– Виліз, ходив, ходив по місту, ну й, звісно, зрозумів, що закинуло його в минуле. Намучився, люди витріщаються на його незвичний комбінезон. Отож надвечір сів він на бульварі й зажурився, геть згас. А мармиза в нього така була приголомшена, ну, як у цього ось. – Інга кивнула на Мандрівника в часі. – Авжеж, така поганюща мармиза була, що проходила повз нього одна така собі подружка та й питає: може, тобі чимось допомогти? Ну, а він геть уже знеміг, та й каже: стомився, мовляв, сил немає, й голови прихилити ніде. А хлопець з себе нічогенький був. Дівчинка виявилася чула, повела його до себе, хотіла нагодувати, а він заснув. Просто на кухні.
Прокинувся вранці в чужій квартирі, записка лежить: їжа – отам, увечері прийду. Він устав, походив по хаті, побачив годинник на столі, й вигравірувано на годиннику: "Любій матусі від доньки Тетяни". Сторопів, поліз фотокартку тієї дівчини шукати. На бульварі він її не дуже й роздивився, темно вже було, а в дім він напівсонний зайшов. Як знайшов фотокартку, то взагалі мало з глузду не зсунувся. Дочекався ту дівчину й одразу ж усе їй виклав. І про годинник, і про фотокартку, і про себе, і про неї. Годинник він той змалку пам'ятав, він у них вдома стояв, а на фотокартці була його мати, і дівчина ця була його матір'ю.
– О-о! – простогнав Мандрівник у часі, схопившись за голову.
– Що, незрозуміло? – занепокоїлась Інга. – І тобі теж незрозуміло?
– Мені-то зрозуміло, – запевнив Едгар. Йому справді було все зрозуміло. – А оцьому ось товаришеві ви все ж розтлумачте.
– Та це ж дуже просто. Як виходить: він, хлопець отой, одружиться потім з тією дівчиною, Тетяною. В них народиться син. Народився, вчився, виріс та й улаштувався на станцію оту орбітальну. А тоді вибух – і його відкинуло в минуле, розумієте?
– О-о! – промовив Фіалковий.
– Відкинули його в минуле, зустрів він на бульварі оту Тетяну, – і далі терпляче розтлумачувала Чорноока Владарка. – Прийшов до неї додому, виявив годинник і фотографію, розповів їй усе, а тоді одружився. Тобто він сам собі батько, і сам собі син, розумієте? Штука оця називається – часовими колами. Усе весь час знов і знов повторюватиметься.
– А якщо вона не погодиться вийти за нього заміж? – лукаво спитав Едгар.
– Та ж погодилася!
– А якщо вони не відпустять сина на орбітальну станцію? – наполягав Едгар.
– Ха! Так він їх і слухатиме! Ще б пак!
То вже був невідпорний аргумент, і Едгар не знайшов, чим заперечити.
– Я це до чого веду, – тепер Інга зверталася до Фіалкового, що вже підняв голову. – Трапляються випадки, що хтось застрягне в часі. То не треба журитися. У нас тут гарно.
– О-о! – простогнав Мандрівник у часі.
– А знаєте що? – запалилася Інга. – Дайте мені цю вашу машину, я теж хочу помандрувати. Тільки не в минуле, я його в кіно скільки хочеш бачила, а в майбутнє. Хочеться подивитись, як там...
Інга замріяно підняла брови, чорне волосся розсипалося в неї по плечах, очі сяяли в світлі ліхтаря.
– Хіба у вас можна ходити голому? – спантеличено пробурмотів Мандрівник, натякаючи на те, який вигляд він матиме, діставшися без облачення, що по сумісництву правило йому за машину часу.
– Не можна, – заспокоїв його Едгар. – Я не радив би вам, Інго, користуватися несправною апаратурою. Бо ви й сама можете втрапити в часові кола.
А тоді він знову звернувся до немудрого хронотуриста.
– Гадаю, – мовив він, – якщо ви підете з Інгою, вам там допоможуть.
