Кость там сам. Ми його покинули... А якщо... його вже нема?
17
І Нечаенкові схотілося після цього швидше лягти спати, і він, відчуваючи, що ні на який аутотренінг йому не настачити снаги й уваги (бо ж ця акція, однак, вимагає великого душевного здоров'я), прийняв дві таблетки седуксену. Сон був довгий і досить глибокий — снилися, щоправда, якісь химерії у темно-фіолетових тонах, неприємні, тяжкі, але вони не піддавалися логічному осмисленню, а потім поступилися надійній синій пітьмі.
Він прокинувся на світанні. І відчув себе дитиною, малесеньким хлопчиком Іванком на бабиній лаві, що стояла у кутку їхньої світлиці, навкруг не. було ні звуку, і баба на кухні не човигала, а за вікном сіявся дощ, і крізь його запону ледь видко було завмерле, сіре, сирітське якесь листя — найстрашніше, що не чутно було шарудіння дощу об листя, жодного звуку не долинало до Іванка. Хлопчик подумав собі, що так тихо може бути тільки в середині смерті, і його охопив жах, він притисся до лавки і потягнув рядно на підборіддя — він був однісінький у моторошному ворожому світі, він був приречений.
Нечаєнко, мабуть, років із сорок не згадував того ранкового жаху п'ятилітньої дитини. І оце він раптом прокинувся у тій самій личині! Підвів голову. За вікном сходило сонце, череп'яний дах на будинку через двір жеврів гарною рожевою барвою. Він поглянув убік через подушку. Ганна Іванівна у бігудях дивилася на нього уважно. Він пояснив:
— Немає бажання вставати. Розумієш, нецікаво жити. Хочеться, щоб уже був вечір і щоб уже лягати.
Вона мовчки встала. Поцілувала його в щоку і підійшла до тумби, де була їхня аптечка. Наче привид їхньої молодості — у білій довгій сорочці, схожій на романтичний саван. У повітрі запахтіло валер'янкою, Нечаєцко сказав: "Ні-ні-ні, я встаю, роблю зарядку, снідаю, все як завжди". Але з'ясувалося, що він цього не сказав, а тільки подумав, і довелося, щоб нічого не ускладнювати, випити ліки.
За кілька хвилин вона принесла на підносі сніданок: каву з молоком (легку, майже білу), трохи сиру, трохи шинки і булочку. З невідомих причин Нечаєнко не протестував — умостився на двох подушках як міг вище і поснідав. Жінка сиділа поруч. Він їй сказав:
— Зрада — найбридкіший з гріхів, і вона завжди карається.
— Це правда,— сказала Ганна Іванівна.— Але й ти на старості літ трохи задумайся і зроби висновки. Ти апріорно всім віриш, у цьому твоя слабість.
— Може бути,— сказав він.— Але я, мабуть, не зумію зробити висновки.
— Не зумієш...— зітхнула вона.— Щоправда, у твоїй довірливості — твоя й сила. Коли вороги завдають тобі удару, вони самі здогадуються, навіть вони, що взяли тебе не силою своєю, а своєю ницістю.
Він трохи подумав, торкнувся жінчиного плеча:
— Ти знаєш, у твоєму міркуванні щось є. Щось конструктивне.
Ганна Іванівна вдивлялася в свого чоловіка, намагаючись приховати свою пильну настороженість, і вона не бачила в ньому ознак хвилювання. Він виглядав змученою хворою людиною: навкруг очей шкіра потемніла, під очима набрякли мішки, погляд здавався тьмяним і уповільненим; але вона не бачила ознак хвилювання. Все це її лякало, і водночас вона відчувала, як від гордості за чоловіка судомить їй у горлі і до очей підступають сльози. А Нечаєнко їй сказав:
— Ми самі себе умовляємо, що негідник і підлий — це ніщо. Мовляв, зневажай його та й годі... Насправді в закулісній таємній боротьбі він — велика сила. Я не поширюватиму про нього пліток, а він про мене — обов'язково. Я не писатиму на нього доносів, а він на мене — в усі кінці, і анонімні, і прямі. Він зробить так, що люди, які приймають відповідальні рішення, матимуть мене за особистого ворога або, приміром, за п'яницю і розпусника.
