Антко тим часом ретельно обстежив усі стіни. Жодного знаку ніде не було. Проте посеред церкви Обормоти виявили ляду з іржавим кільцем. Коли її добре відшкребли., – виразно постала позначка: два перехрещені пістолі. Чотирнадцять рук одночасно вхопилися за кільце. Ляда подалася і вийшла зі своїх пазів. Смикнули ще раз – відкинули ляду набік.
– Криниця, бігме, – прошепотів Пузанок.
Усі схилилися навколо темного отвору. Антко кинув камінчик.
Минуло кілька секунд, перш ніж долинув звук удару.
– Двадцять метрів, – констатував Антко. – Ну, хто перший?
– Жереб! – закричали всі.
Кинули. Випало Пузанкові. Притягли мотуз, міцно прив'язали до якоїсь бантини, до другого кінця міцно припасували самого Пузанка.
– Лізь, чоловіче, – підштовхнув його Посмітюха, – та гляди –поцупить що пан, однаково кишені вивернемо.
Почали обережно спускати Пузанка, минала хвилина за хвилиною, мотуз розмотувався, а кінця тому спусканню не було. Нарешті, мотуз дав слабину.
– Ну, що там? – крикнули всі гуртом в отвір.
Знизу ані чичирк.
Прислухались. Знову нічого. І раптом – смик-смик, і десь з глибини линув несамовитий крик Пузанка:
– Рятуйте! – і ще кілька невиразний вигуків.
Нема що робити – потягли мотуз. Десь із півгодини минуло, заки витягли Пузанка нагору. Витягли, а він ледве диха і очі за котив. Покропили.
– Ну, що трапилось?
Пузанок тільки зубами цокотить.
– Та що там таке?
– Се... се... смерть.
– Яка смерть?
– О... отака... засвітив світло, а мені череп в очі.
– Ну й що?
– Що, що, мало не вмер – ось що.
– Ну й боягуз же ви, пане Пузанок, – вилаявся Посмітюха. – Претеся лізти, а в самого жижки тремтять.
– Ось що, панове, – поправляє скельця Задунайський, – треба лізти всім.
– Та як же то всім?
– Ну, то справа не складна, – втручається Анко. – Треба робити драбину.
– Драбину?
– Атож, з мотуззя.
Почали плести драбину. Півдня плели, заки сплели. Але сплели.
– Ну, з Богом, – закинув ногу в отвір криниці Антко, випробовуючи міць мотуза.
– Власне, чому це ви перший? – кинулися до нього.
– Тому що тому. Ґуд бай, джентльмени, – і Антко зник у отворі.
Усі з'юрмилися навколо, намагаючись пропхатися до драбини. Оскільки ніхто не міг пропхатися, кинули жереб знову. Тоді вже лізли по черзі, хоч і злі, як чорти.
Коли компаньйони опинилися на дні криниці, там уже горів великий ліхтар типу "летучая миш", і Антко Мариячак, мов господар, сидів на великій діжі, пахкаючи цигаркою.
– Прошу, панове, до господи, – привітав він членів експедиції, – і прошу бути, як удома.
Компаньйони озирнулася. У невеликому підземеллі стояло сім діжок і на кожній була позначка: схрещені пістолі. І на кожній лежав людський череп, – те, що так злякало Пузанка. За винятком цього, нічого страшного тут більше не було.
***
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ. Обормоти стають мільйонерами і в зв'язку з цим провадять дискусію про сполучність високого звання муніста з капіталістичними тенденціями
Важко було точно визначити загальну вартість Довбушевого скарбу. Вірогідних відомостей про те немає. Однак, безперечно, що в кожну діжечку було запхано мільйони. Діжечок було сім, по діжечці на брата, бо компаньйонів було, як відомо, теж сім. Фатальний збіг. У противному разі довелося б ламати голову над поділом, а можливо, й при поділі (вже не фігурально, а так таки, як звичайно буває). Були б жертви. Безперечно. Сім діжечок – сім осіб... Послухайте, чи не зауважили ви, що число "сім" у ноосфері (вдаймося до терміну Вернадського)* – оте число "сім" несе у собі щось містично-втаємничене? І слова тут не добереш. Прошу дуже: сім чудес світу, сім основних кольорів, сім нот, сім днів у тижні, сім манускриптів Мертвого моря, сімка в картах ("Пікова дама")*, ну і так далі... А тут – сім діжечок Довбушевого золота і сім претендентів на нього. Погодьтеся – є над чим подумати.
