Гори говорять!

Улас Самчук

Сторінка 23 з 38

Але ви помиляєтеся. Тисячі літ володіли мадяре цим краєм і за цей час не тільки для себе нічого не зискали, а... Вчора мав нагоду сам на власні очі пересвідчитися. Ти думаєш, що тут винен Цокан. Він лишень утримав розбурхане море, щоб вас зовсім не проковтнуло. Тут винні твої і твоїх співробітників вчинки. Ось хто тут винен.

— Кіті! — грізно викрикнув Йонаш. — Ти не смієш цього казати батькові.

— Смію й мушу! Це правда. Ти не хочеш її чути, але це правда. Ти не хочеш ще й тому, що я твоя дочка і кажу тобі те, що ти повинен сам знати. Ти сказав учора увязнити молодих хлопців і сьогодні вже говориш про польовий суд. Ти забув, що сам ледь вискочив з-під того суду. Ти забув, що кара та може ще повергнутись і вергнутися на тебе самого. Ти забув, що не гуцул ворог, а ворог за горою і він кожної хвилини може зявитися сюди. Треба з ним боротися. І то боротися не так, як ти. Треба боротися силою. А де та сила? Розенкранц? Блютрайх? Бабчинський? Ці павуки? Ці хижаки, які тільки хоробрі тоді, коли їх жертва лежить перед ними звязана? Вони є виною, що народ кидається сьогодні на нас. Вони ожебрачили його, зробили з нього безличну худобу, а тепер дивуються, що та худоба, почувши в собі трошечки сили, йде й убиває їх. Ні, не ті бандити, що ти думаєш. Шукай їх деінде. І знай, батьку, що коли ти даси на розстріл чи шибеницю хоч одного з них, я виступлю й убю твого Розенкранца, а. тоді бери й мене на суд разом з тими бандитами.

Виговорила це й замовкла. Груди її хвилювалися. Очі все ще вибухали вогнем

— Ти збожеволіла, дочко! — проговорив спокійно Йонаш.

Підчас мови Кіті він увесь час міняв барву обличчя. У ньому щось варилося. Кіті голосно засміялася. — Збожеволіла! Так. Я збожеволіла. Тільки ти не збожеволів, коли озброїв проти себе весь народ. Сором, батьку! Ганьба! Дивися, щоб не прийшлося тобі цього спокутувати й то гірко.

— Ти хочеш мене вчити! Гаразд, — видушує він через свою лють. Він закурює цигарку. Помітно тремтить рука. Намагається тримати себе.

— Ну, та як-же по твойому?

— По мойому — вже пізно. Ти вже нічого не можеш робити. Тебе тут ненавидять, бояться й разом чигають на твоє життя. Тут треба здобути собі інших, ніж ти маєш, людей. Тутешніх, отих звичайних гуцулів, проводирів народу треба нам здобути і запрягти їх до нашого воза. Це, місцеві люде мусять боронити Мадярщину.

— Тільки чекай на них — каже Йонаш. — Ти дай їм тільки змогу й через двадцять чотири годині будуть тут українці.

— Розуміється. А що-ж ти думаєш? Думаєш, що та горстка збунтованих вояків без гуцулів загородить їм дорогу? Треба яко мога швидше рятувати положення. Треба перетягнути на нашу сторону гуцульських проводирів. Цоканів мусимо за нами мати.

— Ааа, он воно...

— Не акай, а краще думай. Цокани тепер опанували масами, їх голосу послухають. За ними підуть усі. Все одно ти з Розенкранцом нічого не вдієш. І коли ти будеш проти Цоканів, це значить проти всіх гуцулів. Батьку! Випусти Дмитра Цокана.

— Хо-хо-хо — заливається Йонаш. Він морщить чоло, закладає ногу на ногу. — Ти, дочко, аж надто турбуєшся долею цього парубка. Знай, але, що його народній комітет вибрав командантом української залоги Ясіня.

— Української? — Кітіні очі збільшилися.

— Розуміється.

— Думала гуцульської.

