І дивна річ,— вода мовби повернула сили.
— Романе,— гукав Онисим товаришеві,— а що, коли б оце треба було й назад рушати, ти б як?
— І пішов би,— хоробриться той.
ВОГОНЬ БУВАЄ ЗЕЛЕНИМ
Наступного ранку знайомилися з дендропарком. Біля управління заповідника школярів зустрів невисокий худорлявий дідусь в окулярах з двофокусними лінзами, в полотняній вишитій косоворотці, підперезаний шнурком. Сіренька кепочка, в руках — ковінька.
— Радий з вами познайомитися,— сказав, привітавшись.— Уже знаю, що із шкільного лісництва. А я — Карл Іванович, науковий співробітник дендропарку. Правда, останнє треба розуміти в минулому часі, бо вже кілька днів як пенсіонер. А в цьому віці людині особливо приємно мати справу з такою молоддю, як ви. Отже, я з великою радістю покажу вам шедевр паркового мистецтва. Швейцарію серед українського степу, наш дендропарк.
І повів учнів широкою алеєю, обсадженою високими темними ялинами, розповідаючи дорогою, що майже сто п'ятдесят років тому знатний вельможа царського двору, який за невелику провину потрапив у немилість імператора, був висланий із столиці. Цар своїм наближеним сказав, що не хотів би бачити цього пана перед очима, тому краще йому, мовляв, жити десь у Швейцарії, на березі Женевського озера.
До Швейцарії в добровільне заслання вельможа не поїхав. Подався на свою батьківщину, в занедбане володіння, занехаяну економію Путинець, що одиноко сиротіла в степу. І вирішив у докір за кривду, на знак свого неслуху царській волі створити тут серед поля другу Швейцарію.
Незабаром сотні його власних кріпаків, наймані люди із сусідніх волостей, землекопи з Таврії та Херсонщини рили чорноземну рівнину, готуючи улоговини для ставів, а з вийнятої землі насипали гори. Від зорі до зорі над степом стояв натужний скрип грабарок, ревіння волів, іржання коней, брязкіт лопат. Худоба, люди — все мокре від поту, чорне від землі — роїлося, метушилося, ворушилося, мов велетенський мурашник. Не один землекоп, виснажений роботою та хворобами, знайшов там свою смерть.
Невдовзі цього місця вже не можна було пізнати. Де й подівся предковічний смуток голого степу. Його веселили тепер наймолодші в світі гори, на яких зеленими хвилями здіймався козацький ялівець. Весняні талі води виповнили улоговини. Живе срібло цілого каскаду озер та ставів, на яких плавали незнані в цих краях білі та чорні лебеді, рожеві пелікани, довгоногі фламінго ходили по берегах,— все те чарувало панське око.
А гінці, розіслані в усі кінці Європи, везли небачені дерева то в діжках, то загорнуті в мох та рогожі, то просто насіння.
Господар не хотів, щоб у його володіннях ріс звичайний ліс. Він волів, аби всі ті дерева — і тис, і каролінські та пірамідальні тополі, і туя та береза, дуб, сосна — творили живі картини, яких досі не бачив світ.
Серед кріпаків вельможі був один хлопець Іларіон, що умів саморобними фарбами, добутими з бузини, дубової кори, шкаралущі цибулі та усяких трав на звичайному шматкові дошки пучечком кінського волосу оживити і людину, і вола чи птаху яку, або ту дорогу, що йшла від їхнього села в широкий світ, а на ній сліпого лірника з хлопчиком-поводирем. З березового поліна загостреною залізячкою вирізував раптом голівку своєї любої дівчини. Глянуть люди на те диво і тільки руками сплеснуть та хрестяться: хай бог милує, то це ж Малашка, викапана Малашка — і ніс її, і усмішка, і ямочки на щоках!..
У Іларіона був, певно, навдивовижу великий талант, не менший, може, ніж у Мікеланджело чи Рафаеля, але цей юнак лишався зовсім неписьменний, крім села свого, нічого в світі не бачив, і ніхто про нього не знав. Проте сміливо взявся до діла. Почав творити цього разу не фарбами, а деревами просто неба, на землі, де зріс...
Мовивши те, Карл Іванович запросив своїх гостей звернути з алеї ліворуч на вузьку доріжку та й самим побачити, що то за картини.
Стежина побігла, пов'юнилася між кущами. І раптом вихопилася на галявку — зелену, залиту сонячним сяйвом. Ой, яка ж вона весела, поросла травами, закосичена луговими квітами. Обступили її берізки, а за ними — темніють стрункі смереки. Три білокорі дерева, що схилилися одне до одного, самотіють і на полянці.
— Придивіться, як гарно кругом,— каже Карл Іванович і замовкає на якусь хвильку, щоб дати школярам можливість поміркувати, розмислити.— Не знаю, як вам,— продовжує потому,— а мені завжди здається, що то не берези, а сільські дівчата в білих плахтах та зелених запасках із вінками на голівках прийшли на берег ставу на Івана Купала. Ось скинуть свої віночки, пустять на воду і, хвилюючись, ждатимуть, яка доля випаде кожній... А зараз красуні в задумі. Три з них, найбідовіші, навіть вибігли з гурту, прихилилися одна до одної, про щось шепочуться. А за всім тим і не помітили, як хлопці-легіні із темними свитками на плечах оточили їх, усміхаються весело...
Замовк старий лісівник, поглядає крізь окуляри на своїх слухачів.
— Ай правда,— шепнула Росина Галі,— ті берізки, як подружки, а ялини, мов парубки.
Пішли доріжкою окрай галявинки. Карл Іванович усе ще просить спостерігати, як змінюється той краєвид, коли дивитися на нього з іншої точки.
І раптом різко повертається у протилежний бік.
— А тепер гляньте сюди.
