Разом із тим, що було в його торбинці, можна було якось робити.
Знайшлися й замовці. Небіжчик Денис був майстер чесний і хороший, і в пам'ять його кожен охоче давав роботу його батькові. А головне — старий брав дешевше за цехових, що мусили працювати за таксою.
Омелько підбадьорився, завів інструмент, полагодив хату, купив на зиму дров і потроху забув пана Бжеського та всі свої тривоги. Здавалося, майбутнє його забезпечене. Тільки Мотря коли-не-коли нагадувала старому:
— Пішли б ви, діду, до цехмістра, записалися б до цеху. Вони мусять вас прийняти як Денисового батька.
— Нащо? Хіба в мене майстерня: ані підмайстрів, ані учнів. На біса мені той цех! Тільки зайвий клопіт.
— Та воно так, але все ж певніше...
— Ну, добре, мовчи вже, — сердився старий і бурчав під ніс. Ото бісова баба. Їй аби язиком теліпати.
Мотря замовкла, але на душі було неспокійно. А дід постукував обушком, спритно вганяючи в підошву цвяшок за цвяшком, і стиха мугикав:
Журба мене сушить, журба мене палить,
Журба мене скоро з білих ніг повалить.
А я, сіромаха, та не піддаюся,
Піду до шинкарки, горілки нап'юся.
Орися гралась на порозі "в городи": втикала в землю маленькі гілочки, поливала їх водою, полола, підв'язувала. А мати палила в печі — пекти бублики. Гоготів золотий, огненний кущ, бігли в комин гнучкі, жовтогарячі стрічки, розжарюючи цеглу. А за чотирикутником дверей палав сонячний південь. Як кораблі, пливли небом хмари, напнувши білі груди. Повітря дихало сонячним жаром, і таким же жаром дихала в спину старому розжарена паща печі, коли зненацька чиясь кремезна постать заступила старому світло.
Старий підвів очі. На порозі стояла людина років на п'ятдесят, повновида, з м'язистими руками, червоним обличчям і короткою шиєю. Шкіряний фартух поверх безрукавки з синьої саржі, перехоплений ремінцем, сорочка з засуканими рукавами й застромлений за пояс молоток, — усе виявляло в ньому ремісника.
Кілька хвилин мовчки дивився він на старого, потім спитав з виразною польською вимовою:
— Хто ти є і як твоє ім'я?
Мотря обернулася й перелякано та збентежено вклонилася.
— День добрий, пане цехмістре. Це наш дідусь, батько Денисів.
Дід виплюнув на долоню цвяшки, підвівся з місця, витер спітніле чоло з оселедцем, перехопленим ремінцем.
— Здоров, пане цехмістре. Заходь, сідай, будь гостем. А звуть мене Омелько Зименюк. Свекром їй доводжуся, — кивнув він на Мотрю.
Цехмістер вайлувато скинув капелюх і переступив поріг.
Мотря метушливо обтерла фартухом лаву й підсунула її цехмістрові, а Омелько знову взявся до роботи.
— Як ся маєте, пане цехмістре? — упадала біля нього Мотря, передчуваючи щось недобре.
— Живемо, — хрипкуватим басом відповів Гжебцевич. — А ось дивуюся я з тебе, пані майстрова, чому ти не заявила до цеху про майстерню. Здається, знаєш наші звичаї.
— Та хіба ж це майстерня, пане цехмістре? — злякано белькотіла Мотря.
Від хвилювання в неї трусилися руки, і вона ховала їх під фартухом.
— А за яким правом втручаєшся ти в наші справи, пане цехмістре? — заговорив дід Омелько, відсуваючи невістку.
— А за таким, що цех не дозволяє тобі робити. Немає місця в Львові партачам [63].
З обурення дід Омелько мало не випустив чобота.
— Ось як, — заговорив він, тремтячи від образи й гніву.
