Придивився – і справді, там, під червами з людськими головами, побачив гарні водорості, схожі на квіточки – то вони й сяяли.
Це ж вона і є – та сама водорість, моє спасіння від маячні і несправедливості цього світу! Тільки от як її звідти дістати, цікаво?
Знімати одяг і лізти туди, між черви й жаби, геть не хотілося. Тоді я зняв куртку і, вибравши, де сухіше, ліг животом на вузький бережок. Глибоко всунув руку в ту воду, полапав трохи туди-сюди, і – так! Єсть! Таки дотягнувся до вершечків цих квіточок підводних.
Обережно став рвати одну, придивляючись, а тимчасом десятки дивних черв'яків із людськими головами з усіх боків попідпливали до мене, заглядали в очі і все щось казали, але нічого не чути було – бо ж казали у воді. Очі в них були людські – з повіками, з зіницями, але дуже маленькі. Поки я сопів, обережно тягнучи рослину з дна, щоб не порвати її, щоб була достатньо довга (може, з короткої чай неефективний?), то вони дібралися аж до самих очей моїх, тільки у воді. Думав – зараз кинуться руки кусати, тим паче, роти в них були добряче зубасті, в декого зуби – навіть вставні, золоті. Тільки дуже маленькі.
Але я вже витяг її, вирвав майже з коренем, устав – живіт мокрий, рука по лікоть теж, вода крапає... та ну його! Пішов швидше далі, а черви пливли і пливли за мною, цілим табуном. Бридкі тварюки.
Але нічого!
Я понюхав квіточку – пахла болотом.
Дивна така квіточка, як лілія, тільки дуже дрібненька, і з колючками.
Тепер я герой?
Тепер нічого не страшно мені?
Тепер можна кричати на всю цю підземну річку – так, щоби кістяки, і ворони, і миші...
Чого ж мені не хочеться?
Якось мене ця квіточка не тішить.
Краще би подумати, як вибратись із цієї... що це таке?
Мусить бути вихід для річки, десь вона випливає на поверхню – геть брудна, ми з хлопцями колись дивилися – така печерка, і з неї витікає річка Полтва, дуже смердюча.
Тільки я йду проти течії.
Отже, мусять бути якісь сходи нагору – бо сюди ж лазять технічні працівники і дігери.
Мені навіть хтось розповідав, як лазив, здається. Розказував, що там є багато сходів металевих, драбин нагору, до люків... А тут не було.
Я вже не йшов, а стояв, слухав, як крапає вода.
Заціпенів. Не хотілось нічого, тільки чаю, і щоб цього не було – річки цієї, і всього. В очах літали мухи, боявся, що зараз булькну у воду і там мене розірвуть черви своїми золотими зубами.
Тут і приплив той човен.
Невеличкий такий, дерев'яний, у ньому сиділо двоє міцних мужиків у кепках-бейсах, один із веслом, другий із бородою і в куртці.
"Сідай, студенте! – крикнув перший, що з веслом. – Підвеземо! Тобі куди?"
Я сказав:
"До Ваньки", – бо там мав чекати мене вірний Іван Труш, чудесний художник, треба буде сходити до музею, подивитись його картини.
"Скачи! Довеземо!"
Я обережно поліз у човен – на дні валялись якісь сітки мокрі. Що вони тут ловлять? Жаб?
"Тільки ляж на пузо, – сказали, – бо тут низько. Ти головою об арку черкатимешся".
Я ліг, і човен хитало, десь у мене під пузом росла та водорість і плавали істоти з сивими патлами.
Недовго ми й пропливли, аж вони мене поторсали: "Вставай! Приїхали вже. Оно сходи".
"Дякую", – сказав їм услід, як виліз. Вони, здається, не почули. Співали собі якогось марша, польською мовою.
Я поліз по сходах і вибрався на якусь вулицю. Було ще темно. Мерзли мокрі пузо і рука. Накинув куртку, але не дуже помогло.
