— їдеш хто-зна куди, лишаєш все на мою голову, і навіть скоріше не сказав, щоб можна було все разом заплянувати!
— Бачиш, я сам не знав певно...
— Алеж ти повинен починати працю в університеті!
— її вже дістав професор — ти не чула?
— А, може, хоч перекажеш що ласкаво Тамарі? Не подумав про неї? Тепер, коли вона виразно починає вростати в наш спосіб світосприймання, ти нараз...
Роман спустив очі додолу.
— Перекажи їй: якщо я повернуся, поміж мною і нею все буде по-давньому...
— Що значить це нове "якщо"? Ромку, я взагалі не розумію тебе! Ти завжди мав до мене бодай настільки довір'я, що говорив мені про всі свої пляни, а тепер...
Голос Міми підпливав сльозами. І Роман "розм'як":
— Слухай, Мімцю, я тебе прошу: ми ж протягом цього року стали справжніми друзями. Ти не раз мені помагала... Чому ж тепер не хочеш зрозуміти, що найкраща прислуга мені буде, коли не питатимеш про зайві речі? Тіточко, якби я міг, я напевно сказав би?
Слово "Тіточка" вийшло таке жалісливе, що Міма затурбувалась.
— Але ти не їдеш заламаний? Це не... не відступ? — спитала боязко.
— Ніколи в світі! Це наступ на останні становища, що їх ще треба здобути!
***
Через півтори години стояв на гостинці і робив рукою знак проїжджим автам, щоб взяли його зі собою на захід...
***
Кактуси дряпали де-не-де руде небо кільчастими лапами. Крім них, були лише пісок та червоні скелі на обрії.
Сорочка на Романові вже давно промокла від поту, а хустка на шиї теж не помагала багато. Спека була, здавалось, не тільки кругом, а навіть у ньому самому. За ним, у червоно мальованій причіпці їхали тонни смерти. Було б досить навіть не іскри, а сильнішого удару, і...
Він знав це з самого початку, але чомусь лише сьогодні, о пів до третьої пополудні, коли до його заводу було ще двісті десять миль, а до кінця праці і початку табору лишався ще один тиждень, він доглибно відчув, що везе за собою.
Спека від червонавих пісків бухала раз-по-раз до голови і, не було куди сховатися від неї. Такого ще не було ніколи! Пекли очі від постійного вдивляння в сліпучу дорогу. А далі відчув, як опадають руки з колеса керми...
Чомусь згадалося:
А в неділю дуже рано Ударили в дзвін Та по тому чумакові, Що ходив на Дін...
Чув, як керма виковзується з рук. Придорожні стовпи сунулися просто на нього. Зловіща пісня бриніла над головою, а за ним їхала невідклична смерть. Голова горіла, в горлі пересохло. Великим зусиллям спинив мотор і почав поспішно шукати чогось на шиї. Нараз його віддих скував жах: він не мав чого торкнутися! Хрестика не було!
Того хрестика, що батько — невідомо, яким чудом — привіз через Тухолю з Києва. Що його не раз показувала йому мама, а коли просив, щоб дозволила носити, казала:
— Пожди, підростеш...
— Поблагословить тебе ним мама на війну, — докінчував батько. А мама змовкала і знов ховала хрестик у гуцульську коробку на комоді.
... Три дні блукав по лісах—після того, як до хати загримали енкаведисти і він вискочив вікном на подвір'я.
Четвертого прийшов домів, обдертий, заболочений... Порожня хата стояла отвором, і тільки Ас завивав при буді. В хаті все було перевернене горі коренем — а гуцульської коробки, хоч як шукав, не знайшов...
Це була весна сорок першого...
Кожна хвилина збільшувала розпуку—і не було чого торкнутися набряклою від спеки рукою. Чогось, що врятувало б...
... Та по тому чумакові, Що був та й нема...
Позад нього чигала смерть.
Обперся головою об керму — і заридав, як дитина, що загубилася від мами...
Міма добре сказала була Тамарі, що Романових сліз ніхто не побачить: кругом, на просторі десятків кілометрів не було ні живої душі...