Отже, сім діжечок – сім осіб. В усіх відношеннях це було дуже просто. Кинули жереб, кому яка, – та й по всьому. Кожний сидів на своїй власній і погладжував її круті боки. Ідилічна картина, що й казати! Щоправда, ця ідилія була б дещо порушена, якби компаньйони знали, що, опріч золота, існувала ще скринька з діамантами, яку поцупив Антко Маринчак – інакше не був би він Антком Маринчаком! Та лихо з ним, з Антком. Як уже те йому вдалося, не нам про те судити, та, зрештою, справа і не в цьому.
Ми, природньо, раді за наших героїв, що вони вже досягли свого, хоч те було й нелегко. Нас навіть не цікавить і така річ, як вони витягли ті діжки нагору і як потім транспортували далі – кому куди. Якщо це кого-небудь так цікавить, радимо з тим питанням безпосередньо звернутися до наших героїв, які ще (хоч і не всі) живі й здорові і шлють вам усім палкий привіт.
Отже, як ми вже казали, компаньйони сиділи кожен на своїй діжці і погладжували їх круті боки. Поки вони радилися щодо поділу і перевірки нутра кожної діжки зокрема, їх думки були зосереджені навколо одного: кеби хто не ошукав, і – як би кого ошукати. Та коли всі формальності, нарешті, було закінчено, і кожний упхався на свою власну діжку, тепер думки компаньйонів полинули в захмарну далечінь, і почалося будівництво повітряних замків.
– Ха-ха! – сміявся Задунайський, раз по раз гублячи пенсне. – Хехе! Хо-хо! о-хо-хо-хо! Тепер я вже не якийсь там панок, а мільйонер, прошу паньства, мільйонер! Мільйонер Задунайський. Трохи воно не звучить, та може бути і сер Зад, і сер Дун. Фамілію доведеться змінити обов'язково. І, насамперед, драпати за кордон, тільки за кордон, бо тут не розвернешся, та ще й за карк схоплять: звідки і де взяв?
– Пан каже глупство, – відгукнувся Антко, – бізнесмен повинен уміти робити бізнес однаково де – чи то Меланезія, чи то Юесей, чи то Юесесер*. А прибутками пана поцікавляться всюди, де б пан не був. Що стосується мене, то я спущу і реалізую це золото в Країні Чудес так само легко, як і деінде, запевняю в цьому паньство. Гроші всюди гроші, а там, де розгардіяш, – вони подвійно гроші.
І Антко ушкварив на діжці танець:
Був я в Японії,
Був в Патагонії,
Я бачив різні чудеса.
Та серед всіх чудес,
Немов зоря небес,
Була жіночая нога.
Тут компаньйонам стало так весело, що вони загорлали й собі:
Ох, ноги! жіночі ноги!
Так і кортить упасти в гріх!
Часом худенькі,часом товстенькі –
Ну просто хоч тікай від них!
Що стосується Обормотів, то хоч вони й горлали разом з усіма, проте тільки щоб підтримати компанію. Свідомість їх працювала в іншому напрямі, а в якому, те ми зараз побачимо.
Компаньйони веселилися, і нікому не було лячно, хоч то й було глибоко під землею, і не просто де-будь, а під зачарованою Довбушевою церквою. Якби хто в той час завітав до тої церкви, та почув той рев з-під землі, то не встиг би й перехреститися, а одразу дав би дуба. Ніби чорти ґвалтували в пеклі – такий відгомін ішов з криниці по всій церкві. Посмітюха навіть тричі по-розбишацьки свиснув, бубликом заклавши пальця до рота.
