Креснули меч об меч, задзвеніли щити, пронизливо заіржали коні. Поляки й турки затамували подих, чекаючи, хто з гарцівників упаде перший.
І враз турки закричали з радощів. Польський лицар не витримав підступного удару з лівої руки, впустив щит, зсунувся на землю головою до своїх. Це віщувало туркам перемогу.
Почалася страхітна битва, про яку потім очевидці писали, що в житті не бачили такого пекла.
Заревли десятки польських, козацьких гармат, сотні турецьких; затремтіла, наче в пропасниці, земля, повітря почорніло від диму.
Оскаженілий султан гнав і гнав у битву найкращі полки, обіцявши, що посадовить на палі всіх ватажків, якщо не знищать сьогодні ворога до решти.
І справді, спершу доля ніби прихилилась до турків.
У розпалі бою яничари гримнули трьома полками на кінноту, що билася на лівому крилі, зім'яли й знищили німецьких піхотинців, які прикривали її заслоною, і, стиснувши лещатами гусарські сотні, почали стинати їх, наче косою; підрізали жили коням, прошивали знизу списами й стягували гаками з сідла вершників, котрим важко було орудувати шаблями й мечами в такому тискові.
На землі кучугурами нагромадились трупи, серед яких корчилися поранені. Вцілілі коні спотикались, падали, скидали господарів у калюжі крові.
Ще хвилина — і решта гусарів повернула б назад.
Але тут у спину яничарам стрімголов ударили козацькі загони: з наказу гетьмана вони досі нерухомо стояли в лісі, дожидаючи своєї години.
Долаючи біль, Сагайдачний виїхав на пагорб, щоб, як завжди, порядкувати битвою, але не витримав і сам кинувся в січу, міцно стискаючи шаблю в здоровій руці.
Розгублені яничари враз опинилися в киплячому казані. Якийсь час ще відгризались на всі боки, мов притиснуті до скелі вовки; нарешті прорвалися й побігли.
Козаки, оточивши півколом, гнали їх до самих шанців, рубали, ловили на скаку арканами; примудрились навіть захопити п'ять бунчуків самого янича— ра-аги. Такої поразки султанові улюбленці не зазнавали ніколи.
Осман, що стежив за бойовищем у прозорну трубу, звелів нещадно лупцювати втікачів киями й завертати на бойовище, наказав навіть вигнати слідом за ними закутих в крицю слонів.
Та налякані слони ревли і задкували, а яничари хоч і пішли знову в бій, але завзяття їх згасло. Почали поспіхом, у безладді відступати й інші полки. Щастя втекло від турків.
* *
Трусять вогненними хвостами смолоскипи, шматують темінь. Пізній місяць ледве блимає, вгортається хмарами: як не є — осінь.
Ходять полем турецькі воїни, козаки, польські жовніри. Не стріляють, не рубаються — забирають убитих.
Моторошно пізнавати в купах скривавлених тіл своїх товаришів. Ще вранці чекали бою, сунули опліч, билися, мов шалені.
І ось уже лежать, розкинувши руки, й надщерблений місяць загляда їм у скляні очі.
Недешево заплатили козаки за перемогу: майже цілого полку не стало.
Мовчать турки, зітхають. По всьому полю бовваніють одрубані голови в повстяних ковпаках, у білих чалмах. Годі й злічити мертвих. І навіщо йшли сюди — на ганьбу й погибель?
Аж ось знявся стогін, крик: знайшли, кого шукали. Неабихто поліг — вславлений беглер-бей, Каракаш— паша. Не ховався за своїх кіннотників — бився в першій лаві. Але оточило шестеро гусаринів: хочеш не хочеш, приймай герць! Один рубався, п'ятеро дожидали своєї черги. Трьох збив Каракаш-паша з сідла, доки не відрубав йому четвертий гусарин руку разом з шаблею...
Обережно підіймають сипахи небіжчика, кладуть на гарбу, запряжену білими кіньми, везуть до своїх.
Чека на нього багатий похорон: вистачить там і плакальників, і голосильників.
Встромивши смолоскипи в землю, мовчки риють козаки глибоку, мов байрак, яму. Кладуть побратимів — як були, із зброєю, вкривають осіннім гіллям.
Під'їхав Сагайдачний, зняв з себе даровану королем шаблю, всипану самоцвітами, кинув у яму: "Спасибі, братчики! Хай вам легенько спиться!"
Вдарила в небо сальва з сотень мушкетів, розкотилась луною.
Посипалася земля із зашкарублих долонь: кожен козак укинув по жмені.
Зросла могила, стрімка, висока, наче в пісні — лицарям на вічну славу...
ОСТАННЯ ПУТЬ
Султан Осман ще не хотів вірити в свою поразку. Після побоїська він шаленів, мов тигр... Звелів, як обіцяв, посадити на палі вцілілих сотників і тисячників розгромлених полків; дізнавшись, що одноокий Гусейн-паша, як почали оточувати його козаки, не витримав, прорвався і втік з бойовища, впав з коня в лісову яму, повну листя, і перележав там, доки не скінчився бій,— султан надіслав йому шовкового шнура, щоб не чекав страти за своє боягузтво, повісився сам. Надіслав такі шнури ще двом беглер-беям, а великого візира Насуфа-пашу скинув геть.
Коли новий великий візир Дилавер прийшов його потішати, султан з прокльоном жбурнув у нього золоченим келепом, гримнув, щоб забирався з-перед очей і не приходив, доки не відплатить за всі нещастя козакам, разом з їх тричі проклятим гетьманом!
Дилавер-паша впав ницьма, як і годиться перед падишахом, і вийшов, ховаючи побілілі від зненависті очі.
