Ось чому є помилковим учення про випробовування. Не існує "спроби ("искуса") бути"; але завжди існує спокуса не-бути, спокуса уникнути "пригоди" (спокуса плебейська, вульгарна і брудна — адже "віллан" не знає, чим є "пригода", "авантюра" (avanture), — адже він не "лицар"), спокуса уникнути буття.
"Poor Yorick! Як тобі відмолодитись? Чи винен ти, що ти уже не витязь, Що твійпригодницький минувся вік…" І це також є у Зерова!
2 грудня
Надто великий обсяг матеріалу, якого я не можу інтеґрувати в одному тексті, своєрідній карті, яку щоразу можна було б окинути одним поглядом, від джерел до гирла. І — відсутність мови, якою б можна було створити такий текст. Те, що читав сьогодні в Авербаха про Данте:"Однако, если сравнивать с тем, что было раньше, язык Данте — какое-то почти непостижимое чудо. По сравнению с прежним, а раньше тоже были великие поэты, Данте достигает невиданного богатства, наглядности, силы и гибкости выражения, он знает и использует больше форм, постигает и схватывает самые разнообразные явления с небывалой уверенностью и твердостью — в результате складывается твердое убеждение: этот поэт благодаря своему языку заново открыл мир. Очень часто возможно установить или предположить, откуда почерпнуты такие-то формы выражения; но источников этих так много и Данте слышит их так свежо и ново и пользуется ими так точно и своеобразно, что разыскивать источники — значит только умножать свое восхищение его языковым гением" ("Мимесис". Стр. 191).
Можна провести умовні паралелі, де російська мова постане викшталтуваною латиною, яка вже занепадає, а евентуальна, не та, яку маємо тепер, а нова українська — італійською… Я не прагну написати якийсь україномовний аналог "Божественної комедії", як хотіли цього Бурґгардт або Осьмачка; але сама мова, яка все ще народжується, потребує нових кшталтів, нових зразків; адже це мова вже не Шевченка й Лесі, але й Зерова, і Рильського, і мого покоління. Багато слів і синтаксичних конструкцій, які сто років тому звучали цілком природно і були живими, тепер виглядають анахронічними, дивоглядними, безужитковими; багато форм померло. Натомість з'явилося стільки сміття і бруду, стільки спотворень — непомітних уже, невідчутних для нашого внутрішнього слуху і смаку!.. Як упоратися з ними, як очистити ці Авгієві стайні?
Так, ми всі потребуємо катарсису. Ми потребуємо чистої річкової води, яка винесе геть нагромаджувані десятиліттями кізяки. А наші ріки просякнуті радіацією і брудом не менше за самі стайні. Ми задихаємося від мовного, ментального й аморального смороду, ми гинемо через відсутність чистоти й новизни, юного модерну, — а нам пропонують безплідні конструкції, головоломки й шаради, і ні до кого озватися людським словом, і нема від кого почути його.
А на додачу ще й матеріальна скрута. Хоча вона теж належить до знаків-орієнтирів, які вказують на ситуацію, в якій ми опинилися. Сім років тому я розпочав свідомі пошуки власного стилю і самобутнього способу життя, зачувши небезпеку пустого цвіту. Сім років поспіль я кружляю навпомацки, раз-по-раз повертаючись на одне й те саме місце, — сам. А треба добірного грона, треба аргонавтів…
14 грудня
І знову — черговий приступ хронічного безгрошів'я. Закінчилася картопля, яку місяць тому передали з Бахмача, немає жодної крупи, немає грошей навіть на хліб, сигарети і проїзд. Учора виручив Чубай — позичив п'ять доларів, і я купив чаю, п'ять коробок "Прими", два батони і зубну пасту. Решту віддав Галі, і вона купила сьогодні кілограм цукру і кілограм борошна, збирається пекти якісь тістечка, бідолаха. Не уявляю, що нам робити і як жити далі; минулої ночі не спав аж до ранку, шукаючи виходу з ідіотської ситуації. Вихід наразі може бути один: знайти роботу. Але, знову ж таки: де її шукати? І що я вмію робити? Це або якась некваліфікована праця на зразок сторожування та двірництва, або "заробляння пером"… Пером, тим більше таким, як у мене, багато не заробиш. Мимоволі знову починаєш покладати всі надії на чудо, на несподівану допомогу ззовні, на непередбачуваний хід подій, — тобто на те, на що вже сотні разів давав собі слово не покладатися.
Млява думка знову потрапляє до звичної колії: не вмію, не знаю, не можу… Хоча хто-хто, а ти прекрасно знаєш, що подібні настрої і переконання є вірними супутниками теоретичних, абстрактних розумувань над пошуками виходу. Виходу не шукають за письмовим столом, подумки і уявно; все це безпредметне базікання. Вихід шукають — і майже завжди знаходять, якщо роблять це постійно і наполегливо, — встаючи з-за столу, виходячи у світ, зачіпаючись за щось одне. А вже воно, оте одне, потягне і витягне за собою ланцюг непередбачених нагод, сприятливих пригод тощо.
Все лихо в тому, що його немає, отого одного. А тинятися холодним, байдужим містом з однією лиш надією у кишені теж не є пошуками виходу.
Ну й так далі. Де нидіння того, хто "нидіє в камінній летарґії", ніколи не знає краю.
