Тому, хоч я люблю її безтямно, я спершу не уважав себе достойним її та хотів лишитись по тім боці прірви й нести найтяжчий хрест, який людина двигнути може: добровільно зректися єдиного мойого щастя на землі — спільної долі з вашою внучкою. Та коли я побачив, що любов вашої внучки до мене — це не перелетна пташка химерної дитини, випещеної долею, тільки стихійна і тривала сила, котра обняла усе її невинне єство, тоді я, піднесений нею до її вершин і сам також душевно виріс у своїх власних очах і прийшов до переконання, що доля і щастя вашої внучки нерозривно й невідклично зв'язані зі мною. В цім переконанні мене скріпила ваша внучка думкою, що справжній аристократизм полягає не в гербах, не в скиртах збіжжя, не в тисячках десятин поля і мір грошей, лиш в аристократизмі духа. Я не є ні одним, ні другим аристократом, та проте, осяяний коханням вашої внучки, я чую в собі силу стати незадовго вже аристократом духа. І хоч би ваша внучка мала стати бідною, як найбідніша сирота, то все таки я непохитно рішений ділити з нею вічно спільну долю, як її чоловік, і вона як моя жінка. Ми обоє непохитно віримо, що під сонцем нашого кохання нам засяє найбільше щастя на землі, а через те ми будемо багаті, бо справжнє багатство випливає з щастя спільної любові.
Слова Івана Куценка, висказані з спокійною, поважною, достойною вимовністю, рішучістю та силою обдуманої й безвідкличної конечності, зробили на всі три жінки незвичайно глибоке вражіння. Та найсильніше схвилювали ті слова Степанію, хоч вона й не уважала докладно на їхній зміст. Вона головно упоювалася, неначе музикою, лагідним, м'яким і переконуючим голосом Івана й одночасно любувалася тим дивним, чародійним сяйвом, що ішло на неї від Івана та її розтоплювало, наче віск. І в такім настрої Степанія забула всю мету, задля котрої приїхала до матері, й викинула з голови своє безперестанне "ми аристократи" та почала жити й дихати одним лише бажанням, що її палило, як огонь:
"Я мушу зараз... невідклично... за всяку ціну його поцілувати!.."
Але ж як виконати цю божевільну думку у присутності граф'янки і графині?.. А втім... якби вона і знайшлася сама з Іваном у кімнаті, то що скаже її жіноча соромливість?
Але так неспокійно побивалася Степанія лише хвилинку. В найближчому часі вона з жіночою бистроумністю в такім випадку мала вже готовий план, а саме: вона намовить графиню, щоб зараз же згодилась на подружжя сестрінки з Іваном, а потім... що? Потому вона буде уважати, щоб акт і церемонія благословення наречених одбувалась по всім приписам традиції, значить, не тільки стара графиня, але й теж вона як тітка буде мати право не лише поцілувати Івана, але й вицілувати його досхочу...
Коли Іван скінчив свою коротку мову, графиня, оголомшена спершу словами внучки, опісля зворушена й піднесена думками Івана, обізвалась до Олени:
— Чи справді, дитино, кохаєш так дуже пана Куценка?
— Так, бабцю,— відповіла мавка й усміхнулась до Івана.
— Чи ти переконана, що в любові з ним найдеш щастя?
— Я вже найшла, бабцю,— сміялась мавка,— і я переконана, що те щастя буде вічне.
Графиня звернулась тепер до Івана Куценка:
— Чи ви будете в силі, пане Іване, вчинити мою внучку все щасливою?..
Іван відповів:
— Так. Відповідь вашої внучки є моєю відповіддю.
Графиня думала хвилину. Опісля звернулась до доньки Степанії словами:
— Що ж мені зробити, доню?..
Степанія відповіла з дивним поспіхом:
— Прошу згодитися на їх подружжя й гарно, дуже гарно їх поблагословити, як наречених...
