А може, я завтра подамся в Рясне, бо ж он уже сонечко зайшло, а світ не близький. Або дозвольте замість волосної буцегарні одсидіти в моїй розправі. Я там так запруся-зачинюся, що ніхто мене звідтіля не виколупає. Зволите?
— Геть! — ще гірше озлився пристав.
Староста, вдаючи зляканого, позадкував за спину пристава, знизав дивакувате плечима і показав язика.
Матвій ступив до Грабовського.
— А ти, розбійнику, сідай на бричку та й поїдеш зі мною.
— Куди?
— В Охтирку.
— Чого?
— Там побачиш. Гайда.
— Не поїду.
— Що-о?
Пристав вихопив у фурмана батіг і кинувся на неслухнянця, однак дорогу йому заступив Кузьма з вилами в руках.
— Стань! Тут тобі жаба цицьки дасть...
Пристав пополотнів. Одступився, віддав батога фурманові, мить помовчав і заговорив спокійніше.
— Завтра, Грабовський, — в управу.
— Письмовий наказ справника є?
— Зараз буде.
Ткаченко хапливо пошарив у кишенях, але нічого не знайшов.
— Дайте паперу й олівця, — звелів токовому. — Я все забув на службі.
— У мене нема. Покликати вагаря?
— Гукайте.
— Оце так штукерія, мосьпане, — вставив Язикатий. — Приїхали купці з Бару, і ні грошей, ні товару...
Пристав обернувся до нього.
— Знову гишаки?
— Бог з вами, пане начальнику, ніяких гишаків. Розповідаю хлопцям про прицюцинувату Хіврю...
— Замовкни!
— Нічим не вгодиш вам, як отій болячці, чіпляєтесь до всього...
— Одсидиш у холодній, — перебив пристав, — не тиждень, а два.
— А може, місяць, аби кругло вже було...
Вагар приніс папір та олівець. Пристав написав розпорядження, простягнув Грабовському.
— Завтра будь у повітовій управі.
Павло переглянув незграбну писанину, склав аркуш учетверо, роздер, кинув на землю і притоптав ногою.
— Що ти зробив, гайдамако?! — ледь не захлинувся Ткаченко.
— Не бачиш?
— Збиткуєшся над державним документом?
— Це такий документ, як ти державний муж. Недолуга записулька. Краще мовчи, бо зараз прочитаю людям, що там наварнякано, то засміють. "По получению оного ордера ниже слідующий..." Так у тебе завжди виходило і в бурсі. А до управи прийду тоді, коли отримаю наказ справника, за його підписом та печаткою.
— Ах, бунт!! — зарепетував пристав. — Знущання над представником влади? Пам'ятатимеш, розбійнику, пам'ятатимеш!..
Він притьмом вихопився на бричку, і вона погуркотіла з току, збивши густу куряву.
— З богом, Парасю, доки трапляються люди, — тюкнув Семен Язикатий. — Отож загорений, отож навіжений. Таке молоде, а вже скажене. Виродиться ж! Прямо-таки ні в тин, ні в ворота судариня криворота. — Він трохи помовчав, дивлячись на паперові клапті, викинуті Грабовським, і спохмурнів. — На цьому, добрі люди, слові бувайте здорові, а я піду до Рясного виконать волю дурного. Спокутую там, Павле, і твої, і свої нинішні гріхи та, може, тим часом складу якусь кумедію о тім, як нині молотили і Колупая-мармолая публічно зганьбили.
31
Довго й терпляче ждав Грабовський виклику повітової управи, старанно готувався до розмови з Арцибашевим або Матушинським, але Охтирка мовчала, наче їй заціпило. Пристав теж більше не навідувався. Не подавав голосу, також волосний урядник, котрому насамперед належало здійснювати гласний поліцейський нагляд за політичним засланцем.
