Звертайся прямо до нього. А так прощавай: навряд чи колись побачимось, — скоромовкою видав танкіст і, не сподіваючись на поцілунок, вибіг із хати.
— Куди саме вам виписувати евакуаційне посвідчення? — втомлено запитав обхідливий майор.
— До Вінниці.
— Неможливо. Залізницю у той бік вже розбомблено.
Тут Ганя пригадала, що мати начебто збиралася їхати в Дніпропетровськ до батька, який нещодавно пристроївся там завскладом, отримав квартиру і викликав її до себе.
— А можна до Дніпропетровська?
— Тільки особисто вам.
Справжнього офіцера жіноча краса — хоч мир, хоч війна — вражає наповал. Майор без зволікань оформив проїзні документи і, грайливо підхопивши Ганю за талію, підсадив у кузов полуторки. Того ж дня вона дісталася Кишинева і пропхнулася у плацкартний вагон довжелезного ешелону, який дотягнув її до Тирасполя. Тільки-но він притулився до дальньої платформи, як місто затрусилося. Бомби падали щільно і трощили все без розбору. Залізничне полотно роздирали на шмаття; перекидали вагони догори колесами, обрушували будівлі. До учора ще мирні, осілі люди перетворившись на біженців, метушилися, ховалися, а бомби наздогнали їх по затишних кутках мальовничого міста. Ганя видряпалася крізь вікно і побігла до вокзалу. Старовинна, прикрашена ліпниною будова пихкала в небо чадним полум'ям. Привокзальну площу забризкало битим склом, закидало мазкою і цеглою. Всюди, куди не глянь, валялися, корчилися люди. А ті, що залишалися на ногах, метушилися, шукаючи хоч-якогось прихистку. Почувши прямо над головою рев мотора, Ганя впала на бруківку, зіщулилась у клубок і почула дитячий крик. Підвела голову і побачила, як поряд, із розпанаханого черева вже мертвої жінки на світ Божій самотужки лізло дитинча. Ганя вскочила і накрила його собою. Знову заревів мотор. Літак пікірував прямо на них, і зблизька вона розгледіла в кабіні блакитноокого усміхненого пілота. "Красивий — чорт", — кольнула недоречна думка. Ганя щільніше притиснулась до породіллі і простилася з білим світом. Але красавчик не скинув бомбу, не застрочив, а шугонув угору, мало не зачепившись за карниз вокзалу.
У селі Гані доводилося бувати при бабі Колодачихи, коли та приймала роди, і наразі вона вчинила з новонародженим так, як бачила. Загорнула його у блузку, сховалась під кущем акації і дочекалася кінця нальоту. Залізничники неспішно згуртували новий состав, і він повільно рушив за вказаним маршрутом. Загалом, на таку не надто вже довгу дорогу від Бєльців до Дніпропетровська, йому знадобилося два тижні. Попутники ділилися з Ганею ганчір'ям для пелюшок і хлібом, з якого вона — як колись бабуся — розжовувала м'якенькі квачики.
Добре, що завбачливо записала татову адресу: на порозі квартири її зустріла мати.
— Ганечко, звідки? А що це у тебе таке у згортку?
— Це — Лесик.
— От, тільки Лесика нам і не вистачало. Мало нам одного байстрюка, так ось тобі друге! Воно хоч живе? Нумо, дай сюди! Я переповию, бо у тебе руки не з того місця повиростали.
Ганя розповіла про пологи на вокзальній площі.
— Заспокойтеся, мамо, — до кімнати увійшла пишна і, як завжди, спокійна Феня з власним немовлям, що присмокталося до її налитої молоком груді, — давайте сюди: як-не-як, а маю дві цицьки.
З Вінниці її привіз особисто Макар. Він знайшов дочку у напівпідвалі, де вона жила зі своїм Дорфманом. У склепінні з глиняною долівкою, юрмилося кілька єврейських сімей, і всі вони були родичами. Роздивившись, що до чого, Макар заходився забирати дитину з собою: "Хоч і від жида, а все ж, онук".