Графиня розкрила широко очі:
— Як-то, доню?.. Адже ти...
Степанія впала у слова матері і поквапно сказала:
— Так... так, я колись... Тепер я думаю цілком інакше: нові часи, поступ... демократія горою...
— Значить, доню, ти не маєш нічо проти пана Куценка як чоловіка моєї внучки?..
— Борони боже, мамцю! Навпаки: я бачу, що пан Іван Куценко — це мужчина.
— Значить, доню, можна їх обоє поблагословити?..
Степанія заохочувала гарячково:
— Можна, можна, мамцю, не лиш можна, але треба і лицює... Мамо, поблагословім обидві їх обоє гарно... дуже гарно...
Степанія звернулась до сестрінки:
— Галюсенько і ви, пане Іване... Ви заручаєтесь перший раз... Не знаєте, яка має бути поведенція при тому святі... Зараз... я навчу вас... Підступіть обоє до бабці... так... Поцілуйте бабцю в руку... так... А ви, бабцю, вже забули заручинові звичаї... Давні часи... Поцілуйте Галю в голову... в уста... де хочете... а міцно... міцно... так... Так само пана Йвана... о, не так… сердечно... кріпко... Е, не вмієте... забули...
Графиня цілувала внучку та Івана і при тому пригадала молоді літа, які вже так давно утонули у морі вічності. Прослезилася і сказала:
— Благословлю вас, діти. Кохайтеся навіки й будьте щасливі.
Тепер обоє приступили до Степанії й поцілували її в руку. Степанія вхопила голову граф'янки в руки з досі небувалою сердечністю та цілувала її міцно.
Опісля з серцем, що гриміло в ній, як на ковадлі молот, обхопила обома руками шию Йвана, накрила його лелековими крилами своєї сукні й, майже звісившись на ньому, цілувала його пристрасно в чоло, тому що їй не лицювало так, як би хотіла, припасти відразу до його уст. Щойно після вогняного вступу на Івановій чолі вона припала устами до уст Івана. І була б лишилася в такій поставі поза належно довгий час, якби Іван, немило вражений слизьким холодом її уст і за довгим триванням її благословення, не був одвернув непомітно обличчя. Тоді Степанія його поцілувала ще раз у чоло, щоб дати доказ, що його уста й чоло усе одно для неї і, зісовгнушися ще раз губами по його устах, так закінчила своє благословення:
— Ми забули найважнішу річ: адже ви, молоденькі наречені, не поцілувалися...
Мавка засміялась:
— Бабцю, того нам не треба пригадувати...
Мавка й Іван поцілувалися, а мавка кликнула:
— Бабцю, це нам не першина...
Графиня звернулась до Степанії з заміткою:
— Яка моя внучка щира!
А потім до обох:
— Скільки ж разів ви обоє вже поцілувалися?..
На те мавка:
— Бабцю, дай вам боже стільки літ прожити, скільки ми обоє вже цілунків пережили...
— Не можна, дитинко, цілуватися перед заручинами...
— Бабцю,— усміхнулась мавка,— якби так усе питати, що можна та чого не можна, то ніколи не було б кохання.
X
Пізнім вечером верталася Степанія критим повозом додому. Повний місяць заглядав цікаво, до середини повозу, щоб довідатися, чи вона сама сидить? Але ні, з нею разом сидів у повозі Іван Куценко. Попрощавшися з графинею та мавкою, хотів Іван іти додому пішки й сам. Одначе Степанія наперлася, щоб він її трошки підвіз, бо вона боїться їхати сама поночі. Це одно. Друге: їй приємно буде побалакати ще трошки з Іваном по дорозі. Коли ж до того мавка і графиня просили його, щоб не відмовив проханню Степанії, він згодився та сів разом з нею до повозу.