Він піде по всіх кабінетах і оббреше мене найбрутальні-шим чином, а я ніколи не матиму ні нагоди, ні бажання піти по тих самих кабінетах і виправдатися. Мені за такої ситуації лишається...
— Знаю, що ти думаєш,— сказала Ганна Іванівна.
— Знаєш,— мовив Нечаєнко.— Робити своє. Іншої відповіді немає. Десь потім з'ясується, що курява так і лишилася курявою, а робота зосталася. Чи може...— він замовк.
Вона зібрала посуд, винесла і вернулася. І лиш тоді він продовжив:
— Чи може — дати бій Рюрикові? Чи я маю право випустити у світ ще одного Шальварського?..
Ганна Іванівна насупилася; пальцями механічно розгладжувала на колінах край свого фартуха. Зажурено крутнула головою:
— Ой ні, Іванку. Ой ні. Не чіпай ти його. Це не твого росту людина.
— А що робити з Аліною?!..
Прийшла Стелка — глип-глип очима, мабуть, шукала Аліну. Ганна Іванівна похитала головою: "її немає". Дівчина зайшла до Івана Гнатовича, присіла на краєчку стільця, зажурилася.
— Розповідай,— попрохав він.
І потім, виявив справжній інтерес до її базікання — слухав, пряв бровами, чорні очі розгорялися внутрішнім сміхом,—щоправда, той сміх відразу й згасав,— і все перепитував:
— Так ти кажеш: тарілкою об підлогу — дзень!..
— Тарілкою об підлогу — дзень! — вже й потоптався по ній, я вже йому і проспівала...
— Що ж ти йому проспівала?
— Я йому проспівала: "Уж полночь близится, а нічного концерту все нема й нема!.." І раптом мій дід завмер, подивився на мене розумним поглядом і каже: "Не бачу логіки!"
Нечаєнко не втримався — засміявся вголос. Стелка розповідала далі:
— А тоді узяв віник, прибрав черепки, каже: "Все. Вийшли мої года концерти робити". І зранку пішов до Шальварського скандалити. їхні висновки, каже,— це знущання з робочого класу та інженерно-технічного персоналу,
Нечаєнко кивнув.
— Бачте. Таки озвалося в Африкані його пролетарське походження.
— Ой, та він взагалі-то хороший,— зраділа Стелка.— Тільки дуже невихований!
Потім подзвонив Федір Дем'янко.
— Комісія сьогодні зібралася раненько і підбила підсумки.
— Без мене?
— Лікарі категорично заборонили підіймати вас із ліжка. Прийняли проект Шальварського, ви його знаєте. Він дуже розприндився, коли дізнався про наше вчорашнє засідання... Ну... наші колеги з Києва і Новосибірська, представник обкому партії і ще ваш покірний слуга записали "окрему думку".
— Дякую. Серйозні висновки завжди породжують "окремі думки".
Все, що треба було сьогодні для справи, це — утримувати плин своїх думок у спокійному руслі і відімкнути емоції. Інакше пережити цей день було б неможливо. Нечаєнко лежав і думав про свою майбутню машину, зрідка поглядав на годинника, слухав по радіо новини через "Промінь" або "Маяк" і знову поринав у тишу. Де взяти бездефектну кристалічну решітку сталі?.. Відкинути космос, як химеру. А якщо зайти з протилежного кінця? Все його зносило у сфери фундаментальних розробок, а тим часом живий залізний і електричний його завод двигтів і гудів і випускав продукцію, і енергетичні системи країни потребували нових машин, в основі яких лежали б сьогоднішні можливості.
Кріогенний інститут?.. Міністр дзвонитиме на завод о четвертій, так він обіцяв учора.