— Оставьте мальчика нам! Мы его так ждали. У него уже и имя есть — Лёвушка.
Уже и обрезали", — заголосила сива жінка.
— Подумай,Фаиночка: зачем тебе такое горе? Ты — молодая, красивая, себе ещё пятерых родишь. Оставь Лёвушку нам, — підтримав бабусю бородатий дід з кісками.
Настирливість мешканців підвалу насторожила бувалого Макара. "Ну, ні! Дитину вивезу негайно, а то ще й вкрадуть ненароком..." — подумав він і наказав Фені збиратися. Коли ж він з дочкою і онуком дістався Дніпропетровська, Степаня була вже там.
Тим часом фронт необоротно наближався до Дніпропетровська. Почалися регулярні бомбардування міста, і вийшов наказ: усім перебиратися на лівий берег. Переправивши родину на поромі, Макар розмістив її у добротному дощатому сараї майже на самому березі Дніпра. Він і тут не розгубився: зайняв покинутий усіма магазин і узявся торгувати огірками. Та це тривало недовго. Коли німці підійшли впритул, проти них стали збирати ополчення. Призвали й Макара, хоч йому вже було далеко за сорок.
— Ой, Боженьки! Куди тобі, старому, на війну? А ми як без тебе! Краще признайся, що петлюрівець, може не займатимуть? — голосила Степаня, збираючи вузлик.
— Не скавчи, дурна бабо. Хочеш, щоб свої розстріляли? Ось залишуся живим, і минуле проститься. Дві війни пройшов і третю оббіжу: знаю, що до чого. Материна сестра, циганка, напророчила мені дальню дорогу.
Степаня впала на коліна і помолилася в куток сараю. Батька проводжали гуртом.
Феня тримала на руках Льовушку, Ганя — Лесика.
Ополченців озброїли стародавніми гвинтівками-трьохлінійками, і над колоною в різнобій заколихалися довгі тригранні багнети. Макар Юстимович — чисто поголений, у вихідному костюмі в смужку, білій сорочці, молодий, красивий, урочий — крокував першим зліва у третій шерензі. Побачивши рідню, він журливо їй посміхнувся...
— Ну, що ти скажеш: циган, він і є циган! Чому б я ото раділа на його місці? Вирядився, неначе на весілля, а про нас і не подумав, — хлипала вслід Степаня.
Ополченців переправили через Дніпро і кинули на танки.
Розділ ІІІ. Іванів полон
На початку серпня, голови колгоспів отримали вказівку терміново гнати худобу до залізничної станції. Голова колгоспу імені Сталіна запитав уповноваженого:
— Люди просять розвести корів по дворах. Кажуть: сховаємо, бо треба з чогось жити.
— Ви не розумієте, товариш Шелестович. Жодна худобина, жоден шматок м'яса, жодний колосок не мають потрапити до ворога. Ви ж не збираєтесь годувати окупанта? — суворо пояснив той.
Іван зібрав до гурту наявні тисяча триста корів, і чотири погоничі зранку погнали череду до Гайсина. Але ввечері один із них прискакав назад.
— Іване Платоновичу! Куди йти? У Гайсині вже німець!
— Де ви зараз?
— Ми, як і всі, розвернулися у бік Умані і тепер стоїмо в Краснопільці.
