За вікном була Лавра, віки, дзвіниця Шеделя, щедроти Мазепи і небо, небо Києва.
Ми перебували серед гравюр і аромату старовини, серед древніх документів, книг і портретів з часів козацької державності. Старий українець професійний вояк недавньої доби, і молодий невійськовий, що міг бути йому онуком, слухали, схиливши голови, марш переможців над Оттоманською Портою.
Скоро настала перерва моїх візитів до Києва, до затишного Корпусу митрополичих співаків, де було зібрано стільки чудових речей. Робота, а потім прийшли тюремні сидіння.
В 1938 році, коли настали київські тюрми, тяжкі були часи для мене в одній із них. Офіційно звалася вона Філіал Внутрішньої Тюрми НКВД УРСР, а зі старих часів була відома як гауптвахта Медера. Медер за царя був суворий комендант міста і часто карав гауптвахтою. Вона була за високою огорожею саме навпроти Лаври.
Режим був тут суворий для мене і допити були тяжкі, правда без биття, просто не давали спати на протязі кількох діб.
Перед десятою годиною ввечері:
— Хто на Се? Збирайтесь на допрос.
І не полежавши за день ні хвилини — стежать, щоб ніхто не лягав, саме тепер, коли можна б лягти — збирайся.
Мелодійно задзвонять куранти на Лаврській дзвіниці і — "пошлі".
Слухаючи, як било годину в Лаврі, думав про те, яка це стара священна тут земля і що на ній діється.
Думав і про те, що в теплих покоях серед милих йому зібраних за ціле життя речей, ось тут під боком десь Потоцький. Не заздрячи думав, просто приємний спогад про те життя, де є люди і краса. Тепер був чорний ворон і вся тюремна безпросвіть.
Згадував ще, що як минути мою теперішню тюрму і трохи прийти до Краю Печерська, то відкривається краєвид на Дніпро і на Видубицькі обидва Монастирі. Один менше видний — древній, там де Перунові кричали предки наші "видибай, боже". Другий красень козацької доби — пізніший.
Раджу туристам з різних закамарків нашого розселення, які не бачили України і будуть там, якось проскочити через задні двері "Інтурист-готелю". Раджу добігти до Лаври, проминути її і там, де видно Видубицький монастир, відчути, що таке Київ і що таке Україна.
Сидів я по тюрмах і не знав, що діється з Потоцьким, а як вийшов на волю, закрутився.
В 1943 році в піднімецькому Києві, як я був там недовго, пішов до Лаври. Успенська велика церква лежала в руїнах. З того подвір'я, де ми сиділи часом з Потоцьким і Потоцький частував дітей з коробочки маленькими цукерками драже, було видно кістяк престольної церковної стіни. Недалеко могила Столипіна, що хотів створити індивідуальне, міцне селянство і стримати революцію, вбитого Богровим у Київському Оперовому Театрі в 1911 році. Плиту з чорного лабрадору наполовину засипала цегла, тисячолітня цегла зруйнованої церкви. Поруч теж під уламками цегли могила Іскри і Кочубея. Я прочитав напис, зроблений нашою старою мовою: року 1708 місяця іюля 15 дня посічені серед Обозу войскового за Білою Церковію на Борщаговці.
В Лаврі якийсь чернець загально російського стилю трохи поговорив зі мною.
Ворота тюрми, де я колись нудьгував, були відчинені і з двору німецькі солдати мирно щось вивозили.
Збірки Потоцького не було і сліду... Прохожий чоловік, що жив на території Лаври, знав Потоцького і розказав мені про нього коротко. Вісімдесятилітнього колекціонера зі старою дружиною вдвох арештували в 1938 році. Вони не вернулися.
Я пішов назад до міста. Дзиґарі на дзвіниці Шеделя тепер не дзвонили.
СУД У ТЕАТРІ
Процес Спілки Визволення України — СВУ був показовий процес. Чужинці називають такі суди театральними. Процес СВУ відбувався на сцені Харківської опери. Цей театр і досі стоїть на Римарській вулиці.
Передсудове слідство було проведене в Києві. У Харкові тодішнє всеукраїнське ГПУ закінчило слідство й організувало суд.
Підсудних привозили з тюрми не в "чорних воронах", а в звичайних автобусах, ніби на прогулянку. На сцені в перервах підсудним підносили чай з "пирожними". Організатори явно перегравали, пересаджували свою роль гуманних учнів Дзержинського. Особливо, ці масні і демонстративно великі солодощі, кондитерські вершини тодішнього щасливого життя, були тут не до речі. Проте, думаю, що відкинути, відсунути їх підсудний академік Сергій Єфремов, людина великої гідності, не міг. Не могли й інші. Так само не могли відкликати своїх попередніх свідчень, даних у Києві, вимучені довгими днями і ночами без сну. І признання, і театральні солодощі все належало до заздалегідь розробленого ритуалу і підсудні мали коритися йому.
Про суд дуже докладно писали в газетах і передавали через радіо всю судову процедуру. Серед публіки в театрі в більшості було мало українців. Сумна доля людей приречених і суджених у трибуналах революцій. Доводиться їм у найтяжчі хвилини бачити довкола не друзів й однодумців. Тільки родичі тут були. Але мовчазна маса в театрі (квитки на процес розподіляли через совєтський апарат) нагадувала юрби в трибуналах французької революції.
Судив спеціально призначений склад Кримінальної Судової Колегії Верховного Суду УРСР, голова — Приходько, члени — Соколянський і Волков. Був також запасний член Колегії. Приходько і Соколянський ніколи не були суддями.