— А це іще що таке?!..— Ганна Іванівна завмерла у дверях: Іван Гнатович одягався. Вигляд у нього був хворобливий. Підійшов до неї і легенько обійняв за плечі:
— Буду .користуватися ліфтами, на вулиці смирно сидітиму в автомобілі, жодного різкого руху, ніяких перенапружень — але не поїхати не можу.
— Я не пішла на роботу, щоб доглядати хворого.
— А я скоро вернуся, і ти продовжиш догляд за хворим. Це у нас із тобою єдиний вихід. Ось дивись — приймаю валідол для профілактики. Бачиш? Ось оцю м'ятну гидоту — бачиш? Кладу у рота!
Вона добре знала, що сперечатися не слід, тільки зго-рьовано погойдувала з боку в бік головою. І він поїхав, А за півгодини подзвонила Аліна,
— Ма?.. Це я.
— Ну-ну? Слухаю. Тоненький бридкий голосок:
— Я б хотіла, щоб уже було двадцять перше сторіччя,
— Навіщо воно тобі?
— Щоб нічого цього вже не було.
— І тебе так само?
— Це дрібниці.
— Алько. Не блазнюй. Ти щось хотіла повідомити?
— Тісто засохло, а невіста здохла.
— А вертайсь додому, дитино,
— А батька нема?
— Нема.
— А там... Погорільці?..
— Вони на роботі.
-— Тоді...— Аліна змовкла,
— Де твої речі?
— З собою...
— Де ти?
— Біля метро. Біля другої аптеки.
— Іди вгору по Сумській, я зараз виходжу назустріч,
— Стоп, Петрику,— сказав Нечаєнко,— Завертай направо.
— Ми не на завод?
— Кріогенний інститут. Знаєш де? Дуй, як сатана.
— Як сатана — це ми можемо! — відказав Петрик. Він завернув направо; перетинаючи трамвайні колії,
"Волга" розхитувалася, як качка,— Петрик зайняв лівий ряд і так придавиз, що Нечаєнко буркнуві "Ну-ну, без хуліганства".
Він чував про цей інститут цікаві речі, в обличчя знав і директора — член-кора Академії наук, зустрічалися на активах, та діяльність їхня ніде й ніколи не перетиналася.
І от "Волга" спинилася біля скляного під'їзду сучасної споруди,— на щастя, не типової і не високої, обкладе* ної бежевою плиткою, як і більшість таких споруд у Харкові, у шерегах вікон спокусливо відбивався ліс, а повітря тут було таке, гікого ніколи, ніколи не бувало на Енерге-Гичнбму заводі — не бувало і не передбачалося на найближчі півсторіччя. Тут пахло осіннім лісом і осінніми садками, тут дихала природа Слобожанщини, дихала щедро і спрагло, наче її лякало індустріальне безмежжя міста, що починалося всього за кілька кварталів. Тут пахтіло жолудями і кленовим листям, березовою корою і теплими прижовклими травами, і ручаями, що краяли цей Ліс, вирізьблюючи в ньому ярки і вибави,—цих дивних не могли подолати ні' шурхіт автомобільних шин на асфальті, ні тріск електричних іскор під тролейбусними штангами.
Біля входу висіло оголошення: сьогодні о 19 годині ЗО хвилин у великому залі Кріогенного інституту відбудеться вечір старовинної музики — концерт камерного ансамблю Київської філармонії. А завтра тут починалися авторські концерти композитора Андрія Ешпая. Нечаєнко спинився і читав — і заздрив. Директора інституту знали в місті як великого меломана. Перетворити актовий зал — у концертний, змагатися з філармонією за кращих гастролерів і врешті вигравати ці змагання — це було ніяк не дивацтво, це було, просто кажучи,— здорово.
Саме засідала вчена рада. Але директор вийшов до нього. Худий, цибатий блондин, він виглядав років на двадцять молодшим за свої літа і аж ніяк не був схожим на академіка і крупного адміністратора.
Вони присіли у холі біля журнального столика.