– Куди? – в один голос спитали Чорнокоса Владарка і Мандрівник у часі.
Едгар показав рукою напрямок. Певне, не варто уточнювати, який напрямок він показав. І так зрозуміло.
Якщо незрозуміло, можна повідомити: Едгар показав на північно-західний напрямок. Хоча точнісінько так само й абсолютно безболісно для нашої розповіді він міг показати й на південно-східний напрямок. Або в зеніт. Або в бік тьмяної зірочки Алькор, за якою вивіряють гостроту зору всі бажаючі. Цілком можливо, що напрямок на зірку Алькор, яка притулилась біля Великого Воза, буде найправильнішим.
Взагалі, не має значення, куди показав Едгар. Важливо, Що він це зробив, хоча в будь-якому випадку Чорнокоса Владарка і Фіалковий Мандрівник у часі прийшли б туди, куди слід.
– А ти хіба з нами не йдеш? – трохи ображено спитала Інга.
– Мені треба ще декого почекати, – відповів Едгар. – Але мені здається, що я вас сьогодні ще неодмінно побачу.
Інга, певне, подумала, що слово "вас" стосується саме її, тільки її одної, бо стрельнула в Едгара поглядом, сповненим тріумфу: вона безперечно зарахувала вже Едгара до загону своїх залицяльників.
– Ото дивак! – грайливо мовила вона. – Йому здається. Хіба ти не певен щодо своїх подальших дій? Чи, може, плани зміняться?
– Гадаю, що плани не зміняться, – щиро відповів Едгар.
– Отож-бо! – Інга пустотливо насварилася на нього гарненьким пальцем і взяла Фіалкового попід руку. Хронотурист покірливо відділився від стовпа. – Ходімо! Дорогою розповіси, як там у вас, я таке страх люблю, через це й Лекса обожнюю, я тебе з ним познайомлю, а тоді музичку послухаємо, потеревенимо, тільки не вистромляйся, не пхайся зі своєю завтрашньою мудрістю, я не люблю цього, а сиди собі тихенько, як Лекс, а може, і він там буде, то ви з ним потім і поговорите...
Інжин голос, віддаляючись, затих. Едгар глянув на годинник і відійшов до освітленої вітрини магазинчика. Він сподівався, що незабаром має з'явитися останній учасник сьогоднішніх подій, який прямував до далекої і тому тьмяної на вигляд зірки Алькор.
І не помилився. Незабаром почувся цокіт підків по асфальту. Цокіт наближався.
Цього разу Блакитний Лицар з'явився перед ним у повному лицарському обладунку. Певне, збирався стати на чати біля старовинного годинника зі старовинним написом. Кінь під ним був добрий, білий, поважних розмірів, з білою, накрученою в локони гривою. В лівій руці Блакитний Лицар стискав списа, блакитні пір'їни на шоломі войовничо розмаялись, обличчя, не закрите заборолом, було грізне. Блакитний Лицар нібито зійшов зі сторінок Об'явлення святого Іоанна Богослова, й Едгар про всяк випадок подивився, чи не простує за ним пекло. Пекло за Блакитним Лицарем не простувало. За ним простували "Жигулі". Водій "Жигулів" засигналив, Блакитний Лицар смикнув поводи, примусивши могутнього коня поступитися до тротуару, і автомобіль квапливо помчав собі далі.
Едгар підійшов до бордюра і підняв руку. Блакитний Лицар загальмував.
– Через службову прохідну дістали? – спитав Едгар, киваючи на коня і натякаючу тим самим Блакитному Лицарю на його потяг до дефіцитних товарів.
Блакитний Лицар пихато випнув нижню губу і промовчав. Він був при виконанні обов'язків.
– То який же це кінний завод офірував вам цього красеня? – не вгавав Едгар.
Замість відповісти Блакитний Лицар тицьнув списом поза спину Едгарові. Едгар обернувся й побачив афішу, наклеєну на паркані поряд з магазинчиком. Афіша повідомляла, що в неділю на міському іподромі буде розіграно великий приз сезону за участю коней Онуфрієвського кінзаводу.