— Так. Але вони виступають разом з українцями та звуть себе цим імям. Вони мають український прапор і ведуть переговори з українською владою про прилучення цілого нашого Підкарпаття до України.

Кіті задумалася. Батько уважно слідкував за змінами виразу її обличчя. Подумавши хвилину, вона повільніше обертається до батька й лагідним тоном питає:

— А що ти думаєш з ними робити? Йонаш відповів не одразу. Він ніби думав над чимсь іншим. Міцно стулені уста, очі вперті в одно місце

— Це з ким? Ааа, з тими? — підніс до уст цигарку й затягнувся димом. — Те, що скаже суд. Думаю, що суд знатиме це краще від нас з тобою. — Проговорив він

— Але-ж тепер ти маєш право над ними у своїх руках

— Я видам їх судові.

— У ги добре обдумав цей крок'? — вона підступила ближче до батька. Той сидячи відхилився назад

— А все таки, батьку, памятай за себе. Я також за тим, щоб карати зрадників батьківщини, але коли це є коханий і навіть, коли рідний батько. Але ...

— Ну?

— Але тут справа дещо інша. Послухай, батьку. Те, що молодий Цокан призначений командантом української залоги. Ах, лиши ту твою міну. Це мене направду турбує. В цьому криється глибока для нас небезпека. Гуцули, як там вони не настроєні, а за смерть свого команданта завжди зуміють так чи інак помститися. Я думаю пуститися тут на хитрощі. Слухай.

— Ну, слухаю, — коротко й неповажно кидає Йонаш

— Ах, коли б ти тільки не вважав мене за таку дитину. Коли б ти хоч на хвилинку міг поважно зо мною розмовляти. Признаюся. Я покохала Дмитра Цокана. Покохала, бо він на мою думку заслуговував цього.

— Коли твоя думка грала таку ролю у твойому закоханні, то добре було б, щоб вона допомогла тобі стати розумною.

— Ти все своє.

— Як і ти.

— Він був хоробрий і вірний вояк нашої армії. Він від природи шляхетний та розумний. Зрештою серце не розбірається в тому, хто він і що він. Воно загоряється і горить. І коли б його тепер розстріляли чи повісили — знай, я того не пережию. Думай собі, як хоч, роби, що хоч. Я чомусь вірю, що він тут не є винен, а разом, мені здається, що його можна буде перетягнути назад до нас. Він мене також любить. Це я знаю й можу це доказати. Я хочу з ним поговорити одна на самоті. Хочу бачити його, хочу запитатися, що з ним сталося. Зрештою ти й сам добре знаєш, як потрібні нам такі люде, такі Цокани, Пластуни!... Це наша опора тут. І коли вдасться мені затягнути його до нас, уяви собі, яку дістанемо потугу. По-перше, розібємо братів Цоканів, по-друге командант української залоги буде нашим командантом Це все чиста монета в нашу кишеню По-третє, я зможу бути з ним також чинною в нашій боротьбі. Ми, батьку, повели б її іншими шляхами. Ми не шукали б спільників між Блютройхами і Розенкранцами. Тату! Ну?

Вислухавши Кіті, Йонаш сказав: — Це все гарне, але мені не подобається.

— Чому? Ну, чому, тату? — швидко питає вона.

Все то не реальне. А зрештою, як би ти думала це перевести?

— Улаштуй мені побачення з Цоканом.

— Ха-ха-ха! Це так. Допоможи донці зустрітися з її любим, та ще й з твоїм ворогом. Це гарно.

— Але ж, тату! Тут справа поважніща. Він є моїм коханим, але не в тім річ. Ти не роби з себе не розуміючого справи. Ти кажи мені: хочеш допомогти мені, чи не хочеш? Кажи! Тату! Кажи, а я зараз же піду, кажи! А-а-а, ти мовчиш, ти думаєш, тобі прикро. Ну, тату, кажи!

Йонаш зривається і швидко ходить по кімнаті, робить широкі кроки, заложивши руки в кишені. Кіті також біжить за ним.