Іван засідлав жеребця, на якому звичайно об'їздив поля, і вслід за пастухом поскакав в Краснопілку. Стадо він наздогнав вже за нею. Рідні корови і бички слухняно плелися обабіч шосе; попереду і позаду гнали свої гурти інші колгоспи. Наступного дня, побачивши на горизонті Умань, погоничі повеселішали: нарешті вони позбудуться клопоту і повернуться додому. Але тільки-но перший гурт почав входити у місто, як у небі з'явилися бомбардувальники з хрестами. Мирні тварини замість того, щоб розбігатися хто куди, згрудилися на шляху і, притулившсь одне до одного, гинули купно. Дорога вкрилася роздертими тушами і рогатими головами. Кілька бичків оскаженіло гасали полем. "Краще б роздав худобу..." — терзався думкою Іван, лежачи долілиць в кюветі. Земля двигтіла від потужних вибухів; невдовзі почувся погрозний гуркіт, який швидко посилювався. З-за пагорба висунулася шерега танків; від них, озираючись і відстрілюючись, тікали червоноармійці. Їм навперейми вискочили мотоциклісти. Вони розсіялися лугом і кулеметним вогнем притиснули втікачів до землі. Зрештою, живих зігнали у щільний натовп, до якого заштовхнули й Івана.
Сердяг зігнали до кар'єру, де видобували глину. Там, в Уманській ямі, поміж полонених солдатів і офіцерів Іван побачив і відомих йому воєначальників — раніше бравих, а тут понурих. На десятий день Івану пофортунило: ладнаючи разом із кількома бранцями огорожу, він скористався моментом і шаснув у кущі. Дістався лісу і замислився: куди тепер? У райкомі партії інструктували: з окупантами не зживатися, натомість уходити в партизани і чинити опір. Але, де шукати партизанів? Вирішив спершу повернутися до села, зустрітись із товаришами і довідатись у них. "Вдома мила Явдоня, мабуть, хвилюється. Лише тиждень, як з дому, а всі думки про неї. Ех, Явдонечко, моє ти серденько, п'ятий рік живемо, а кохання не згасає. Пригорнутися б до тебе, обцілувати... Зрештою, так чи інакше, партизанів я знайду, але спершу побуваю вдома",— вирішив Іван і рушив у бік Цюрківців.
Пробирався він осторонь шляху, навпрошки, ярами. Обходив села задами, а заночував у лісі, в темній улоговині, під пахучим ялівцем. До рідного села приблудив другої ночі; постукався до брата Григора: його хата тулилася до краю приярка.
— Ой, Іване, що коїться, що коїться, — заголосила Федора, — німці якийсь тиждень, а ми вже маємо і свого старосту, і своїх поліцаїв. Навіщо ти повернувся? Комуністів повсюди ловлять і про тебе питали. На горі облаштували табір військовополонених, і наш Тарасик вже там.
— Чуєш, брате, об'явили, що зайняли Київ і вже підступають до Москви. Чи ми розучилися воювати? У вісімнадцятому ті німці драпали звідси, аж гуло,— вставив слово Григір.
— Зараз наші драпають. У небі лише їхні літаки. Наше стадо під Уманню розбомбили на фарш. Чому я не роздав корів людям? Федорочко, за вечерю не турбуйся. Як там Явдоня?
— А що їй станеться? Квітне і пахне.
— Мамі перекажіть, що зайду пізніше.
Явдоня вже не сподівалась побачити чоловіка. Міркувала: або забрали у Червону Армію, або ж пішов у партизани. Вдома ж йому — вірна загибель. Васько Макуха — однокласник, що колись до неї залицявся — перевдягнувся у поліцаї і повз двору не проходить, щоб не зазирнути і не принюхатися. Вона й собі боялася вийти з хати; прислухалася до нічного шорхання; розмірковувала, як житиме без Івана. Тож, коли на світанку, постукали у вікно і тихесенько гукнули, молодиця стрепенулася, вискочила босоніж у сіни, відкинула засувку і прикипіла до чоловіка. Іван відірвав її від підлоги, підхопив, притиснув, а вона, діставшись губ, завмерла.
— Явдоненько, відрада ти моя, мила, — видохнув чоловік, і дружина затремтіла.
— Я начебто знала, що ви повернетесь; нагріла баняк води і стушкувала качку. Можете помитися.
Ще на початку подружнього життя Іван замовив у колгоспного бондаря незвичайно широку діжу, на двох.