А проте, ти знаєш Край. І твій Край знає тебе і пам'ятає про тебе. І тільки він один може врятувати тебе — і врятує, попри всю абсурдність таких сподівань з погляду загальнолюдського здорового глузду. Здоровий глузд — складова цього світу. А ми не від світу цього, любі брати мої цвіркуни і сестри нічні нетлі. Але, не дивлячись на те, що ми не від світу цього, саме у цьому світі ми повинні вижити і виконати своє призначення. Це призначення, до якого ми покликані, — вороже світові, і він зробить усе від нього залежне, щоб перешкодити нам, щоб вибити землю з-під ніг і зламати нас. Він позбавить нас грошей на хліб насущний для нас і для наших дітей; він глумитиметься над нашим бідним вбранням, над нашими знищеними тілами, над нашими порожніми хатами, в яких ніколи не було жодного багатства, окрім книжок.
Але ми — діти Бога свого, діти свого Краю; і ми не втратимо своєї шляхетности, вищости своєї і нікомуненалежности у цьому світі. Наш Край допоможе нам витримати цю навалу, цю безперервну облогу Міста Божого на землі. І наш Батько Небесний врятує нас. І нехай буде воля Твоя.
1996
8 березня
Сонячний холодний день, голоси дружини й доньки на кухні, неминучі чай і сигарета, щоденникове письмо. Потай від самого себе очікуєш просвітлення, бодай повернення того дивного стану, коли пишеш — і приходиш у свою норму, у свою міру, коли письмо лікує і відпружує безліч непомітних затиснутостей у тілі, а відтак — і в свідомості. А згодом, коли добре розписуєшся, починається містика письма, починається його лет і невимушеність, і вишуканість — незумисна, природна вишуканість. І тоді речення вже не нанизуються одне за одним, як намистини, а тчуться, утворюючи цілісний текст, органічну єдність живого організму. І ти відчуваєш, що це не ілюзія, — створення живого, і що саме в оцьому створенні криється сенс і таємниче виправдання твого буття; ти прилучаєшся до буття, створюючи живі тексти, стаєш причетним, повертаєш забуту, знехтувану, занехаяну гідність, відновлюєш — відмолоджуєш! — воскрешаєш, Анастасіє, — втрачену було годність, буттєву придатність. Ти лікар, який сам зцілює себе. Ти не можеш зцілити цього зруйнованого тіла, але ти можеш створити за образом та подобою своєю текст, який буде новим твоїм тілом, гнучким і пружним, радісним, юним, буттєвим, гожим, годящим…
Цей текст — паліатив тебе фізичного і зримого, мовчазний двійник, містичне дзеркало, у якому, проте, той, хто читатиме, побачить і почує не себе, а тебе — сьогоднішнього, вічного. Хоч би про що ти писав і хоч би що ти замовчував, ти не зумієш замовчати одного непереможного факту: факту своєї реальної присутности в цьому березневому світі, у цьому чужому місті, бо кожне зриме місто, civitas terrena, є чужим для тебе, і ти будеш чужинцем у ньому доти, — слід підкреслити це, — доки не перетвориш його у "серці незримім" на civitas Dei, доки себе не перетвориш із земного Адама, доторкнутого тліном, на юного сина Божого, бо, що також характерно, дітьми Божими не тільки народжуються, але й стають, саме цим ставанням, або становленням, потверджуючи, доводячи свою небесну приналежність, земну свою окремішність, — саме ось такою, а не іншою спрямованістю цього становлення і серця цього. "Бо де скарб ваш, там буде і серце ваше".
І тільки тоді прийдуть до тебе справжні брати твої і сестри, і тільки тоді ти прийдеш до них. Тільки тоді можливою буде зустріч, — бо тут-і-тепер для неї ще немає місця, бо вас іще немає тут — справжніх, сталих Костянтинів та Анастасій. Бо все це ще тільки шлях, важкий, пекельний шлях перетворення земного на небесне. Бо все це ще тільки безпритульні блукання наосліп, навмання, бо все це ще тільки земна, надто земна туга Адама за раєм, якого неможливо втратити, загубити, занапастити, — але можливо створити, створившися, врятувати, врятувавшися. Це туга не назад і вниз — це туга вперед і вгору, це пам'ять наперед. Гублячи цю пам'ять, гублячи те характерне освітлення, яким вона надає довколишнім речам шляхетности, тобто знатности, знаности, упізнаваности, — гублячи це пригадування наперед, ми втрачаємо себе, губимо себе, і спроба бути не перетворює нас на нас, а так і залишається безплідним акцидентальним сплеском, скрипом нещільно причинених дверей, зачеплених вітром. Але ми — не сплеск і не скрип, ми — слово, яке існує доти, доки вимовляється, доки є кому говорити, доки є про що говорити. Ми — слова, які складаються у текст. Ми всі необхідні, але між нами є головні і другорядні, світлі і темні, холодні й гарячі. І ми складемося-таки одного разу в Слово, ми перетворимося на Христа і цим врятуємося і врятуємо, — але станеться це не випадково, не через збіг обставин, який теж ніколи не буває випадковим, — але через закон, слідуючи якому, втілюючи який — тобто перетворюючи його на себе, — і ми нарешті справдимося. А все, що справжнє, — вічне. Історія — це мовлення, це бесіда. Часом у ній ідеться про жорстокі речі. Часом її вже неможливо ви-мовляти. Але Слово мусить бути сказаним. Але Ти повинен ви-словитися до кінця, — Ти, безкінечний. Ти, якого я благаю озватися, — сам Твоє слово.
Слово, яке звертається до Того, хто вимовляє його, замість того, щоб летіти і бути собою. Слова, яке повертається, більше немає.