Але тієї миті ніхто з нас не промовив і слова.
— Х-ух! — витерши спітніле чоло, нарешті порушив мовчанку Данило: йому, пілоту, випало найважче.
— Вітаю, друже! — мовив Кім, тиснучи Данилові руку, який так благополучно посадив батискаф, де, здавалося, не можна було сісти.
— Спасибі, Даниле Гнатовичу! — озвалися й ми.
— Дякуйте не мені, а Нептунові, що пропустив нас у своє царство, — краєм уст посміхнувся пілот. І запитав — То що будемо робити далі?
— Відпочинь трохи, — порадив Кім.
Поки Данило порався біля навігаційних приладів, а командир доповідав на "Садко" обстановку, я з Альфредом роздивлявся й фотографував базальтові подушки.
Знімки ті — унікальні, з таких глибин! — підтвердять потім здогади геологів про те, як холоне вивержена у воду магма. Антрекот Антрекотович не загаїться намалювати картину і назве її "Подушки моєї тещі", а Василь Окань, у свою чергу, оспіває в поемі "Ложе Нептуна", де, між іншим, будуть і такі рядки:
Під ліве вушко,
Як ніч гряде,
Нептун подушку
Із скель кладе.
Там, де воду не скаламутили підземні потоки, ми бачили загадковий підводний ландшафт: крутобокі подушки, чорні базальтові труби й спіралі та ще, немов високі океанські хвилі, вхололу вулканічну лаву.
Це справді нагадувало спальню якогось міфічного велетня, збудовану демонічними підземними силами, коли прокидалася огнедишна гора і розжарений потік магми при зіткненні з водою судомився, плазував гранітними зміями, затвердівши, ставав подушками, зубчатими скам'янілими валами-хвилями. Таке можна побачити хіба що уві сні. Але ж то був не сон — витвір могутнього вулкана лежав перед нами.
Трохи далі від місця нашої посадки лавові подушки були припорошені "снігом", ніби з них випотрошили пір'я.
— Осадовий шар, — зауважив Заєць.
"Сніг" лежав лише на горизонтальних скелях: оголені прямовисні стіни чорніли примарно й зловісно.
— Квіти! — вигукнув я, побачивши над кам'яною щілиною якесь незрозуміле узористе мереживо.
— А, — подав голос Альфред. — То горгонарії, морське пір'я пеннатул та губки "кошик Венери".
— Рослини?
— Ні, Васько, не рослини, а тварини, — пояснив Заєць. — Он, бачиш, тюльпан?
Серед скель, за кілька метрів од батискафа, на довгому стебельці нерухомо стояв розпуклий тюльпан.
— Він також належить до тваринного світу, із загону скляних шестипроменевих губок, які живляться розпорошеними у воді органічними речовинами. А поряд із тюльпаном ніби спрут або квітка айстри. То — коматула, голкошкіра тварина, щупальці якої допомагають пересуватися з місця на місце.
Я, спостережник, — випадковий член підводного екіпажу, а Заєць — природознавець, морський геолог. Він тут, під водою, у своїй стихії. Щось квапливо записує в блокнот, фотографує і, не стримуючи захоплення, примовляє:
— Чудово! Всі ці спостереження — історичної ваги. О, Заєць не марно живе на світі! — сказав він про себе в третій особі.
Та навіть за цю хвальковитість я не міг йому нині дорікнути, бо й сам був у полоні таких піднесених почуттів. Що не кажіть, а вдоволення від роботи породжує упевненість — одну з передумов успіху. А наше теперішнє заняття окрилювало й надихало.
Потім командир наказав рушати.
Данило простяг руку до важелів. Продув баластні цистерни, увімкнув гвинт вертикального підйому.
Струмінь води вдарився об припорошені осадовим нашаруванням брили, розірвав на них фосфоричну — мікроорганізми, що випромінювали світло, — снігову пелену, і брили зблиснули чорно.
