Це на фоні дистрофії, зневоднення організму і порушення сольового обміну виник гастроентероколіт. Ще до приїзду в зону вони були приречені на цю хворобу, а з'їдені калачики прискорили цей процес.
На сьомий день з усього етапу в живих залишилося лише шестеро.
В зоні залягла туга. Навіть начальство і вохрівці притихли, ніби співчували. А що коїлось в душах у нас, медиків, годі й казати.
Три величезні могили без хрестів і в рівень із землею – все, що залишилось від молдавського етапу. В чужій землі, далеко від батьківщини поховали цих хазяїв-хліборобів. Вже ніколи їм не орати землю, не доглядати овець, не вирощувати виноградники, не виробляти вина, не бачити своєї квітучої Молдови.
Хто пояснить, за що їх так покарано, за що вивезено з батьківщини?
-9-
Рідко, раз на три-чотири місяці, приходила маленька листівка від мами, і завжди з мальовничими видами Києва. Більше ніхто не писав. Та я ні від кого листів і не чекала. Добре розуміла, що такий лист може дорого обійтись тому, хто його надішле. Особливо не хотіла, щоб писали Юрко чи Володя. Василь Журбенко, наш сусід, уже сидів у Лук'янівці. З Богданом їхали одним етапом, але у "В'ятлазі" потрапили на різні ОТП; намагалася встановити з ним зв'язок, та нічого не вийшло.
Сумувала за мамою, татом, домівкою. Так хотілося знову взяти з батькової шафи книжку – може "Дон Кіхот" Сервантеса або що-небудь Джека Лондона, може щось українське, залізти з ногами на канапу і читати, читати, читати, забувши про все на світі...
Щоб залишатись людиною не лише морально, а й фізично, слідкувала за своєю зовнішністю та загальним виглядом. Перукарні для в'язнів, звичайно, не було. Чоловіків у бані стригли наголо, жінок – за бажанням. Моє волосся відросло, і я заплітала його у кіски, та з такою зачіскою виглядала ще молодшою, тому почала плести їх вище і закладати одна на одну, скріплюючи шпилькою. Виходило акуратно і симпатично. Платтячко, в якому мене заарештували, від частих прожарок та спання в одежі на нарах розлізлося. Марія Володимирівна, кравчиня з Києва, пошила з нього мені спідничку на широких бретелях, з чоловічої голубої сорочки та білого простирадла зробила дві гарні блузочки, а ще одну білу блузочку з білого парашутного шовку одна жінка у стаціонарі вишила мені українським візерунком.
Намагаючись якнайменше часу перебувати у бараці, де панували і всім заправляли урки, ми з Анею весь час проводили у медсанчастині. Вранці тихенько злазили з нар і відразу бігли до стаціонару. І вже там приводили себе в порядок. Наші білі халати завжди були накрохмалені та випрасувані – за цим постійно стежила Аня.
Якось увечері, щойно закінчився прийом, ввалився начальник вохри із завернутою в рушник закривавленою лівою рукою. Поранив долоню з дробовика. Чому не поїхав у свою центральну лікарню і чи все було саме так, як розповідав, ми не допитувались – не наша справа.
– Роби сама, як вмієш, – суворо наказав мені.
– Може викликати старого лікаря? – я все-таки хвилювалась, справа була складна.
– Хіба він хірург? Роби сама.
Долоня як лопата, та ще й шкіра товста, тверда. Кажу, що буде боляче навіть під новокаїном.
– Нічого, я витримаю. От краще спирт не на рану лий, а всередину дай, – і вихилив склянку нерозведеного медичного спирту, навіть нічим не запив.