– Зрозуміло, – мовив Едгар, знову обертаючись до пихатого Блакитного Лицаря. Кінь переступав з ноги на ногу й мотав білявою головою. – Тільки не думайте змагатись у цьому обладунку.
– А це чому? – порушив обітницю мовчання Блакитний Лицар.
– Вас обженуть, – лаконічно пояснив Едгар.
– Позбиваю списом нахаб! —заперечив Блакитний Лицар.
– Дискваліфікують.
– Ребра поламаю!
– Притягнуть.
– Нехай спробують!
– І спробують.
– Усіх розжену!
А все ж з нервами у Блакитного Лицаря було не зовсім гаразд. Він з брязкотом опустив забороло, стиснув коня шпорами і, розмахуючи списом, гупаючи, помчав провулком. Перехожі зупинялися й дивились йому вслід.
Едгар задумався про щось своє, та йому не дали часу на роздуми.
– Украй Потрібні Речі вже чекають, – поінформував Хрипкуватий, Але Не Позбавлений Приємності Голос.
– Авжеж, авжеж, – озвався Едгар і попрямував далі.
Украй Потрібні Речі що, власне, мається на увазі? Те, без чого не можемо існувати в дану мить? Вода для мандрівника в пустелі? Шматок хліба для Робінзона на голій скелі? Повітря для космонавта на орбітальній станції, що її пробив метеорит? Чи, якщо ширше глянути, – крила для птаха? Творчість для людини? Щастя для всіх?
Украй Потрібні Речі – це те, без чого неможливе існування не у вузькому, а в найширшому розумінні. І в кожного вони, напевне, свої.
І, звичайно, Едгар нарешті згадав. Не міг не згадати.
Це сталося давно-давно, коли він, кваплячись на дзвінок у передпокої, залишав Місто Флюгерів. Тоді, біжучи, він прочитав надпис золотими літерами на офіційній чорній табличці, що приліпилась на дверях одного з будиночків.
"Пункт видачі Украй Потрібних Речей" – написано було на табличці.
Тепер усе стало на свої місця. Залишилося тільки запитання: де шукати Місто Флюгерів?
Едгар підійшов до рогу вулиці й підняв голову. І побачив на тому боці вулиці стандартну будку телефона-автомата. Над дверима одного з будиночків неонова табличка сповіщала: "Комбінат побутових послуг". Табличка мерехтіла синім світлом, причому літери "м" і "т" в слові "комбінат" і літера "л" в слові "послуг" не виявляли жодних ознак життя, а перша літера "о" в слові "побутових", навпаки, була життєрадісна до стану безупинної пульсації, що, втім, нікому робити не заборонено.
Небо було досить ясне, хоча джерела світла спостерегти не можна було. Едгар глянув ліворуч, ступнув на бруківку, глянув праворуч і пішов через вулицю. Проминув "Комбінат побутових послуг", пройшов уздовж дбайливо підстриженого зеленого газону й зупинився перед двоповерховим рожевим будиночком із різьбленими вікнами і флюгером, що своєю формою нагадував друкарську машинку. Біля дверей будиночка, на рожевій стіні, висіла та ж таки дошка з золотими літерами. Нижче основного напису розмістився напис менший, що його минулого разу Едгар не помітив. Дрібні літери сповіщали про те, що "Пункт видачі Украй Потрібних Речей" є філіалом "Комбінату побутових послуг".
Біля "Пункту видачі" аж ніяк не було безлюдно. На зеленому газоні лежала літаюча тарілка. Неподалік від неї гарцював по газону, гидливо поскубуючи траву, могутній білогривий кінь Онуфрієвського кінзаводу. На лаві під невідомим Едгарові деревом з розкішною ясно-синьою кроною й досить великими плодами, що зовні схожі були на оранжеві бублики, закинувши ногу на ногу, сидів Двійник, а поруч нього – Сірий Чоловік, який задумливо жував оранжевий бублик.