Ніби осінній туман із степових яруг, заклубочилась осяяна прожектором каламуть. Ложе Нептуна стало невидиме — потонуло в густім білім мороці. Батискаф повільно піднімався вгору. Так почалася наша підводна мандрівка.
Розділ двадцятий
ВАЖКА ВОДА
Хоч як було важко, а ми таки сіли, сфотографували дно, рука-маніпулятор відкришила од велетенської подушки схожий на вищерблений серп базальтовий нарост. І ось тепер просувалися далі.
— Маяк номер два на відстані півтора кілометра, — повідомив пілот.
— Добре! — відповів Кім. — Рифтова долина починається відразу за цим, нашим вулканом. Спустимося, хлопці, до нижньої стінки кратера, а тоді вже перетнемо і долину. Часу, здається, вистачає. Та й батареї, слава аллаху, не сіли.
Глибиномір показував: до дна сто метрів. То була майже остання межа, куди міг проникнути апарат.
Ми звернули ліворуч, пройшли по горизонталі і під кутом сорок п'ять градусів почали спускатися вниз.
— Якщо вже ви опинилися над кратером, з'ясуйте, будь ласка, як просочуються, й розподіляються розсоли, — порадив Гліб Семенович.
Неначе сходини велетенської драбини, спадали каскадом гранітні уступи один за одним. Вони вели кудись у глибочінь.
Батискаф, повиснувши, як птах, рухався над самими скелями. Здавалося, він перескакує із щабля на щабель. Та раптом наступна приступка поширшала, і щось невидиме перетнуло наш шлях — об корпус несподівано вдарився м'який зустрічний водяний вал.
— Що воно?
Командир велів зупинитись. Але й без його наказу рух уповільнився. З вузької темної щілини, що розверзлася під нами, видно було, як струмує течія. Ніби водограй, коли на його пружні цівки опустиш м'яч, течія підкидала апарат, утримувала його на одній висоті, так що пробитися вниз ставало неможливо.
Серед океану це був шар якоїсь важкої води, що не давала тонути навіть батискафу. Дрібні брижі — вгору-вниз, одноманітне коливання та великі зміїсті хвилі збурювали її зсередини.
Кім подав команду на спуск. Пілот натиснув на важіль, намагаючись підпірнути під вируючу водокруть. Апарат знову виштовхнуло, як корок.
Прилади зафіксували високу довколишню температуру. Вода була тепла, аж гаряча.
— Оце вона і є, ропа — висока концентрація морської солі, — авторитетно заявив Заєць. — Ми натрапили на підводний берег розсолу і стали свідками унікального явища — прибою внутрішніх хвиль.
Щоб якось проникнути вниз, Данило за наказом командира знову застосував маневр, подібний до того, коли ми йшли на посадку і наткнулися на течію каламуті: звернули вбік, на тиховоддя. Обережно почали спускатися до нижньої стінки кратера.
Збоку під виром розсолу побачили дно. Воно було світло-жовте, злегка припорошене чорною курявою та, ніби іржею, поплямоване цятками коричневого мулу.
Висунута з батискафа гідравлічна рука чіпкою клешнею в кількох місцях схопила порцію грунту — рихлої, чорної, як сажа, сульфідної руди. Пізніше в лабораторіях "Садка" знахідку вивчатимуть, з'ясовуючи, як із тих розсолів і металоносних осадів у глибоководних прірвах океану виникають поклади корисних копалин.
До дна з цього боку гори так і не дійшли — на заваді ставали все ширші й ширші тераси, заступаючи дорогу вниз. І тоді ми взяли курс на захід, де підводився конус найвищого на плато вулкана.
Поряд почулися сигнали. То обізвався маяк № 2. Зараз він був не більше як за сто метрів, і якраз на траверзі, по лівому борту батискафа.
Ми пливли над загадковою рифтовою долиною.
Із "Садка" надійшло розпорядження:
— Спустіться нижче і решту дороги пройдіть понад дном.