Товстою голкою я обколола всю кисть новокаїном. Зі стерильного матеріалу мала лише три бинти, вату, стерилізатор з прокип'яченими і залитими спиртом шприцами, ланцетами, пінцетами і ножицями. Після анестезії почала обережно виймати дробинки. Терпів, лише крякав, дихав спиртом в моє обличчя. Я теж терпіла. Хвилин через двадцять знову попросив випити – вже півсклянки. Коли екзекуція закінчилась, ми порахували дробинки – вісімнадцять. Оброблена, засипана стрептоцидом, рука повисла на перев'язі. Червоний мов рак, спітнілий, розімлілий від спирту, суворий начальник вохри розчулився.
– Чим тобі подякувати? – спитав.
У мене блискавкою майнула думка – якраз вчасно попросити:
– Дозвольте нам з Анею, медсестрою, не ночувати в бараці. У стаціонарі є маленька кімната… Та й до хворих буде ближче, бо вночі біля них лише санітарка.
– Що, боїшся урок?
– Не боюсь, але гидко, та й неприємно слухати, як вони лаються.
– Ну що ж, можна дозволити, заробила! Тільки дивись мені – дверей ні на які защіпки не зачиняй. Черговий вохрівець перевірятиме двічі за ніч.
– Можна сьогодні?
– Та вже ж ніч. Завтра зранку перейдете.
Однак я хвилююсь: а раптом протверезіє й передумає, а може рани будуть погано заживати чи станеться яке ускладнення? Що тоді?!
Та, дякувати Богові, рука начальника вохри заживала добре.
– Як на собаці, – сміявся Док і хвалив мене за хоробрість.
– Яка там хоробрість?! Невже я мала право відмовити такому начальству? Сказав – роби! І мусила.
Ми ж з Анею розкошували. Вона спала в ординаторській, а я – в маленькій кімнатці, яку раніше використовували як комірчину для інвентарю. Тепер її побілили, вимили. Особливо я втішалася доволі великим вікном на південь і дерев'яним тапчаном. Він нагадував скриню, та кришка в нього була не випукла, а рівна. Вдень я ховала туди свою постіль і накривала зверху медичною цератою.
До нестями раділа – окрема кімната після переповнених камер, пересилок, бараків! Світло, чисто, немає урок і не чути мату! От би тут лабораторію зробити. І працювати стало б легше, цікавіше. Вирішила запропонувати це Едуарду Івановичу.
-10-
У в'язнів всі дні року були робочі. Жодного вихідного. Навіть найголовніші радянські свята – 1 травня та 7 жовтня – в'язні не мали права святкувати. Та все ж у зеків було одне "свято" – травля клопів у бараках! День був не робочий, ніби вихідний. Відпочити б на нарах, подрімати. Та про це можна було лише мріяти.
Після сніданку всіх в'язнів з речами-вузликами вишикували в ряд перед бараком. Прохолодно. Все небо затягнуло низькими, сірими хмарами. Накрапав мілкий в'їдливий дощ.
У порожньому бараці вохрівці проводили ретельний шпон: може хтось із в'язнів щось заховав у щілинах нар, стінах, підлозі. Шукали бритв'яні леза, ножі, ножиці або написані в'язнями книжки, вірші, щоденники, заборонені листи тощо. Шмон тривав довго – барак великий, нари двоповерхові. А в'язні з речами у вузликах весь цей час стояли під холодним дощем.
Нарешті в бараці щільно зачинили вікна й двері і запалили сірку. За інструкцією за п'ять годин такої процедури всі клопи повинні поздихати.
Після цього вохрівці у плащах з капюшонами і в чоботях розпочинали перевірку за формулярами: прізвище, стаття, строк, рік народження. Все це супроводжували грубими окриками, насмішками, лайкою, щоб показати свою владу, принизити безправних в'язнів.
Далі починався шмон людей. Спочатку обшукували самого в'язня: ретельно і послідовно вивертали усі кишені, обмацували холоші штанів, примушували скидати шапку, тілогрійку, сорочку. Шукали навіть всередині черевик і чобіт. Все це супроводжувалось лайкою й стусанами.
– Ну, чого стоїш стовпом, балда! Рухайся швидше, знімай шмотки! В рило захотів, гад?!