– Не бути мені Посмітюхою, коли золотом увесь світ не засиплю! – галасував він, б'ючи себе в груди. – Париж! Сан-Франціско! Ріо-де-Жанейро! Найкрасивіші женщини кинуться мені на шию, а королі й президенти вважатимуть за честь здороватися з Посмітюхою. Га-га! То вже, прошу паньства, не жарти, а фортуна, фортуна!
– Так, так! золото – це все! – потер руки Пузанок і навіть сплюнув на череп, який його недавно так перелякав.
– От коли фініт коронат апус! – патетично вигукнув Задунайський. – Ґаудеамус іґітур!*
– Ціцерон! – застогнав Пузанок.
Як ми вже казали, свідомість Обормотів працювала в іншому напрямі. І це цілком зрозуміло.
Кілька днів по тому, перебуваючи вже з Калуші, троє Обормотів влаштували надзвичайно серйозну нараду на найвищому рівні. Уникнути тої наради було неможливо. Питання стояло одне: як поєднати високе звання муніста з капіталістичними тенденціями (зважаючи на те, що Обормоти, деяким чином, стали мільйонерами)? Звичайно, якби Довбушевим скарбом заволодів простий країнчудесівський громадянин, що народився, жив і виховувався в Країні Чудес, то вищезгадане обормотівське питання перед ним не стяло би. Країнчудесівський громадянин просто здав би те золото державі – та й по всьому. Але Обормоти виросли в Арґентині, не мали країнчудесівської закваски, а отже і свідомість у них була дещо іншою. Ось чому вони почали вивчати питання у різних аспектах, занурюючись у нетрі філософії, марксистської догматики і т п., закликавши на поміч і діялектичний метод, й історичний матеріялізм, і ще дещо, дуже серйозне і складне для розуму звичайного смертного. – Питання попереднє: чи маємо ми право бути мільйонерами?
Це питаная (попереднє) поставив старший Обормот, на що молодші Обормоти відповіли:
– Маємо право бути мільйонерами, бо, по-перше, корифей марксизму Енгельс був капіталістом і до самої смерти своєї був прив'язаний до капіталу, а капітал до нього (не кажучи вже про інші прецеденти, як, наприклад, капіталіст Морозов, що служив більшовикам); по-друге, з точки зору прибуткової вартости володіння капіталом Довбуша виключає будь-яке використання найманої праці, а отже й експлуатацію людини людиною.
Таким чином, з цього боку було все ясно.
– Тоді розглянемо основне питання, – сказав Іван Обормот. – Як поєднати високе звання муніста з капіталістичними тенденціями?
Навколо цього питання, звичайно, виникли гострі суперечки, та, внаслідок дебатів, що тривати тридцять чотири години двадцять дві хвилини, це питання було висвітлено всебічно.
Обормоти прийшли до висновку, що мати капітал, це ще не значить мати капіталістичні тенденції. Але це не виключає, звичайно, можливости прояву таких тенденцій. Проте, виходячи з цього, з одного боку, і взявши до уваги інше, з другого боку, можна вважати, що поки що прояву цих тенденцій (капіталістичних) нема.
Звідси постає заключне підпитання: як реалізувати капітал?
Над цим підпитанням Обормоти думали і гадали рівно місяць, що не так вже й багато, беручи до уваги складність підпитання.
Пропонували всіляке: збудувати спецбудинок для близнюків і створити комуну імени Обормотів, і фінансувати будівництво пантеону для великих цабе Країни Чудес, і навіть створити п'ятисотмегатонну атомну бомбу. Але все це було не те. Сперечалися, думали, знову сперечалися і, нарешті, винесли остаточне рішення:
Витратити всі кошти на вивчення Країни Чудес, щоб передати у спадщину нащадкам повний звіт про славні діла і велич Країни Чудес.
– Ми відкриємо її, як Колумб відкрив Америку! – вигукнули близнюки.
І Обормоти пішли в мандри...
***
ЧАСТИНА ДРУГА