— Тату! Ну, чого ж ти мовчиш? Чому не скажеш? Тату; Коли ти любиш мене, коли любиш батьківщину, за котру страждаєш, зроби мені це! Зроби, благаю тебе! Зроби, ради мене, своєї єдиної дочки.

Йонаш зупинився. — Стій, каже. Дай подумати. Ти вимагаєш від мене дуже багато. Ти зробила поганий вибір. Ти мусіла б обережніше, але добре. Знай, що роблю це тільки для тебе. Тут комісія вирішила їх всіх відправити ще нині до Сиготу. Але я зміню. Вже досить пізно. Ти втомлена та й я також. Йди додому й чекай його коло десятої години вечора в себе. Ну, задоволена? Більше не муч мене. Йди, Кіті, геть. Маю ще безліч праці. Хвилина тепер дуже гаряча. До побачення, Кіті! Я можливо не прийду цієї ночі додому. Занятий. Скажи матері хай не турбується. До побачення! Виходь собі цими дверми.

Кіті підійшла до батька, взяла його руку, подивилася чуло й щиро в його очі. Зір батька й дочки зустрівся. Вона бачила в тих великих чорних очах багато болючого. Вона не видержує й її, такі ж чорні й такі ж великі очі наливаються сльозами.

Не треба, Кіті! Біжи, біжи! До побачення. Кіті міцно цілує його і швидко виходить.

7.

Була третя година. За дві годині стемніє. Досить далеко додому, але її несла якась велика сила й не відчувала втоми. У голові хаос. Вона ще не обідала й зовсім не думала про це.

За півтори години вона дома. Мати зустріла її з докорами та приготованим обідом. Але Кіті не квапиться їсти. Вона що-хвилини позирає на годинник. Боже, той осоружний годинник. Щойно показує пять. Кіті біжить надвір, під ліс до молодого' смеречняку. Свіже повітря освіжило її чоло, а запал смерек наповнив груди. Стає, мов укопана, на краю ліса, вслухається в тихий його шум, вдивляється в холодне бузове небо й довгу рожеву смужку над грунем Цапок. Десь там зайшло сонце. Десь там, де розляглася могутня Чорна Клева, стрункі, мов свічі, смереки, біжать у далечінь і там, збігши під гору, зникають.

Кіті хочеться впасти навколішки й цілим єством, повною душею молитися. Вона чує, що наближається якась особлива для неї хвилина. Вона знає, що це останній день її бурхливого дівоцтва. Вона приготувала себе цілу, для чогось, що покладе глибоку рису між учора й завтра. Що перенесе її на другу половину життьової дороги.

Сонце гасло. На землю швидко напинається пітьма. Гори німо, але велично, ніби колонни, що підпирають склепіння велитенського храму, стоять певні своєї могутності. Ліси шумлять, як і завжди. У сторону Галичини промчав потяг. Тепер це буває рідко.

Кіті йде додому. Темно. Приходить до матері, пестисься, цілує її, обіймає. Мати здивована, втішена. Вона не розуміє, що є з дочкою. Що є з Кіті? Що є з Кіті? Що їй сталося? Може вона чого потребує? Мама-ж любить її. Мама все для неї зробить.

Кіті шепче матері про все, що думає. Згадала Дмитра. Він буде сьогодні в них, увечері, у десятій годині. Хай мамуся не лякається. Вона-ж розумна доня. Має з ним дуже важливу розмову. Тато знає про це.

— Знає? Тато знає?

— Знає.

— А татко буде дома?

— Ні, татко не буде дома. Він дуже занятий. Татко, мабуть, узагалі не приїде наніч додому. Переказував не турбуватися.

Мати щось думає. Уста тісно, як і завжди, затиснені. Руки обнімають дочку, а погляд скерований невідомо куди.

— Куди ти, мамо, дивишся? Що тобі?

— Нічого, нічого, дитино. Я так собі. Я лиш так... Він, кажеш, приїде?

Кіті без слів, як котеня, горнеться до матері, зазирає у вічі і дивиться довго й благаючо. "Не бійся", казали її очі. І мати чує їх мову, чує й розуміє.

20 21 22 23 24 25 26