— Бажано було б, Кіме Михайловичу, досягти підніжжя вулкана і до наступного добиратися вподовж західної стінки рифтового "корита", — мов крізь вату долинув голос начальника експедиції.
Рифт, чи інакше рифтова долина, формою нагадує крутосхилу, розмиту дощами й талими водами степову балку або ж велетенське, з широко розсунутими боками, корито.
Заєць з нетерпінням очікував довгожданої зустрічі. Геолог, він на власні очі прагнув побачити те, про що лише читав: кожний підводний гірський хребет майже навпіл розсічений глибоченною щілиною — рифтом.
Долина, над якою ми зараз пропливали, і була тим шрамом, що проліг уподовж обличчя покритої багатокілометровою водяною товщею землі. Як шкіра на шрамі в людини, так земна кора в рифті на відміну від решти оболонки планети — тонка й непостаріла. Під нею нестримно клекоче в'язка речовина мантії. Розплавленим, вогнедишним потоком виривається вона з диявольського підземного котла, виходить назовні, утворюючи серед океану численні гірські кряжі й западини.
Так було спрадавна. Але й понині в рифтове "корито" з підземних глибин просочуються потужні теплові потоки, вичавлюється загадкова мантійна речовина — внутрішня оболонка Землі. І завдяки землетрусам відбуваються зсуви й переміщення дна.
Заєць недаремно ждав і хвилювався: зазирнути в майстерню, де скульптор — велична Природа, побачити відкрите обличчя Землі для кожного геолога — мрія. Здійснення її — винятковість. І це випало на долю нашого запального товариша, молодого вченого Альфреда Зайця.
— А там, може, натрапимо й на слід Гондвани. Розумієш, да Гама, як було б здорово! — поділився зі мною своїм заповітним Альфред.
— Розумію, але ж Гондвана, як ти казав, то великий материк, якому замало й океану, а ти збираєшся його шукати на маленькому плато.
— Слушне зауваження, — погодився Заєць. — І водночас неправильне. Щоб відчути смак меду, не треба з бочки виїдати увесь мед — досить і ложки, — афористично сказав він. Потім так же мудро додав — Як сонце відбивається в краплині роси, так і ознаки чогось великого можна помітити в незначному, мініатюрному. Я маю на увазі район, обраний нами для підводних пошукових робіт. Нам, геологам, важливо взагалі з'ясувати, чи розсувається й рухається земна кора — проблема дрейфу материків — пам'ятаєш? Ну і які породи залягають у рифтах. Ці та інші спостереження можуть допомогти розв'язати питання: земля під водою — то залишки материкового суходолу — Гондвани чи звичайне океанське дно.
— Мене цікавить інше, конкретніше, — відповів я.
— Що саме?
— Рештки Гондвани, про яку ти і Юрко Ступа стільки розповідали. Гондванівські міста, всіляке череп'я.
— Он чого захотів! — відказав Заєць. — Череп'я, таблички із загадковими письменами, цар Гонд, цариця Монікосума. Чи не так? — лукаво підморгнувши, перепитав він. — Втім, побачимо, що там унизу.
Розділ двадцять перший
У ПЕЧЕРАХ
Старі люди кажуть: не можна гнівити долі навіть жартома, щоб, бува, справді не накликати біди… Я мимоволі згадав оті дурні Оканеві віршики про тутешні глибини, в яких, мовляв, жаба не одному давала моні. Василь таки напророчив — ми мало не загинули!
І ось чому.
Через якихось десять хвилин після спуску з густої темряви показалося внутрішнє днище рифта.
— Трохи "політаємо", а тоді вже сядемо, — вирішив командир.
Ми й справді ніби летіли, і під батискафом, як під крилом літака, розкинулася зморшкувата, вся в білих, "засніжених" пагорбах і видолинках земля.
Гори довкруг були то високі й стрімкі, то зовсім приземисті, пласкі.