюська мені ще раніше твердо сказала — ні. Сказала, що вони якраз тяжко нещасливі — за винятком маніакальної фази, яка швидко зміняється депресивною, але до мене це не має жодного стосунку. І щоб я не забивав собі голови тим, чого не тямлю, — навіть трохи немов ображено сказала. Ніби я зазіхав на чуже горе як на привілей, який мені не належиться. Соррі, дитинко. Це я якраз розумію, це вам не омароїдні мужики, завжди готові прокатати до Бенілюксу гарненьку журналістку ("бені", не "бені", а на Хорватію мене сього літа все-таки стати, Лялюська ще не знає, оголошу їй десь за тиждень…), — розумію, що серед її спогадів, особливо тих про батька, мають бути темні й тяжкі, як валуни, з яких вона спорудила собі невеличку само-захисну фортецю і боронить туди доступу навіть мені. Закрита підмножина, так би мовити, — в прямому й переносному сенсі. Гаразд, домовилися, чи ж я проти. (Хоч трохи все-таки жаба й підтискає, дивно той чоловік улаштований: так, ніби в ролі визнаного повноцінного шиза я був би їй цікавіший — героїчніший би то, чи що… ніби й справді був лакомився на те місце в її житті, яке вона відвела батькові, — котрий, до речі, якщо вже на те пішло, повноцінним шизом так само ж не був, так що жодної персональної рації в тебе, Лялюсю дорогенька, так уже ревно обороняти інтереси міжнародної федерації психопатів, і взагалі — кожен має право на свою шизу! От десь приблизно так… Ну не псих я, справді?..)
Сало вже всмажилося, цок-плюсь, цок-плюсь, цок-плюсь: розбиваю на сковорідку троє яєць, і кухня вмить озвучується наснажливим шипінням. У холодильнику виявляються огірки, злегка похнюплений пучок редиски й кілька стрілок молодої цибульки; життя, в принципі, є цілком непогана річ. Плюс на боковій поличці майонез "Чумак" (купуймо українське!) — і маємо салат "вітамінний", світлу пам'ятку доби геронтологічного соціалізму… Ба ні, брешу, майонезу при соціалізмі не було в магазинах — ласували базарною сметанкою. Студентами ми спеціально ходили в тодішнє кафе "Театральне" на розі Володимирської, де тепер п'ятизірковий довгобуд, на таку дивовижу, як "яйцо под майонезом" — твердо зварене яйце, полите чайною ложкою майонезу, надзвичайно душевна була закусь. Якби я коли-небудь схотів відкрити ресторан, то тільки суворе "ностальджі" а-ля вісімдесяті, і назвав би належно — "Столова", або "Общепит", або, в крайньому разі, "У Щербицького", — і то, прошу панства, без понтів, без вульгарних фальсифікацій на кшталт "Сільпо", де від сільпо ж ні фіґа, крім назви, а — по-чесному, з достеменним збереженням усіх археографічних подробиць: щоб хиткі столики на трубчастих дюралюмінієвих ніжках, під одну з яких обов'язково підсунуто тісно складеного папірця, аби не розхлюпувався борщ, і ложки-виделки щоб із вічно-масного гнутого алюмінію, а ножів катма, і салфетки в центрі столу — нарізаними вручну паперовими квадратиками, застромленими в пластикову ємкість із неліквідного канцтовару: папір цупкий і гладенький, так що від леда-дотику на ньому прозоро проступають масні відбитки пальців, хоч зараз у міліцію неси… В меню, крім мого улюбленого салату "вітамінний", були б паніровочні котлети з черствого хліба з посинілим картопляним пюре, смажений хек із сірими макаронами кульового калібру, пельмені з оцтом, борщ і компот із сухофруктів — із розвареними темно-бурими покладами на дні склянки, ймовірно рослинного походження. Ага, ще вінегрет. А склянки обов'язково гранчасті, водка з пивом, і на десерт таємниче "пирожене в асортименті": чималенька бардиґа посипаного цукром січеного тіста під сексуальною назвою "язичок" — як я приїхав до Києва, то в перший свій університетський рік, а рік, не при сніданні згадуючи, був акурат чорнобильський, тільки цими "язичками" й живився: поки не навчився сам куховарити. І ще з сентиментальности подавав би "яйцо под майонезом" — але то вже виключно як specialite du jour[11].