Я йому помогла вгамуватися.
— Хоч пристойне щось було?
— Та як у нашого Валентинчика.
— Ти не знаєш, чого він не прийшов?
— Не знаю. Чула, що підчепив якусь дівулю свіженьку.
— От свиня! Мало йому нас? Кандидат на кастрацію.
— Не закипай. Знайдемо іншого. Ми з тобою собі раду дамо завжди.
Все це говорилося звичайним тоном, ніби йшлося про ціни на картоплю чи про переваги кросівок у порівнянні з іншим взуттям.
Олина подруга, закінчивши вельми темпераментну балачку з довготелесим рудим юнаком у джемпері на голе тіло, пішла до дверей, що вели кудись у глиб квартири, і поманила Ольгу пальцем. Вони зникли ненадовго, а потім Ольга з розпашілим обличчям підійшла до Гардемана.
— Ходімо, — прошепотіла вона.
— Куди? — спитав Олег, гадаючи, що їм показано на двері.
— Ходім, — повторила Ольга і потягла за собою Гардемана.
Квартира була величезна, не дуже охайна, не прибрана як слід, у широкому коридорі, до якого вони вийшли з вітальні, де вирувала гулянка, то там, то там лежали недопалки — просто на темно-червоній зачовганій доріжці.
З коридора Ольга звернула праворуч у якийсь закапелок чи нішу. Було темнувато, але двері Олег нагледів.
— Відчиняй, — тихенько сказала Ольга, вкладаючи йому в долоню ключ.
Лише тоді Олег зрозумів: нарешті. Мовчки він попорпався в замку і відчинив двері.
В кімнаті було темно, лише крізь вікно, що виходило в пасаж, ззовні сіялося світло ліхтарів.
— Зачини, — змовницьки сказала Ольга. — Швидко!
Нарешті вони з Ольгою лишилися самі. Сюди не долинали голоси розігрітих вином гостей, ніхто не міг відчинити дверей. Очі швидко звикли до сутінків. Він і вона побачили широку отоманку. Величезний килим спускався зі стіни, накривав чотириногий диванчик і спускався вниз, мало не торкаючись підлоги. Дві подушки, дзеркало в кутку, килимок під ногами.
І Олег, і Ольга тремтіли, обнімаючись і до болю притискаючись губами.
Вони пробули в цій кімнаті до ранку, пізнаючи одне одного так як роблять це вперше: спочатку невміло, полохливо, як у лихоманці, а потім ніжно й гаряче, не стуляючи повік, часом надивляючи себе у дзеркалі — сучасні Адам і Єва.
Чому через стільки літ згадалася Ольга, тепер поважна жінка, мати, з окремішнім своїм життям? Хтозна.
Олег забув, де він зараз і навіщо, власне, тут. Спогади — річ блискавична, за десяток секунд може пригадатися цілий шматок життя, навіть із подробицями, здавалося, навіки похованими у часі. Нібито минула ціла вічність, а насправді секундна стрілка годинника на руці не зробила навіть повного оберту циферблатом.
Гардеман був би вражений, якби міг переконатися в цьому — йому здалося, що поринув у несподіваний спогад на добрі півгодини.
Нарешті Третьякова підвелася, щось сказала Ніні й рушила алейкою. "Давно б так", — подумав Олег, виходячи зі своєї криївки, але тієї ж миті зупинився.
До Ніни, сяючи посмішкою, поспішав чоловік, полковник Пальченко, котрий так необачно залишив Гардеману офіцерський плащ-намет на дачі минулого літа. Полковник поцілував дружину палко, як коханець, потім сів біля неї, про щось жваво оповідаючи.
"Не щастить", — констатував Олег і подався до найближчого кафе, господар якого у перші погожі дні встиг відкрити обслуговування на веранді, де столики захищали від несподіваної негоди кольорові парасолі з рекламою німецького пива.
Озираючись по дорозі до кафе, Олег бачив, як Ніна підвелася з лави, як вони вдвох з чоловіком статечно йшли бічною алейкою до виходу із сквера до автомобіля, припаркованого біля бровки. Полковник відчинив дверцята, всадовив дружину і сів біля неї. Авто відчалило і подалося кудись до центру міста.
