Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків

Анатолій Костецький

Сторінка 23 з 38

— Надто вже чемного вдає. І ще якийсь обмін! Що він хоче від нас?

— Чого голову сушите? — перервав нас Борька. — Сказала ж людина: мінятися любить. Ну, попросить по хліб піти чи грядку виполоти — от і все!

— Ми б і так зробили, — сказала Наталка, — не обов’язково за щось! А от посмішка його і справді — бр-ррр! — І вона аж плечима пересмикнула, ніби від холоду.

— Стривай! — ухопив мене за руку Ігор. — Пам’ятаєш, Корнелій казав: "Стережіться сусіда!"? А що, коли він мав на увазі Капітона Порфировича!

Я раптом подумав те ж саме.

— От що, — сказав я, — треба побалакати з Корнелієм!

6

Прибігши додому, я вирішив відразу ж розпитати про дідугана в Корнелія. Але спершу треба було якось підлеститись. Сьогодні в нас саме були коропці, мама купила в обід. Я вибрав чималенького і звернувся до Корнелія, що дрімав на кухні.

— Корнюсю, любий! А йди-но сюди, глянь, що в мене!

Корнелій розтулив одне око, поглянув на мене, перевів погляд на коропа, встав, потягся, а тоді ліниво, ніби неохоче, вийшов з-під батареї і лапою взяв рибу.

З насолодою, але й гордовито, не втрачаючи пихатого вигляду, він хрумав коропа й задоволено муркотів. Доївши рибину, старанно вмився й повернув назад, під батарею.

— Корнюсю, — звернувся я до нього. — Давай трішки поговоримо. Я хочу дещо в тебе поспитати.

Він зиркнув на мене і щось сонно нявкнув. Йому, певне, кортіло після такого обіду поспати, а тут я зі своїми балачками.

— Корнюсю, наш новий сусід — це не той чоловік, про якого ти колись казав?

Кіт мовчки дивився на мене.

— Його звуть Капітон Порфирович? — уточнив я.

Кіт мовчав. Він замружив очі і, здавалося, засинав.

"Ех, — подумав я, — дав маху! Треба було спершу поговорити, а потім годувати його!"

Трохи засмучений, я всівся за уроки.

Щиро кажучи, з тієї ночі, коли ми відкрили для себе польоти, Корнелій більше ніколи не розмовляв з нами. Тож інколи у мене виникала думка: а чи нам це не здалося тоді?.. Але, напевне, все було таки насправді! Просто Корнелій більше не говорив, бо не хотів. А схоче — знов заговорить!

— Ну що ж, не вийшло — то й не треба! Давайте самі думати! — сказав Ігор, коли я розповів квартетові про поведінку Корнелія. — Невже ми дурніші за якогось там кота?

Так і домовились.

А ввечері, тільки-но стемніло, ми, як завжди, сиділи на нашій липі.

Аж тут під нами спалахнуло вікно сусіда, й усі мимоволі глянули на нього.

Ближче за всіх до вікна сидів Ігор, а ми з Борисом бачили тільки лису голову Капітона й вершечок скляної шафи.

— Що він там робить? — порушила мовчанку Наталка, але Ігор рвучко повернувся до нас і застережно махнув рукою. Ми зрозуміли: він побачив щось важливе — і затамували подих.

Ми тихо просиділи на своєму спостережному пункті з годину, поки Ігор нарешті заворушився.

Раптом під його ногою хряснула гілка. Він устиг схопитися руками за стовбур і наче закам’янів.

І тут ми побачили, як дідуган скочив зі свого місця й підбіг до вікна.

Ось він відхилив фіранку… Ось висунув голову надвір!..

— Ня-а-ав!!! — пролунав раптово під самим вікном котячий зойк, і ми впізнали голос Корнелія.

— А, це ти, рудий розбишако! — гримнув на Корнелія Капітон Порфирович. — Ну, постривай! Я ще зустрінуся з тобою! — І він так зареготав, що нам аж моторошно стало.

А Корнелій ще раз нявкнув, голосно й презирливо, як умів лише він, і замовк.