Коли коні ударили жваво копитами землю та серед рівного тупоту повіз котився дорогою і підносився та гойдався, ніби той лебідь на озері, по цілім єстві Степанії розлилося якесь розкішне, їй уже давно не знане, тільки у снах вимріяне почуття, яке не говорило, а кричало до її душі: "Я так їхала би з ним і на край світу!.."
Від першого погляду вона закохалася в Івана, і його цілунок, який він віддав їй при заручинах з мавкою, котився жаром з її уст по всьому тілі і справляв їй невимовні радощі та одночасно пік і спалював її до дна душі. Вона хотіла клякнути перед Іваном і визнати йому все: яка вона нещасна з своїм чоловіком, як вона днями і ночами все тужить і тужить бодай за окрушикою кохання і зрозуміння, як у безсонних ночах подушки зливала сльозами несповнених надій і невтишимої туги за кохання, як у своїм житті ще не найшла ні одного мужчини, який би відчув її горе й самоту та її зрозумів би.
"Іване, ти чудовий хлопче,— так думала вона,— як ти мене сьогодні не зрозумієш, то я зроблю кінець моєму любовному сирітству та нещасному життю".
Але вона була певна, що такою сповіддю вона себе лиш осмішить перед Іваном і його відстрашить. Адже він щойно після заручин, а вона його майбутня тітка. Треба вжити інших засобів, щоб Іван міг її зрозуміти. Вона бачила своє положення супроти Івана і думала, що тільки якимись незвичайними жіночими хитрощами зможе підійти до мети, про яку Іван і поняття не має. І якраз з причини тих великих труднощів Степанія рішила всіма силами змагати до того, щоб Іван належав лиш до неї. Їй була байдужа доля сестрінки, старої графині, Івана і її власна. Вона стала тепер огнем, котрий хотів примусити яким-небудь чином Івана бути для нього оливою.
Степанія взяла Івана за руку і тремтючим од зворушення голосом заговорила:
— Вибач, Іване... можна до вас говорити "ти"?..
— Прошу дуже, адже ви, пані, моя тітка,— усміхнувся Іван.
— Так, Іванчику... хоча сказати… правда, я замолода тобі на тітку... Як гадаєш, скільки мені літ?..
Іван глянув на її обличчя, освітлене місяцем і відповів так, аби через прибільшення бодай одного року не образити жінки:
— Я думаю... вам тепер двадцять три роки...
— Одним роком помилився,— закликала Степанія з кокетливою вдячністю за те, що Іван уважає її такою молодою.
Іван, який припускав, що їй найменше тридцять п'ять літ, запитав з непомітною іронією:
— Отже, двадцять чотири роки, так?..
Коли Степанія притакнула, Іван подумав:
"Яка вона правдомовна у своїй неправдомовності!.."
— А скільки тобі, любий Іване?..
— Мені теж двадцять чотири.
— Ах, то ми однолітки! — кликнула захоплено Степанія й додала з святочною таємністю: — Знаєш, Іване, це має велике й рішуче значення...
— Яке? — дивувався Іван.
— Ми можемо закохатися одно в одному... — вимовила пані Гаєвичева, сміючись і важко дихаючи одночасно.
Іван на то спокійно і тактовно:
— Значить, я вас, пані, вже люблю, як свою тітку, а пані мене любитимуть, як свояка.
— Любий мій Іване, якби я тебе кохала... не як свояка... лиш як мужчину?..
— Так не можна, прошу пані.
Степанія закликала, немов ломила всякі перепони на своїй дорозі:
— Хто мені заборонить кохати когось так, як мені серце велить?..
Коли Іван мовчав, Степанія спитала:
— Іванчику... що ти зробив би, якби на дорозі твойого життя станула ще краща, ще миліша і ще багатша жінка, ніж моя сестрінка Галя?..
— Прошу пані, у моїй любові до Галі та її до мене багатство не має найменшого значення.
— Розумію, розумію, так воно справді! Так не забувай, Іване, що з любов'ю так річ мається: багатство для кохання — так, як паливо для печі.