"Звичайна сценка звичайного міського життя, мир і благодать, гармонія подружнього існування… Що тобі до цього, герой-коханець? Не втішатися ж з того, що прикрасив рогами полковницьку голову… А про що ж, голубе? Без лукавства, без награшу — про що? Про любов? Можливо…"
Олег сидів над тарілкою з сосисками, поклавши блюдечко на чашку кави, аби не прохолола швидко, думки, що обсіли його, мало втішали. Десь там, на самому споді свідомості чи душі пульсувало відчуття, що він сам собі бреше, що до Ніни його тягне найімовірніше за інерцією, а якщо бути абсолютно точним — це було темне і мстиве почуття відставного коханця якому над усе хочеться, щоб останнє слово залишилось за ним, щоб не його кидали, а він…
Олег на мить здався собі гадким і нещасним водночас.
Треба було думати про інше — хоча б про те, як вирватися до Києва. Навряд чи Петриченко-Чорний обмежиться прем'єрою, йому схочеться шліфувати постановку, обжити її — це напевне. Вдати хворого? Все вийде на яв, сорому не обберешся, зіпсуєш собі репутацію в театрі, взагалі — як після такого працювати? Виженуть — і квит.
Кава остаточно не прочахла, Олег випив чашку одним духом і вирішив звернутися зі своєю проблемою до Олександра Івановича після прем'єри.
На годиннику означилася заледве третя. Якби жив десь поблизу — відпочив би пару годин на диванчику, а на куток до Степана Степановича треба плуганитися хвилин сорок, назад — стільки ж, отож треба було придумати щось інше, аби вбити час.
Не маючи жодної раціональної думки щодо цього, Олег почимчикував до кіоска з пресою, придбав місцеву і київську газети, постояв на сонечку, гортаючи сторінки. Зупинився на репертуарі київських театрів. Його колишній давав сьогодні ввечері "Дона Кіхота, 1938" за Булгаковим, Театр на лівому березі — маловідому п'єсу Чехова. Опера і оперета Олега не цікавили. Він зібгав газети і вкинув жмуток до урни.
Телеграма з кіностудії лежала у лівій кишені піджака, він відчував її майже фізично. Цікаво, яким чином випливло його прізвище серед сотень інших? Хто міг згадати про нього, здається, надовго, як не назавжди прописаного до провінційної сцени? У можливість фототечного пасьянсу вірилося не дуже, хоча могло бути саме так, адже фотографії практично всіх українських акторів надсилалися на кіностудію, попри те, що зйомок ставало все менше. Що ж, усе з'ясується найближчим часом.
Далі тинятися міськими вулицями не було ні бажання, ні смислу. Дурниці, буцім перед прем'єрою актор загодя перевтілюється в персонажа, що його належить зіграти через кілька годин. Думки Гардемана були далекі від колізій п'єси, і почувався він не як оббріханий незаконним батьковим сином Едмундом благородний страждалець Едгар, а ніби партикулярний гультяй, якому все на світі байдуже, бо й світ збайдужів до нього.
Гардеман повернув назад, до скверу, підійшов до лави, що на ній нещодавно сиділи Ніна з Третьяковою, взявся рукою за дерев'яну спинку.
"Сентиментальний йолоп, — лайнув себе і пішов у напрямку театру. Там, за кулісами, у затишному куточку, стояв півстолітнього віку пружинний диван з опуклим сидінням, обтягнутим старою цератою, виробленою, напевне, відразу після війни — тоді працювали на совість, бо за халтуру можна було б й за грати потрапити. Церата місцями полущилась — проступили нитки основи, — але не порвалася.
Якщо ніхто із робітників сцени або освітлювачів не приліг там після трудів праведних, политих винцем чи горілочкою, можна там полежати або й поспати перед тим, як почнеться колотнеча з гримом і всяка інша вечірня суєта. Він відбув за куліси, захопивши з собою ветхий плед із їхньої з Шликом гримвбиральні. Плед з реквізиту, як і диван за кулісами, були, певне, однолітками, але й досі не втратили функціональності: Олег як ліг, як укрився, так і заснув.