Так минув місяць, минув другий, перевалило за половину й на третій. Наступила осінь. Небо ставало хмарним, часто загорталося бурими хмарами, бризкало дрібними дощами. Спорожнілі від плодів садки натягували на себе жовтогарячу намітку, тривожно перешіптувалися і вмивалися холодними росами.
Тяжко Павлові без діла дома. Нема куди подіти себе, нема за що руки зачепити. Попросив, щоб не заважали йому, — сам збиратиме городину. Всьому дав хазяйський лад: картопля, перебрана на крупнішу й дрібнішу, лежить у льоху двома купами, а на третій купі мішма — буряки та морква; кабаки — в сінях; вінки часнику та цибулі висять на горищі. Постягував картоплиння, огудину і спалив, а весь город перекопав. Знічев'я й тин полагодив.
— От бачиш, — радів Овчаренко, — знайшлась робота Привчайся до всього, знаного за плечима не носити
Поробивши усе в господарстві, Павло скрушно розвів руками: '
— За що ж тепер братися?
Книжки б читав, та де їх дістати. Ті, які пощастило роздобути в слободі, давно поперечитував У сусідні села не підеш, шукаючи книжок, — заборонено. І громадський староста, якого навідує Павло, радить поки що нікуди не відлучатися.
— Потерпи, хлопче, трохи. Може ж трапитися таке: ти тільки за ворота, а тут хтось із повіту чи волості — гульк, і Колупаєві ковінька на руку.
Коли б уже скінчились польові роботи і випав сніг, міркує Павло, вештаючись по подвір'ї. Може, взимку пощастить зібрати сільську молодь у себе дома. Щоправда, надія на те невелика. Хлопці насторожені, побоюються, а дівчата й поготів. Навіть Антін Щербак, ровесник і товариш по школі, — і цей жодного разу не заходив у хату, хоч у попередні роки, як Павло бував на вакаціях з бурси та семінарії, прибігав майже щодня.
Власне, нема чого ремствувати й сердитися на колишніх товаришів та друзів, вони просто залякані. Слободою он не перестають ширитися різні поголоски, страшні й лиховісні: паламаришин семінарист, мовляв, проти бога й царя, душогуб, стріляв у якогось губернатора, але не вцілив, з глузду зсунувся, вночі на зорі заводні валує...
На тому тижні сам Семен Язикатий чув, як старий Колупай говорив людям коло Тимощиної монопольки:
— Той паламаренко накоїв стільки, що в Харкові і в столиці розібрати не годні. З якоюсь бандою був зв'язаний, обкрадали банки, лавки, хати, кілька невинних душ на той світ спровадили, в церкві ікони побили, а золоте панікадило забрали й довго переховували у гнойовиську... Зараз усе розкопується, а як зведеться докупи, то не минути йому, сибірному, шибениці... Стережіться його і дітям закажіть... Поліція бачить, хто чим дихає і з ким кумпанію водить...
От і спробуй запросити когось у хату...
— До тебе можна? — почув Грабовський з вулиці.
Біля воріт стояв новий пушкарнянський паламар Грицько Любинський, якого позаторік виключили з семінарії за неуспішність.
— Заходь, коли треба.
— Давно збираюсь навідати, — говорив несподіваний гість уже в хаті, скинувши шапку і сівши на ослоні, — але ніяк не міг знайти вільної хвилини. Грошові справи парафії зовсім занедбані й заплутані, не знайти їм ні початку, ні кінця, як після світового потопу. Книга обліку новонароджених та усопших третій рік не ведеться. Одні папірці валяються по шухлядах, а в тих папірцях, написаних абияк, часто відсутні не лише роки, місяці та число народження, але й імена винуватців торжества...
— Обухівському ніколи тим займатися.
— Та ніколи ж. Оце, думаю, якби наскочив благочинний або якесь інше начальство, то заварилася б каша...
— Нічого не завариться. Обухівський всюди попідмащував і попідкручував.