***
Хлопці показували всякі штуки на посторонку, прив'язаному до гіллі над рікою. (Орест — більші, Всеволод — менші). Діти сипали "Маківку" з піску і застромлювали в неї "стрільчиків" з лози.
— Мімо, говори дальше! Я вже записала!
Не дивися так привітно, Яблуневоцвітно. Стигнуть зорі, як пшениця, Буду я журиться...
— Хороше як! — і Тамара задумалася над старанно розмальованим альбомиком.
— Мімо, а скажи мені, ти певне знаєш... Куди це Роман
поїхав?
— Я вже тобі казала: я не знаю, Тамаро!
— Знаєш, мені лячно стає... А що, як не повернеться?
— Обіцяв: зустрінемося в таборі.
— А це ще так далеко! Цілий тиждень... Мімо, він, мабуть, не любить мене!
— Хто тобі таке казав?
— А хто ж казав йому їхати?
— Воля, отаман...
— Чи в нього немає серця? — питала далі з жалем.
— Тобі це треба б уже знати! Є великі речі, Тамарко, що для них треба не раз жертвувати дуже багато! Хлопці жертвують за них свої сили, а ми — надії, дожидання...
— Мімко, чого це ти посумніла? Давай, я хочу ще якого нового вірша! Хочу мати їх уже повний альбом, коли Роман повернеться.
Не візьмеш плачу з собою,
Я плакати буду пізніш!
Тобі ж подарую зброю:
Цілунок, гострий, як ніж.
Тамара зідхнула і взялася писати.
— Тето, вони кидають в мене піском! — прибігла з скаргою Христя.
— А ти що зробила? — спитала наляканим голосом Міма.
— Я? — збентежилася Христя. — Я... нічого!
—— Ти поскаржилася на них, на своїх братчиків! Це ще гірше!
— Ну, коли вони кидають!
— То ходи сюди: буде казочка!
— Ой, добре! Про донечок? — Зелені штанці Христі присіли
біля Міми.
— Так. Ти вже знаєш: тисяча їх поїхала від матері-України в далекий світ. Та не разом: розкидала їх лиха доля по цілому світі. І почали вони тоді одна одну шукати, одна одну кликати. Рада кожна з них пташкою злетіти до своїх сестричок.
— І познаходилися?
— Багато познаходилися! Вони легко пізнавали одна одну
поміж цілою юрбою чужих дівчаток!
— А по чому?
— Бо всі вони говорили одною мовою. Такою чистою, як срібне джерельце, що пливе по камінчиках, як спів жайворонка над ріллею. А коли котра почала б мішати цю мову з чужою, її вже не можна було б пізнати, і вона загубилася б...
— Тето, я ніколи не говорю... помішано!
— Я знаю — і не будеш ніколи!
— І не буду! Тето, і всі познаходилися?
— Найшлося дев'ятсот дев'ятдесят дев'ять. Вони зійшлися влітку разом, піднесли високо прапор матері-України, заспівали її пісню. І було їм знов весело, мов у мами, тільки не знали вони, де ця тисячна сестричка. Довго шукали та кликали її, довго розпитували то пташок, що здалека прилетіли, то вітру, що віяв з усіх сторін...
— А чому вони так її шукали?
— Бо дуже любили її і не хотіли, щоб вона сама тужила-пропадала!
— Тето, це вже кінець? Чому ж ти не кінчаєш?
— Я скінчу її тобі, коли повернемося з табору. А тепер ходім ще раз скупатися, а потім — домів!
Міма склала вишивку, і через хвилину всі п'ятеро бігли, держачись за руки. З голосним криком впали просто поміж блискучі бризки води...
***
Наплечник тяжів, і Роман ледве волікся лісовою стежкою.