— Отже, бідній людині треба красти, якщо вона не в цеху? Денис був майстром, і йому можна було робити; батькові, що навчив його шевцювати, не можна? Нема такого закону, щоб старому вмирати з голоду під тином. І плювати мені на ваш цех, коли так.
Цехмістрова шия стала червоно-синя. Він звик відчувати себе диктатором, вершителем долі шевців, і сміливе слово старого козака потьмарило світ в його очах. Він підвівся, нахилив голову, як бик, готовий узяти на роги непокірного, і, зловісно блискаючи очима, відкарбував:
— Як собі знаєш. Тільки цех двічі не повторює. Забирайся геть із Львова на двадцять миль, бо буде тобі зле. А вам, пані майстрова, соромно переховувати в себе партача. Про це ми ще поговоримо з вами в цеху.
І рвучко, насунувши капелюх, ступив через високий поріг. Дід Омелько захлинувся з обурення. Худорлявий, кволий, дрижав він усім тілом і, схопивши недошитий чобіт, кинув. його навздогін цехмістрові.
— Ах ти ж, бугаю товстомордий! Та що це за життя таке настало? На землі не сиди, бо земля панська. Робити не смій, бо пани цехмістри не дозволяють. Та був би я молодший, схопив би я шаблю та пішов би вас рубати й трощити разом із панами та ксьондзами, упирі нещасні.
— Ой, казала ж я вам, дідусю, — стогнала з розпачу Мотря. — Пропали ми тепер з Орисенькою.
— Та замовчи, дурна. І піду. І доведу своє право. Чого виєш, як собака над мерцем!
Довго ще плював і бурчав старий, довго схлипувала Мотря, вигрібаючи жар з печі і засовуючи в піч дошки з бубликами.
Вона тремтіла перед цехом тому, що цех виплачував їй невеличку пенсію на дитину, і розуміла, що цю виплату можна щохвилини припинити. З жахом пригадувала вона, як ставилися цехи до вільних ремісників, що наважувались із ними конкурувати. Коли бублики спеклися, вона побігла з Орисею до братства — порадитись, що тепер робити, а дід Омелько ще довго бурчав, і, нарешті, підібрав викинутий чобіт і знов узявся до роботи.
Липневий жар згасав над містом. Золотавою імлою стояла курява в повітрі, стелилася по дорозі сувоями. Сонце непомітно хилилося на захід. Дід Омелько випустив молоток і важко замислився. Не раз чув він на Запорожжі, як зв'язують цехи ремісників і як важко потрапити до їх лав. Багато здібних підмайстрів, гідних стати першорядними майстрами, тікало на Січ від визисків і знущань цеху, але чуже лихо проходить повз людину, мало торкаючись її, і кожному здається, що для нього буде виняток. Мовчки курив він люльку за люлькою, оповиваючись густою хмарою диму, і все думав, що робити. Коли б не Мотря з Орисею, до яких він звик, як тільки може звикнути самотній, безпритульний бурлака, що ніколи не бачив ані тепла, ані ласки, пішов би він до Терехтемирівського монастиря, притулку немічних козаків. Та шкода покинути дитину на руках самотньої матері. Хоч би там як, а Омельків заробіток для них велика підтримка. І низько хилив голову старий козак, затягуючись міцним тютюном.
— Ну, і як? Готові мої чоботи? — з'явилася в дверях голова замовця.
— Ой Лейзере, — збентежився Омелько. — Були б готові, коли б чорти не принесли цієї пики. Заходьте. Почекайте хвилиночку. Зараз закінчу.
— А яка така пика, якщо це не таємниця? — зацікавлено витягнув шию Лейзер. Дід Омелько зрадів запитанню. По-перше, Лейзер теж ремісник і може розтлумачити йому всі цехові звичаї та закони й допомогти йому доброю порадою. І, головне, Лейзер, як єврей, чимало зазнав образ і кривд і краще зрозуміє наболілу душу.