— Можливо, й так, я ще не обнюхався, не знаю. Словом, невесело... А хочеться ж погомоніти, згадати нашу минувшину, хлопців-друзяк, поділитись новинами з політичного та всілякого іншого життя-буття. Сам знаєш, яке культурне товариство у цій богом забутій слободі. Кожен зарився у свій барліг: не хоче й носа показати на громаду, повідати світові свої думи та почування, а в Обухівського завжди то гостина, то похмілля після неї... В такому оточенні легко обернутися на тупорилого крота.
Думки Грабовського двоїлися. Скільки може пригадати, він ніколи не поважав Грицька-чревоугодника, навіть більше — зневажав за його приятелювання з Матвієм Ткаченком і Михайлом Приходьком та за цілковиту байдужість до інтересів учнівського загалу. І раптом — ремствування на відсутність громадської активності, культурного товариства, смак до політичних новин. Поривало сказати гостеві щось дошкульне і випровадити з хати — хай у Колупаїв шукає компанії... Краще розповів би, як і при чиїй допомозі поцупив пушкарнянське паламарство, де був понад півтора року: адже відчислили його з семінарії ще в кінці першого року навчання...
Однак витурляти Любинського Грабовський не набереться зваги. Все ж таки Грицько — гість, сам навідався, не побоявсь ні страшних чуток, ні можливих ускладнень у взаєминах з Матвієм. До того ж скаржиться на відсутність діяльного товариства, цікавиться суспільними проблемами, непохвально говорить про Обухівського. Може, таки змінився чоловік, не хоче далі жити так, як жив раніш?
— Коли нарешті заворушиться село, — вів далі Любинський, — особливо ж його інтелігентна частина — вчителі, лікарі, земці? Коли нарешті візьмемось за освіту, культуру і понесемо їх у мужицьку хату, навчимо хлібороба краще обробляти землю, збирати багатший урожай, виводити ліпші породи скотини, писати, читати газету, книжку? На жаль, ніхто цим не клопочеться. Тому кругом темрява, безправ'я, а часто й беззаконня, панують всілякі жмикрути, нахаби, п'янюги, а ті, що здобули грамоту, поскінчали бурси, гімназії, семінарії, тікають з села, забувають свого ближнього, частенько навіть ідуть у поліцію, допомагаючи властям тримати цього знедоленого хробака-мученика в покорі.
Павло здивований і вражений. Невже отаке говорить Любинський? Той самий Любинський, котрий поза своїм носом ніколи нічого не бачив і не хотів бачити. Невдоволений сільськими порядками, становою нерівністю, інертністю сільської інтелігенції. Забалакав про хробака, киває на державу, поліцію, ремствує, ба й обурюється, прагне послужити ближньому...
— У місті трохи інакше, — казав паламар. — Там — навчальні заклади, культурні осередки, клуби, бібліотеки, гласні й негласні об'єднання та зборища, а молодь сміливіша й рішучіша, їй не клади пальця в рот, бо всієї руки позбудешся... Тепер ганю себе, як гамана, за те, що так нерозумно згубив семінарію. Знаменитий ледар, чревоугодник, як ви мене звали. Соромно й згадувати. Уже б закінчив семінарію, а далі — в інститут або й університет. Поміж людьми побував би, роздивився, гарячі голови б побачив, подібні до Кибальчича, послухав їх, то, може, і сам...
— Ще не пізно, — говорить Грабовський. — Можеш повернутися до семінарії, навіть зразу на богословський відділ, туди тих, хто вже служив у церкві, приймають легше, пільгове. Була б охота...
— І те правда, — згоджується Любинський. — Мабуть, через рік-два таки поїду довчатися. — Він помовчав, обвів хату поглядом і спитав: — Ти про Івана Калюжного щось чував?
Павло подивно зиркнув на гостя, відповів стримано:
— Дещо.
— Одчаюга, говорять.
— Говорять.
— Бачив його?
— Ні.
— Шкода.
— Нащо він тобі?
— Цікаво.