Коли вплатив у банку гроші для Івана, готовий був обнімати кожну колону банкового фронтону. Але тепер радість проминула. Подякував за працю і поїхав. І нараз почувся безфоремною масою, що з неї кожний міг би ліпити, що схотів би. Ноги ледве сунулися, думки розлізалися — він, мабуть, і слова не вимучив би з себе. А що вже говорити про якесь діло! А тут кожний крок наближав його до табору, де бунчужний — приклад юнакам... і взагалі — бунчужний...
Дерев'яна стрілка з написом "Пластовий табір" викликала в нього майже неприємне враження.
Ще кількадесят метрів — і побачив хлопчиків, що заходилися біля побудови великого військового шатра. Роман сам не помітив, що він нараз випростався і що хід його став певніший.
— Скоб! Дай, Боже, щастя!
Один мугикнув: "Скоб", а привітання "Дай, Боже, дякую", видно, не знали.
— А що це буде? Циркова буда?
— Будуємо шатро! — пояснив той самий невдоволено.
— І ви хочете в ньому спати?
— Це не для нас — це для дівчат!
— А як дівчатам, то воно повинно на голову впасти?
Це хлопців трохи зачепило.
— Та ми... Щось щогла зависока вийшла...
— То треба повалити шатро та скоротити щоглу!
— Коли ти такий мудрий, зроби це сам! — понуро кинув йому, мабуть, найстарший із хлопців.
Всі цим якось збентежилися, але Роман гримнув наплечником об землю, закотив рукави і вже виривав із землі перший кілок.
Спустили шатро, загнали щоглу глибше, забили "на амінь" кілки, викопали кругом рівець. Роман звивався, як в'юн, давав рівночасно накази, а в міжчасі посвистував.
— Бачите, тепер шатро — як шатро!
Хлопці стримано потакнули, розглядаючи закінчену роботу.
— А тепер, може, скажеш, хто ти такий? — спитав уже не так задиркувато той самий, що приневолив був Романа до роботи.
— Я — ваш бунчужний!
Стало чути, як десь далеко кував дятель...
— Друже бунчужний... нам казали йти до табору на обід, коли закінчимо шатро.
— То ходім! — Роман закинув наплечник на рам'я і скрутив у бічну, ледве видну стежку.
— Друже бунчужний, як це ви знаєте, куди дорога в наш табір?
— Бачу ваші сліди, що йдуть звідтам!
Хлопці переглянулися поміж собою.
— Друже бунчужний, чи... чи дозволите помогти нести вам наплечник?
— Рости великий, — але я вже сам понесу!
Продиралися крізь густе підшиття.
— Гей, хлопці, та ми ж не на похорон! Гукнім щонебудь!
— Що скажете, друже бунчужний!
Гей, степами, темними ярами
Машерують сталеві полки.
Хто відважний, нехай іде з нами...
Бунчужний ввійшов у табір з почотом і піснею.
***
Черговий гурток кінчав чистити другий казан картоплі, коли побачив, як "Соколи" маршували з гори на вправи в піонірці. Рівно вистукували такт обсмалені ноги:
Гей, Січ іде, Красен мак цвіте, Кому прикре наше діло, Нам воно святе...
Всеволод пізнав у першій трійці Ореста, що ніс великий звій шнурів.
— Дивіться, їх веде бунчужний!
— А, може, хочете знати, коли він повернувся вчора з прогульки з розвідчиками?
— Ну?
— О пів до четвертої вночі. Знаю — бо стояв тоді на стійці.
— А, до того вони мають до полудня дозвілля! Взяли "кіци" і сплять під лісом, як сусли!
— А бунчужний — дивися! Вже встиг зробити з "Рисями" карний впоряд, а тепер гонить на піонірку "Соколів"!
— Е, нема такого, як наш бунчужний!
Всеволод мовчки поправив окуляри, захляпавши їх при цьому мутною водою з картоплі.
— А що було, коли "Олені" пожерли всю ковбасу на вечерю і для нас не осталося? Хто перший з булави віддав свою пайку?
Бунчужний!
— Він і досі спить на барлозі з чатиння, бо своє ліжко віддав тому смаркачеві, що приїхав аж третього дня табору з Цапентону...
— Звідкіля?
— Та не знаю...