Пройшов щось може з два квартали і повернув у провулочок, поки зрозумів, нарешті, де я. Та й не дивно – це місто було не наше, це було місто нелюдів. Будинки весь час змінювалися, ніби переливались. Вікна в них то світяться, то темні, деякі зовсім вибиті, деякі дошками закриті. Нелюди вулицями бродять із песиками, з парасолями, з букетиками квітів. Нелюди різних епох: наших трохи зустрів, але небагато. Багато було поляків. З численних кав’ярень – смачно пахло їжею.
Трошки поблукавши, вибрався, нарешті, на площу, де стоїть пам’ятник першодрукарю Івану Федорову. Пам'ятника не було. Зате на трамвайній зупинці чекав мене вірний товариш Труш. Я зрадів йому, як рідному.
"Трамвая ще не було, – сказав мені після того, як привітався. – Радий, що ви встигли. Якби запізнились – лишились би тут, із нелюдами, навічно. А що це таке?"
Я тримав квітку.
"Це квітка".
"Звідки?"
"З Полтви. Неприємно там – плавають якісь черви, з людськими головами. Ви не знаєте, хто це такі?"
"То не черви. То всі ті, хто лазив у підземну річку і втопився. Знаєте, різне буває – дощ або раптовий скид води, це все-таки каналізація".
"І досі там живуть?"
"Ну, не зовсім – живуть. Радше плавають".
Тут із-за рогу вийшла панянка Лахудра в своїй золотій сукні.
"О, Лахудра! – привітався я з нею. – Що скажеш?"
"А що це в нього за квітка?"
Я заховав квітку за спину.
"Не тобі".
"Скоро буде трамвай? – спитала Лахудра в Труша і, не чекаючи відповіді, знову повернулася до мене. – А ти знаєш, що українці – прямі нащадки шумерів?"
До чого тут шумери?
"А я думав, ти вмієш тільки заздрити дівчатам, що вони хлопців мають, а ти – ні".
"Та ти хоч знаєш, хто такі шумери?"
"І знати не хочу".
"А це такий народ. Жили багато тисяч років тому в Межиріччі. Про Вавилон ти хоч учив? То десь там. От усі вважають, що вони вимерли, а вони і не думали – вони втекли і жили в наших степах, а потім... про трипільську культуру чув?"
"Лахудро, відчепися зі своїми псевдотеоріями".
"Та ти що! Там же, в цій, як її, трипільській культурі, – цегла зроблена так само, як шумерська, з соломою. І тобі – тобі!!! – сором цього не знати, бо твоя дівчина... Тобто твоя покійна дівчина..."
"Що ти мелеш?"
"А ти й не знаєш? Вона ж умерла! Її цієї ночі вбили".
"Слухай – ти навіть не в курсі, як її звати і хто вона така!"
"Ха! Хто вона така – та Марина Чех, і її нині вночі вбили! Що – ні? Я дуже багато знаю. Не віриш мені? А чув про цивілізацію Кам’яної Могили? Ага! Це в Запоріжжі, вчені розкопали. Там було багато клинописних табличок, і з тих табличок – а їх розшифрували – видно, що тут жили люди, які були провінцією Шумера. Звідси і йде Еней, який заснував Рим... Еней, бо ті, що в Кам'яній Могилі, шанували Енліля, одного з шумерських богів... А плахти! На шумерських малюнках люди вбрані в плахти!.. Ну а у фольклорі, то взагалі... "
"Ох, як ти все валиш в одну купу! Ну до чого тут Еней?!"
Вона підійшла до мене близенько і поклала руку на плече. Рука була худа і пахла пивом.
"А Пушкіна читав? Про царівну й сім богатирів? Там же зашифрований давній міф про Інанну, шумерську богиню плодючості і плотського кохання, яка спускається в підземне царство. Спускається, проходячи СІМ воріт, а тоді її вбивають".
"Так царівну якраз і не вбили".
Зовсім близенько до мене нахилилась, в очі втупилася своїми здоровенними очиськами – десь я її вже бачив, чи то танцювала по тих дискотеках, що я пропадав колись... Хто вона така?
"Так і з Інанною… – шепотіла. –Не все так просто… Ти ж не читав міфу, правда?"