Подивилися школярі, аж там друга галява, теж у травах і квітках, тільки на ній одинокі дуби, більші та менші. Деякі, правда, по два і по три один біля одного, але всі якісь згорблені, принишклі, мовби людські постаті, що в задумі невеселій повбирали голови у плечі.
— Так, може, то й справді не дерева? — стиха кидає сумнів екскурсовод і, по хвильці мовчання, додає:— Може, батьки й матері отих дівчат і хлопців, що вибігли на галявку. Слідкують скрадливо за своїми дітьми, а в очах і радість, і тривога водночас. Втішаються, що вже великі, печаляться, бо бояться, що й у молодих буде така ж невесела доля, як і в них, батьків.
І знову доріжка веде школярів у глиб парку.
Та нараз натикається на широку алею. Обабіч неї ростуть смереки — високі, стрункі. Зімкнулися кронами, і алея та стала, мов храм який, притемнений у своєму супокої, урочистий у своїй тиші. Обізвалася десь поблизу зозуля, то голос її покотився поміж тої зеленої колонади, перегукуючись та відлунюючись, і завмер там далеко, де наче вікно світиться, щедро залите яскравим сонцем. А в тому отворі, мовби вирізьблена, вся опромінена сяйвом, стоїть одинока плакуча верба.
Що далі йшли, то все нові й нові картини відкривалися їм. Жоден краєвид не повторювався, жоден мотив не зустрічався двічі. Все інше й інше.
Врешті зупинилися на березі великого ставу.
— Оце воно, Женевське озеро на Україні... Вельможа для більшої схожості заселив його, як я казав, диковинними птахами. Вони й зараз живуть тут, гляньте: фламінго, білі лебеді, пелікани... А з того боку водойми і сама Швейцарія — гориста, красива, створена кріпацькими руками, людськими муками.
Тепер підіймалися серед ущелин на стрімковиння, вкрите ялівцем, що хвилями рвався вгору, зливаючись із кронами старих туй та творячи разом із ними якісь дивовижні зелені пожариська. На одному узвишші стояла альтанка, обвита виноградними лозами, схожа на ластівчине гніздо.
По всьому маршруту в дендропарку траплялися садові лавки. Карл Іванович запрошував юних колег присісти відпочити. Микола Петрович кликав і його:
— Карле Івановичу, то й ви б передихнули...
— О ні, в цьому храмі я ніколи не втомлююся... Сорок років день у день під його зеленим склепінням. Маю без одного вісімдесят, а відчуття таке, наче всього лише два з половиною десятки... Товариші все подейкували: час вам, мовляв, на спокій. А я дивуюся — після чого? Ліс, видимо, дає людині друге дихання...
Як дісталися до найвищої гори і зайшли до альтанки, Карл Іванович промовив:
— Ну, тепер і я приземлюся. А ви можете пройти на сусідній пагорб, там є білий, привезений з Італії, камінь. На ньому господар висік колись свій заповіт.
Школярі подалися.
У траві біліла мармурова плита, побита вітрами та морозами, посічена громами й зливами, вже позеленіла від часу, деінде вкрита мохом. Заходилися читати древній напис на ній, але розібрати повністю його було важко — в словах зустрічалися незнайомі букви.
Повернувшись, Онисим запитав у Карла Івановича:
— А яка доля отого юнака Іларіона, що творив усю цю красу?
Старий схилився на ковіньку, подивився враз на підлогу, знову підняв голову.
— У нього, як я казав, була кохана дівчина. Теж кріпачка, як і він сам. Так пан сказав парубчакові: "Якщо створиш, не шкодуючи ні себе, ні божественного дару, те, що я хочу, щедро будеш віддячений. Ти обвінчаєшся з любкою, і я дам вам обом волю".
Карл Іванович замовк. Дивився у підлогу, задумано тикав палицею у бетон.
— Але чи зрозуміти вам, що це значить? — сказав нарешті.— Воля — це життя. Немає нічого дорожчого для людини за волю...
— І вельможа дотримав свого слова? — запитала Галя.
— Коли дерева піднялися на таку висоту, що могли заховати й вершника,— продовжував старий,— він запросив у гості своїх петербурзьких знайомих, щоб похвалитися небаченою красою української Швейцарії.
Гості пройшлися володіннями вельможі, охаючи та милуючись красою.
І тоді котрийсь запитав у господаря: хто зумів створити усе це? Хазяїн недбало махнув рукою: "Є в мене тут один миршавий кріпачок".— "То ви хоч покажіть його..."—просили гості. "Та воно таке незугарне, підсліпувате, із заячою губою, що й на люди виставляти сором..."
А гості наполягали. Хтось уже казав, що теж має серед своїх економій одну занедбану та збиткову, яку слід було б у такий спосіб оживити парком. Може б, господар зволив на якийсь час чи й зовсім, за гроші віддати того кріпака?
"Чому ж? — розвів догідливо руки гостинний та щедрий вельможа.— Для вас усе, що захочете,— і покажу, і віддам без ніякого викупу, аби тільки не мозолила очі та потвора". А сам у той час думав: "Е, ні, всякі конкуренти мені ні до чого! Такого парку не повинен мати ніхто!"
"Тільки ж біда! — почухав потилицю вельможа.— Учора я його одіслав аж у таврійське своє господарство на цілий місяць... А це ж за п'ятсот верстов. Та нічого..."
І пообіцяв приставити зразу, як той повернеться.
Потому була вечеря, довга та галаслива, мало не до ранку. А на світанку — полювання.
Коли сановні гостювальники вийшли в ліс, кріпаки випустили з кліток звірину, за дорогі гроші куплену у вельможних польських князів — господарів привіслянських та побузьких пущ — і погнали на цеп стрільців, що причаїлися поміж деревами.