Швидко заганяючи в підбор цвяшок за цвяшком, Омелько розповів йому про цехмістра. Лейзер сидів на дубовій колоді по той бік дверей, зігнувшись і втягнувши голову в гострі кістляві плечі. Він був такий худий, що хребет виступав з-під його лапсердака, як зубчастий спинний плавець, а тонкі восково-жовті пальці нервово смикали дрібні шкурати, наче вив'язуючи з них складне шмуклерське плетіння.
— Ой, погана ваша справа, дідусю, — глибоко зітхнув Лейзер, — зовсім погана.
— А що ж вони можуть мені зробити? — кокошився старий, але в тоні його не було колишньої певності.
— Таке можуть зробити, що краще й не думати.
— Та я що? Шкіру в них украв, чи що? Або шматок з горла видер?
— Ну, таки ще не видерли. А коли б був не один дідусь, а сто дідусів, так вони б таки так — видерли б.
— Краще не плутай і кажи до пуття, — обурився дід. — У людини душа болить, вона тобі — по-хорошому, а ти загадки загадуєш.
— Хай я лусну, коли брешу. Їй-богу, — щиро забожився Лейзер. — У цехах такий закон, щоб майстрів завжди було одне число. А в кожного майстра мусить бути не більш як три підмайстри і два учні. І коли такий майстер помре, так на його місце вибирають когось із підмайстрів; якщо робив батько, так його сина, а коли його сини ще маленькі діточки, то вибирають чужого або того, хто одружиться з удовою. А коли вже виберуть чужинця, то тоді воно — як у королівському суді: як ухвалили, так і буде довічно. Коли помер ваш Денис, то ніхто не знав, що є в нього батько-швець, а цехмістер так улаштував, щоб на Денисове місце обрали його сина, Януша Гжебцевича. Ви тільки нікому не кажіть, що я вам це розповів, бо за таке бідного єврея і вбити можна, але тому, і тільки тому, нема для вас місця у Львові.
— Так що ж я їх, сучих синів, об'їм чи попідвіконню пущу, працюючи своїми старими руками?
— Ой дідусю, У тому й є все лихо! Ви тільки подумайте: на одне вільне місце дев'яносто підмайстрів роззявляють роти, наче голодні собаки. А знаєте, що значить кинути одну кістку на дев'яносто собак? Кожен майстер тягне свого... Тут і хабарі, і брехня... Навіть подумати гидко.
— Так нащо ж тоді здався той цех? Перебити б їх, а робити вільно, як колись було.
— Боронь, боже! Як це можна без цеху, — замахав Лейзер руками. — Тоді було б іще гірше... Ви тільки подумайте: місто залишається таким, яким воно було сто років тому, і роботи в майстрів стільки ж, а в кожної людини тільки дві ноги, яким потрібні чоботи. А коли б кожного приймали до цеху, так за три роки дев'яносто підмайстрів стали б майстрами, і вийшло б разом з старими майстрами вже сто двадцять. А за шість років додалось би ще триста шістдесят чоловіка, і тоді всі померли б з голоду. Тому вони й вигадують різні перешкоди, щоб не допустити молодь у майстри. Є такі, що по п'ятнадцять років чекають на своє щастя. Ну, а цех починає вимагати чимраз більше. Ви тільки подумайте: скільки треба горілки, щоб напоїти всіх майстрів з підмайстрами й родинами! А скільки їжі нагодувати їх! А потім вимагають, щоб кожен підмайстер вендрував [64] п'ять років по чужих країнах, вивчаючи тонкощі ремества. А головне — це майстерштик.
-А що це за штука, той майстерштик? — остовпів дід Омелько.
Лейзер тільки похитав головою.
— Ой, це така робота. Така... ну, як би для іспиту. Швець повинен пошити кілька пар найрозкішнішого взуття; кравець — кілька пишних убрань. А де бідній людині взяти дорогий матеріал, і доклад, і золото на гаптування, і дорогоцінне каміння? Іноді підмайстер два роки недоїдає і недосипає, аби зібратись на нього.