І тут Лахудра спритно вихопила в мене з рук квітку і кинулася тікати. Я схопив її за сукню, але вона легко вискочила з сукні, вона була в слизькому топі і в зелених шовкових штанах, блискучих, як зміїна шкіра.
"Еееей!" – і шугнув за нею, але вона вже сховалася в підвалах, між нелюдів, яких було багато-багато, і Труш, схопивши мене за руки, витяг назад на площу.
Я би плакав, якби не така злість:
"Це ж квітка із Полтви!!! Це ж квітка із Полтви!!! Я ж її добув!" – і далі я так став обзивати Лахудру, так нещадно кромсав її сукню, що не помітив, із якого боку приїхав трамвай. Із трамвая вийшов Іван Федоров, привітався з Трушем, глянув на мене і подався до свого постаменту, виростаючи з кожним кроком.
"Ну от, Ваня вернувся. Скоро вже світанок, – сказав Труш. – Не бійся, Олегу, може воно і на краще".
Йому, звичайно, було видніше, але я вив і хитався, і бився головою об трамвайний бік. Я ж ту квітку сам добув із дна Полтви! Мене ж миші їли, і ті кістяки на мене дивилися... І пан Боїм, злий чоловічок, доглядач неіснуючого кладовища...
А от Лахудра ніяких небезпек не переживала, нікуди не лазила... Падлюка брехлива!
"Не бійся! – потішав мене Труш. – Лахудра не зможе скористатися твоєю квіткою. Вона зостанеться тепер між нелюдів".
"Але житиме, скільки захоче!"
"...і все буде молода і гарна. Тільки, знаєш, нелюди і так живуть, скільки хочуть".
"Тобто – якби я лишився з нелюдами, то я б ніколи не помер?"
"А тобі би хотілося лишитися з нелюдами?"
ЕЛФІ
Львівські бабці, які люблять годувати ворон, голубів і горобців крихтами й сухарями, дуже дивувалися – що це за горобець такий? Весь у пилюці, зі стріпаним пір'ям, літає сюди-туди, інші горобці то битися з ним пробують, то познайомитись – він не реагує, втікає, тільки пурхає по місту, як ошалілий.
Два рази його мало не задавила машина, шість разів виганяли з магазинів і ресторанів, і один – із лікарні. Щоразу це створювало паніку і біганину.
Врешті-решт, уже ввечері, той скажений горобець заснув, примостившись іззаду на якомусь трамваї, і трамвай завіз його до депо.
Прокинувшись, горобець покліпав очима, покрутив голівкою, нічого не побачив і не зрозумів, де він, тоді відлетів трохи від трамваю, вдарився там об землю і став невисоким парубійком, коротко стриженим, у чорній курточці і з гострим носом.
Юнак – його, до речі, звали Елфі – трохи постояв, подивився спочатку в небо, потім на телевізійну вишку на Високому Замку, почухав очі, підстрибнув два рази і пішов потроху вибиратися з депо.
На вулиці він зустрів людей, що жували смажені пиріжки, і запитав їх, котра година і як йому вийти на Личаківку вулицю.
Йому відповіли, що вже десята і трамваї не ходять – це він і сам знав, бо тільки з депо, – і пояснили, довго махаючи руками і пиріжками, куди повернути і на що орієнтуватися.
Тримаючи в голові повороти й орієнтири, Елфі, майже не заблукавши, дійшов до Личаківської вулиці всього за якісь півтори години і став думати, як би йому пролізти на цвинтар.
Потім він таки проліз туди через одну таємну дірку, якою ходять усі, кому лінь обходити, і почав милуватися старовинними надгробками. Йому треба було дочекатись, коли ж студенти, злодійкувато озираючись, підуть до своїх гуртожитків, розказувати там, присьорбуючи чайок, як вони бачили те, чого насправді ніколи не буває; і коли з'явиться таємниче тьмяне світло під однією з монументальних плит.
Десь тут.
Або тут.
Годині так о першій або о другій ночі Елфі зрозумів, що він або повний ідіот, або Марина чогось не доказала.