14
Десь по обіді Степан Степанович сказав дружині:
— То що, підемо?
Марія прибирала, вологою ганчіркою водила по цераті.
— Куди?
— До квартиранта. В театр.
Степан Степанович неоднораз помилявся в людях, з котрими працював, хліб-сіль ділив. Хоча і так і так придивлявся, вже й начебто довіряв, аж раптом щось таке гавкало у тій людині, аж самому соромно ставало, що був легковірним.
Він не казав Марії, що то заради неї він дав згоду, аби поселився в них ставний, молодий красень, що не кажи, ввічливий, дотепний. Коли Бобиреві запропонували: мовляв, розрада вам якась, а то все вдвох, нехай побуде, як щось не так — дасте йому відкоша, він подумав про Марію, подумав раптово, гірко, аж стала колька впоперек горла. Подумав: може, веселіше їй буде, вічно я мовчу І ще подумав: може, радість жінці якась, коли путнє щось буде у хаті, крім мене. Ну, не син, звісно, але…
Мати Олега за сина? Та нехай Господь милує, ще цього бракувало. Так, просто звик до нього, Марії од мене відпочинок… Актор. Лицедій. Ну й професія…
Одначе старий лукавив. Він просто відганяв від себе, чинив опір теплому почуттю, що все частіше торкалося його гартованого часом і випробами серця. Квартирант потроху ставав не чужою йому людиною, був ніби таким собі посланцем з того берега життя, який почав був стрімко віддалятися від Степана Степановича, а тепер ніби знову поближчав, бо Олег приносив у дім ознаки нинішнього буття, його ритм і реалії, що до них старий чоловік поволі байдужів, а з появою в їхньому з Марією існуванні молодої людини інтерес до того, що відбувається за межами його господи, зажеврів знову — не так, звичайно, як тоді, вже давно, коли вир суспільного життя був рідною стихією депутата і Героя соцпраці, але все ж…
Степан Степанович від якогось часу — він міг точно сказати, від якого саме — ніби відвернувся від подій, що одна по одній, ніби бетонні стовпчики на шосе з цифрами кілометражу, позначили шлях країни в новій її іпостасі.
…Якось після бурхливих суперечок у облраді до нього на стоянні, де Степан Бобир залишив свого бувалого в бувальцях "москвича", незаконного сина концерну "Опель", підійшов молодий колега з депутатської чоти, запальний оратор, пропагатор нової економічної політики в області, та й загалом у державі. Ефективна приватна власність, ринкова економіка, розвиток галузей, орієнтованих на експорт — увесь цей трибунний набір, надбаний молодим управлінцем величезного місцевого заводу, котрий ще недавно мав статус всесоюзного і випускав продукцію, потрібну в усі часи і в будь-якій державі, — Степан Степанович слухав, сидячи у залі, без усякого ентузіазму. Бо йому було відомо, що цей промовець — один із групи спритників, які заходилися вколо приватизації найуспішніших обласних виробництв, використовуючи депутатський мандат колеги і його риторику у своїх інтересах.
Молодий чоловік — прізвище його Бобир завжди забував, а ім'я та по батькові були оригінальні: Нестор Несторович, не забудеш.
"Чого йому треба, синові літописця?" — подумав Бобир, коли Нестор Несторович завів балачку про погоду, риболовлю і про те, що люди розучилися відпочивати.
— Я знаю, Степане Степановичу, що ви і рибалка, і грибник, усі гарні місця тут знаєте.
— Ну-ну, — дипломатично підтримав розмову Бобир.
— Ми з товариством теж, як годинка випаде, не від того, аби чистим повітрям подихати.
— Еге ж, — Бобир вивчав якусь цятку на передньому крилі авта: невже десь подряпав?
— Отам, знаєте, за Сухолуччям, кілометрів за сорок, і плеса гарні, і переліски з маслюками.
Встановивши, що то не подряпина, Степан Степанович розігнувся і з висоти свого зросту уважніше придивився до Нестора Несторовича.