Можна було вважати, він нас виручив! Молодчина!.. От тільки цікаво, звідки його знає дід?..

Коли ми злізли з липи й зібралися в альтанці, Наталка спитала Ігоря:

— Ти чого так тремтиш? Змерз?

Тільки зараз ми помітили, що Ігор і справді весь аж труситься.

— Хотів би я глянути, — кинув він, — що б робила ти, коли б побачила, що там!..

— Що?! — водночас гукнули ми.

— Зараз, дайте віддихатись, — попросив Ігор. — Ну, все, слухайте! Ви бачили, що кімната освітлена якимось дивовижним сяйвом? Так-от, посеред кімнати стоїть стіл. За столом у величезному шкіряному кріслі — Капітон. На столі перед ним у штативах якісь пробірки з написами. Ще стояла там спиртівка, на ній грілась колба, а в колбі вирували різнобарвні димки. У пробірках теж були димки: смарагдові, блакитні, рожеві, бузкові — словом, усіх кольорів! Од цього, напевне, й світилося так у кімнаті. Кожна пробірка закоркована. Дідуган раз по раз уставав, підходив до шафи й діставав звідти нові пробірки.

А коли він шарпав дверцята шафи, я побачив — на них написано: "ДИТЯЧІ СНИ"!

— А тобі, часом, не привиділось? — тремтячим голосом поспитала Наталка. — Хіба таке може бути?

— Не привиділось! — заперечив Ігор. — А може бути чи ні — міркуй сама. Можуть діти літати? Наче ні. А ми — літаємо. Можуть коти розмовляти? Теж ні. А Корнелій розмовляв! Як бачиш, буває все!

— Добре! — перебив його Борька. — Розказуй далі.

— А ти не перебивай! — огризнувся Ігор. — Я ще не все розказав. Найдивніше те, що дідуган, діставши пробірку, відкорковував її, устромляв у неї носа й тягнув із неї димок. І при цьому… при цьому він більшав! Просто на очах!

— Та ну! — вигукнув я.

— Слово честі! — вдарив себе в груди Ігор. — Справді — більшав! Отак винюхав сім пробірок і роздувся майже на всю кімнату.

— Ото я й бачив, як його лисина піднімається чи не до стелі! — збагнув нарешті Борька причину такої дивовижі.

— А потім… — продовжив Ігор. — Потім дід сім разів чхнув і став таким, як і раніше. Тобто з кожним чханням він меншав!

— А ти не помітив, що написано на пробірках? — поцікавився я.

— Я старався, — відказав Ігор, — але там такі маленькі літери.

— От що, хлопці, — втрутилась у розмову Наталка. — Надто вже багато дивного! Треба це з’ясувати.

— Звісно, треба, — кивнув Ігор. — Це й без тебе ясно. Скажи краще, як це зробити.

— Я знаю! — вигукнув я.

— Ну, давай! — притихли всі.

— Треба його кудись виманити з кімнати, а хтось нехай залізе у вікно й усе роздивиться.

— Уже на щось схоже! — зрадів Ігор. — Але робити це слід удень — так менше підозри!.. Нехай Борис забалакає діда, а ми з тобою, Толику, й поглянемо. Згода?

— Згода! — відгукнувся я.

— А Наталка, — продовжив Ігор, — хвилин десять нехай десь погуляє, а потім приєднається до Бориса. Раптом йому допомога знадобиться.

— За мене не хвилюйся, — пихато заявив Борька, — якось обійдемось.

— Ти не дуже кирпу гни, — обірвав його Ігор. — Все може статися. Отже, домовились: завтра, після уроків!

7

Що й казати! Борька ще до розмови з Капітоном показав себе в усій красі.

Ми, зрозуміло, за нашими клопотами часу на домашні завдання не знайшли. Тож на другий день ніхто на уроках анічогісінько не знав.

Борька, бідолаха, старався, скільки сил мав! І таки майже врятував нас. Тільки мене встигли викликати на останньому уроці. Результат — трояк!