Османові й не думалось, як дорого стане його шаленство: не мине й півроку, як повстануть полки яничарів, обурені поразкою під Хотином, і Дилавер-паша сам витягне й жбурне їм під ноги зв'язаного падишаха. Поведуть його з мотузком на шиї — на глум, на страмовшце, кленучи перед народом за ганьбу, завдану турецькій державі, а потім повісять коло палацу, на гілці чинари.
Та хіба може вгадувати таку долю могутній володар? Не вгадував, звісно, й Осман...
Щоб угамувати його гнів, п'ять сотень делібашів [16] вдерлися тієї ж ночі до поляків, запримітивши, що в одному місці, на валу, не поставлено варти. Порубали півсотні жовнірів і двох офіцерів, забрали їх голови і втекли назад.
Зраділий султан звелів бучно святкувати цю перемогу. сурмити в сурми, палити в усьому таборі вогні, а відрубані голови виставити напоказ ворогам і власним воїнам.
Проте це допомогло мало. Несподівано збунтувалися татари, які давно вже не мирили з султановим військом. Знялися трохи не всією ордою й посунули за Дністро — грабувати нещасне Поділля.
Іншим разом татарський хан Джанибек-Гірей зупинив би неслухняні чамбули й люто покарав би заводіяк, а тут — пішов просити султана, щоб не гнівався. Мовляв, його ординцям потрібен ясир: вони-бо в цьому тяжкому поході захопили його зовсім мало.
Саме тоді після довгої літньої та осінньої спеки раптом дуже похолодало. З півночі насунули важкі хмари, сипнула льодова крупа, за нею — сніг: знялася заметіль. У тій заметілі козаки серед білого дня рушили на пасовисько над Дністром й зайняли турецькі табуни, які досі скубли там останню траву разом з татарськими, а тепер блукали майже без догляду.
Коли турецькі сипахи прожогом кинулися боронити свої коні, козаки розсипалися по дністрових скелях і зняли шалену стрілянину — турки мусили відбиватися до самого вечора.
Тим часом дві тисячі братчиків нищечком підповзли з другого боку до турецьких шанців, закидали
їх в'язками очерету і впали на ворога, мов грім з погожого неба. Вчинили страхітний переполох, поклали покотом полк султанової гвардії, захопили два стяги, силу полонених і різної зброї.
А ранком усе козацтво реготалося з обдурених бусурменів. Козаки, повилазивши на вали, показували на мигах, що таким воякам тільки б носити жіночі плаття й шальвари та запинатись укривалами-чарчафами: не битися їм з добрими лицарями, а сидіти вдома та прясти вовну.
Коли роздратовані турецькі пушкарі, не чекаючи наказу, вдарили з гармат, щоб припинити це глузування, кілька шибайголів вискочили в поле й пустили в турецький стан стріли з прив'язаними до них цидулами-листами султанові. В тих цидулах писалося:
"Який ти в біса великий падишах? Хвалишся, що підкорив усі царства й королівства на землі, від сходу сонця й до заходу, а сам козакам ради не даси...
Крикливий ти слинько! Чваньковитий індик! Забирайся геть, у пекло, до батька свого диявола Вельзевула, котрий давно вже сумує за своїм коханим синочком..."
То була ганьба ще гірша від недавнього побоїська. Похмурнілі візири зійшлися вночі на таємну раду. Ухвалили, не питаючи падишаха, вирядити до гетьмана Ходкевича надійну людину: хай натякне, що як прийдуть польські посли говорити про мир — вони не зустрінуть відмови...
Грек Вевелі, чоловік хитрий і розумний, що деякий час жив у турецькому стані, тайкома поскакав у Хотинську фортецю. Проте до Ходкевича він добитися не зміг: старий гетьман доживав останні години.
Але це вже нічого не могло змінити, хоч султан дуже зрадів, дізнавшись про смерть давнього недруга, й зробив останню відчайдушну спробу.
Сам об'їхав війська, по черзі звертався до кожного полку, ім'ям аллаха заклинав не зганьбити свою честь: ще раз ударити на нечестивих ілляхів, ослаблих від такої втрати.
Та вони слухали його неохоче і в бій пішли мляво: гусарські сотні, підтримані пішими козаками, легко їх розгромили.
Через два тижні, погожого осіннього дня, польські посли, оточені пишним почтом, вирушили до турків, їх супроводили півсотні вславлених лицарів, обраних з-поміж усього війська.
Позаду трьома кіньми везли дорогоцінні дарунки для султана та візирів — без дарунків годі було й починати розмову. Весь кортеж мінився й блищав: самоцвіти на кінській збруї, на поясах та на руків'ї шабель, срібло лицарських шоломів і панцирів сліпили очі. Посли їхали помалу, статечно, притримували коні, аби не здалося, ніби вони поспішають миритися.
Проте в турецькому таборі їх уже чекали. Назустріч шаленим чвалом вилетів загін яничарів на білих арабських румаках. Два сивобороді посланці-чауші, притуливши руку до серця, вклонилися полякам, запрошуючи в табір.
Сотні воїнів роєм сипнули на берег, зачувши, що їдуть ілляхи говорити про мир: деякі, забувши ворожнечу, махали руками, на мигах просили під'їхати ближче, погомоніти. Але посли суворо заборонили своїм лицарям усякі балачки.
Перед ними розпросторилося величезне місто з шатрів і наметів, з кривими вуличками й завулками, впоперек яких де-не-де були простягнені товсті канати — щоб заплуталися ворожі вершники, якщо нападуть уночі. Біля кожного входу лопотіли кінськими хвостами бунчуки: одразу можна вгадати, якого чину паша тут живе. Найвищий мав п'ять бунчуків.
Віддалік на кількох пагорбах яскріли обтягнені золотою парчею султанові шатра.