Голова — Антін Приходько — з тих українських інтелігентів, що складали верхівку української партії боротьбистів, лівого крила українських соціалістів-революціонерів, і були прийняті, влилися індивідуально в компартію в 1920 році. Приходько був заступником Наркома Освіти.
Свою роль судді він виконав і був ліквідований ще перед 1937 роком. Його рідного брата, теж члена партії, але менше відомого, я бачив у коридорі Спецкорпусу тюрми номер 2 в жовтні 1937 року. Це був рідкий випадок, коли в'язні з різних камер могли зустрітися. Брат Приходька показав мені вибиті на допиті передні зуби.
Іван Опанасович Соколянський — талановитий педагог, на чолі Інституту Дефектології мав великі досягнення в навчанні сліпоглухонімих. Через сім років я зустрів його в камері Внутрішньої Тюрми НКВД. Соколянський пройшов усі етапи тодішнього слідства і суду, але вийшов на волю, покинув Україну, переїхав на роботу до Москви. Вмер своєю смертю в Москві 1960 року.
Третій член суду Григорій Іванович Волков, перед революцією студент правник, син лікаря Гуревича з міста Миколаїв на Бузі. Працював заступником харківського губ. прокурора, потім головою Кримінальної Касаційної Колегії Верховного Суду УРСР. Серед тодішніх робітників совєтської юстиції він був один з найкультурніших і найбільше кваліфікованих і надавався на роль дорадника і керівника в процесуальних проблемах, які могли виникнути під час публічного розгляду.
Підсудний Андрій Ніковський, що під час процесу зберігав незвичайну в такій ситуації жвавість і бадьорість, дотепно назвав Волкова суфлером.
Волков згодом перейшов до Москви до Інституту Червоної Професури, де й був заарештований.
Коли оголошено вирок, я був у театрі. (Я вже повернувся з Кисловодського). Це була великодня ніч, але ні в цьому театрі, ні в місті не чутно було голосного тисячолітнього "Христос Воскрес".
Чекання тяжкого вироку завжди напружує нерви. Тут за театральним фальшом і нібито прилюдним судочинством особливо почувалася присутність чужої, злої сили. Серед людей на сцені було і начальство. Вони трималися непоказно, але на них варто було подивитися. Під актом обвинувачення два підписи — Горожанин і Козельський, обидва на сцені суду.
Горожанина мало хто знав. В концертних залах інколи можна було побачити цього інтелігента. З довшим, ніж звичайно, волоссям, що надавало йому артистичного вигляду ніби піаніста або скрипаля. Я чув від одеського адвоката Г. Я. Сосина, що Горожанин був родом з Акермана. Довгі роки Горожанин був Начальником Секретно-Оперативної Частини НКВД УРСР. Всі контрреволюційні справи підлягали йому. Він також був головою Чрезсесії, закритого суду для контрреволюційних справ.
Борис Козельський був керівником відділу, що відав українськими справами, і підлягав Горожанину. Про Козельського було більше відомостей. Він у совєтський час дістав юридичну освіту в Одесі. В Одесі слухав лекції професора Олексія Яковича Шпакова. Я сам років за десять перед Козельським, перед революцією в 1915–16 роках теж слухав блискучих лекцій Шпакова з історії Руського права. Коли в двадцятих роках О. Я. Шпакова ховали в Одесі, студент Козельський ніс разом з іншими труну популярного професора. Козельський був українець з Полтавщини з родини дрібних землевласників. Він мав культурні зацікавлення, любив старі гравюри і Ричард Іванович Домре, наш досвідчений букініст, залишав для Козельського добрі гравюри, а нам, невельможним любителям книг і гравюр, їх не продавав. Ричард Іванович шанував начальство.
Козельський перейшов на ту саму роботу до Києва, коли Київ став столицею, і в Києві кінчив життя самогубством. В центральній газеті довгий некролог про нього підписали українські партійні вожді, але збрехали, ніби Козельський помер через серце. Чомусь їм треба було сховати правду.
Мало знають про цих людей.
Серед старих гравюр, що їх я довгий час збирав, був у мене портрет генерала Дубельта, гравюра середини минулого століття. Вдивляючись в обличчя служаки жандарма з його вусами і підвусниками, думалося про те, як ці очі мали дивитися на Шевченка і Костомарова в Петербурзі, як вони пробігали протоколи зізнань кирило-мефодіївських братчиків.
Тут на сцені були сучасні Дубельти. Правда, проти них той старий Дубельт був ніжний янгол.
Разом з усіма чекає Горожанин. Він нудиться. Ось він підходить до академіка Сергія Єфремова. Той сидів на першій лаві скраю. Горожанин дуже невимушено, як добрий знайомий, щось говорить до Єфремова. Може якісь незначущі слова і ця розмова тільки ще один акторський жест у тій зловісній театральщині.
Єфремов був справді знаною і справді шанованою людиною. Коли він проходив приниження того показового процесу, сторонні, чужі люди говорили про нього з любов'ю і болючим співчуттям.
В його розумних очах і в усьому виразі обличчя відчувалася та повага людини, що витворилася в багатьох поколіннях предків — козаків, священиків і господарів свого поля.
Тепер на сумному лиці я побачив очі мученої, зацькованої людини. Я пригадав, що він любив нагадувати слова Драгоманова: чиста справа чистих рук вимагає.
За стінами театру був Великдень без радісних дзвонів Воскресіння, тут був суд нечестивих.