Після уроку всі втішали мене, як могли. Але все одно було прикро. Адже наш квартет вчиться лише на п’ять і чотири. І ось тобі, маєш! Крім того, я боявся, що Володька Кучма засміє мене: я ж колись брався йому допомагати. Але, як на диво, він чомусь навіть не підійшов після уроків до мене. Це на нього було зовсім не схоже! Я скоса зиркнув на Володьку й побачив, що він, як ніколи, сумний та похнюплений. Навіть не кинув нам на прощання свого традиційного "Салюторе, гаврики!", а хутко склав портфель і посунув додому, втупивши очі в землю. Цю дивовижну зміну в поведінці нашого класного зубоскала відзначили всі, але часу на з’ясування причини в нас не було: ми поспішали до Капітона.

За квартал до сусіднього будиночка ми розійшлися — кожен пішов своєю дорогою.

Ігор та я хутко обігнули дідову садибу, за кілька хвилин перелізли через паркан і замаскувалися в кущах. Звідси ми добре бачили хвіртку, що вела в садок Капітона.

Ось перед хвірткою з’явився Борис. Обличчя його було серйозне й рішуче. Цікаво, про що він там говоритиме? Та, мабуть, про що б не говорив, а не підкачав!

Він подзвонив. Ми побачили, як розчинилися двері і йому назустріч вийшов дідуган. Вони про щось поговорили між собою, а тоді всілися за столиком коло хвіртки. Ну й молодець Борька! Заманив старого! Ось вони запосміхались один одному — й розмова полилась.

— Ну, я пішов! — прошепотів Ігор.

Він по-пластунському підповз до вікна й вужем блискавично прослизнув попід фіранкою всередину.

Я сидів у кущах, і серце моє калатало так, що здавалося, його можна почути на вулиці. Борис, я бачив, пнувся з усіх сил: розмахував руками, погойдувався всім тілом, раз по раз підскакував з лави й походжав перед носом у Капітона Порфировича — одним словом, робив усе можливе й неможливе, аби полонити його увагу. Але видно було, що наш видатний балакун починає потроху здавати. Він скоса зиркав на провулок, певне, поглядав, чи не йде на підмогу Наталка. Та її, як на біду, не було.

"Де ж вона? — занервувався я. — Ще вся операція через неї провалиться!"

Я побачив, як Борька, майже знесилений, знову всівся поруч із Капітоном, а той обійняв хлопця за плечі та з якоюсь таємничою посмішкою зашепотів йому щось на вухо.

У цю мить фіранка на вікні відхилилась і звідти вислизнув Ігор.

"Все! — подумав я полегшено. — Перемога!"

Ігор швидко підповз до мене, і ми гайнули подалі від будинку.

Скоро ми вже сиділи в альтанці й чекали, поки надійдуть наші. Ігор сказав, що розповідатиме відразу всім. За хвилин десять прибігла захекана Наталка.

— Де пропадала? — накинувся я на неї. — Мало всю операцію не зірвала!

— Ой хлопчики, — заторохтіла вона. — Я не хотіла! Я маму зустріла. А вона мене — в магазин… А там — черга… А коли все купила, то побачила: Боря щебече з Капітоном. Я й подумала: все в порядку, — і гайнула сюди!

— Добре вже, сідай, — мовив Ігор. — Почекаємо Борьку…

Так ми просиділи, напевне, з півгодини, а Бориса все не було…

Нарешті він з’явився! Обличчя його сяяло, наче повновидий місяць, а під пахвою він ніс чималий пакунок, загорнутий у газету.

— А довше не можна було? — єхидно поцікавився Ігор. — Ми тут сидимо, чекаємо…

— Ти не дуже! — обірвав його Борис. — Я з шановним Капітоном Порфировичем затримався!

— От так так! — здивувався Ігор. — І відколи ж він для тебе "шановний"?

— Нема чого на нього капати! Він старенький і дуже добрий дідусь.

— Ми, можна сказати, життям ризикуємо, а ти розводиш у цей час теревені?! — не втримався я.

— По-перше, теревені, як ти кажеш, я розводив для вас. А по-друге, я й без вас чудово все знаю! — І Борька пихато замовк.

Ми не впізнали його.

20 21 22 23 24 25 26