Нарешті лунала команда:
– Готуй речі!
На мокрій землі в'язень розкладав все своє багатство – найнеобхідніші речі, які дозволено було йому мати: криву алюмінієву ложку, стару погнуту миску, надщерблену кружку, казанок, шило, кисет з махоркою, сірники, змитий шматок мила, майже беззубий металевий гребінець, онучі, нитки і фото, завернуте в шматок старої газети.
– Це що? – беручи до рук саморобне шило, грізно запитав вохрівець.
– Шило змайстрував, лагоджу мешти, – відповів, очевидно, західняк.
– Не дозволено, гад! Чекай, а що ним робив? Які мішки шив?
Зек розуміє свою помилку. Навіть не кожен українець знає, що "мешти" – це взуття.
– Черевик розірвався, збирався зашити, – пояснив в'язень.
– Який ще "черевік", падло?! Говори нормальною російською мовою, бандерівець проклятий! – ударив його по обличчю. – Вчиш їх, гадів, вчиш, а вони своє. Так, а це що?
– Мило.
– Ага, хочеш бути чистеньким. Не відмиєшся, все одно бандитом-бандерівцем подохнеш.
Взяв фото, ретельно роздивився.
– Це хто, твоя чувиха?
Тут в'язень не витримав:
– Може у тебе і чувиха, а у мене дружина!
– Так, Григоришин, п'ять діб карцеру за лайку.
– То ведіть зараз, там хоч сухо і можна сісти.
– Ось відстоїш скільки необхідно, як всі, тоді і в карцері належишся, бо сісти вже не зможеш, це я тобі обіцяю!
Урки часто теж не мовчали на образи. В'язень намагався захистити своє добро, бо більше ж нічого мав, а вохрівець – відібрати, конфіскувати. Тільки й чути було лайку та грізні окрики: "Не дозволено! Не дозволено!"
А дощ все не переставав. Тілогрійки й шапки намокли, обважніли. Топталися бідолахи-в'язні, переступали з ноги на ногу. Легше йти, навіть працювати, ніж стояти на одному місці. Хто воював, а таких було багато, дрімали стоячи. І на землю, навіть якщо дозволять, не сядеш – вона мокра й холодна. А не обшуканих, не обібраних, не облаяних ще ой як багато. Вохрівці ретельно виконували свою справу, не поспішали.
Після вечері, аж перед відбоєм відчиняли барак. Всі кидалися під дах. Мокрі, стомлені, злі нарешті лягали на нари. Та вже через кілька хвилин барак заходився від кашлю – дихати сірчаними парами було неможливо. Більшість вискакувала на свіже повітря, тут дихалося легше.
Як же відпочити, як заснути? Завтра ж треба було на роботу. Та й одяг весь був мокрий…
А мілкий в'їдливий дощ все моросив...
-11-
Вже майже рік, як я в зоні. Ніби трохи призвичаїлася. Та куди не гляну – переді мною чорний колючий дріт, чорні сторожові вишки, чорні бараки, чорні, замучені зеки. І чорні думки роїлися у моїй голові.
Як там батько? За станом здоров'я та віком, мабуть, мав третю категорію, а це – легка робота. Та де ж таку знайдеш, ще й з освітою філолога. А в зоні дія принцип: хто не працює, той не їсть. Значить, пайка у батька мізерна, а посилки йому можна отримувати лише двічі на рік. Як же переносить він голод? Не дай Боже у нього вже розвинулась аліментарна дистрофія...
Все ж таки добре, що я вступила до медичного інституту. Спочатку думала вивчати філологію, та війна усе змінила. Зате тепер я працювала за спеціальністю, допомагала цим знедоленим, замученим, хоча сама сиділа в тій же клітці.
А матуся! Як вона живе без квартири, без речей, без грошей?
На днях отримала від неї фотокартку з пам'ятником Володимира і Дніпром.